Щедра країна

Музейні крадіжки – вдячний матеріал для авторів детективних романів та кінорежисерів. А от у реальному житті  все виглядає не настільки яскраво: неоціненні раритети зникають безслідно, невинні люди страждають, а деколи й гинуть, а грабіжники залишаються на волі

Музейні крадіжки – вдячний матеріал для авторів детективних романів та кінорежисерів. А от у реальному житті  все виглядає не настільки яскраво: неоціненні раритети зникають безслідно, невинні люди страждають, а деколи й гинуть, а грабіжники залишаються на волі.

Невблаганна статистика свідчить, що за роки незалежності з музеїв України було скоєно понад тисячу крадіжок – значно більше, аніж у попередні, радянські часи. Відосоток розкриттів цих злочинів виглядає не настільки оптимістично: в середовищі правоохоронців музейні злочини традиційно вважають одними із найскладніших, адже вони, переважно, добре організовані й сплановані справжніми “майстрами своєї справи”. Щоправда, оперуємо тут лише офіційними цифрами, які, як відомо, не завжди відображають реальний стан справ. Наприклад, свого часу доволі поширеною була практика забирати шедеври із республіканських музеїв “на реставрацію” до Москви чи Ленінграда, звідки вони вже так і не поверталися. Зрештою, й про НП, на кшталт злочинів у музеях, радянські мас-медіа повідомляли далеко не завжди.

Натомість, на початку 1990-х Львів буквально лихоманило від резонансних крадіжок. Димові міни, нічні зникнення, збройні напади і людські жертви стали сумними реаліями. Тож, минулорічне повідомлення ЗМІ про те, що справу викрадення картин Артура Гротгера та Яна Матейка з Львівської картинної галереї, захищаючи які, загинули в 1992 році Дмитро Шелест та Ярослав Волчек, закрили за терміном давності, так і не розкривши, м’яко кажучи, подивувало. Як і те, що за 17 років держава ніяк не відзначила героїв, котрі поклали життя за її, на жаль, необліковані  цінності.

Свого часу мені довелося спілкуватися із удовою Дмитра Шелеста, Надією. Коли загинув її чоловік – до слова, молодий і перспективний науковець – сину виповнилося всього дев’ять місяців. Мужня жінка не лише самотужки ставила його на ноги, але й заснувала Фонд пам’яті Д. Шелеста, котрий проводить наукові читання, дослідницьку діяльність тощо. Фінансуються ці заходи, ясна річ, із недержавних джерел. “Щедра” країна, натомість, уже поставила свої музеї на межу виживання, скоротивши бюджетні видатки на охорону. Певний час національні цінності перебували під чесним словом охоронних компаній, аж доки чергова політична сила не вирішила ефектно пропіаритися, ухваливши внести статтю про охорону музеїв до держбюджету. Й на тому, як кажуть, дякуємо.

До речі, лідируємо ми не лише за від’ємними цифрами. За кількістю об’єктів історико-культурної спадщини Україна посідає одне із провідних місць у Європі. На державному обліку маємо понад 130 тис. нерухомих пам’яток історії та культури, серед них: пам’яток археології – 57 206; історії – 51364; монументального мистецтва – 5926; архітектури та містобудування – 16 800. Значна кількість пам’яток історії та мистецтва – понад 12 млн екземплярів – зберігається у фондах українських музеїв. Звісно, якщо вони ще там.

Насправді не менше за злочинців вітчизняним збіркам загрожують ... їх же хранителі. Проблема облікування і контролю музейних фондів залишилася актуальною для усього пострадянського культурного простору, хоча самі музейники говорять про неї неохоче, переконуючи, що ревізії проводять регулярно. А от правоохоронці іншої думки – дуже часто зникнення експонатів вдається виявити лише через багато років саме через недбалість працівників музеїв, кажуть вони.

Але попри цілий комплекс проблем, в Україні – найбагатшій і найщедрішій – досі немає ані спеціалізованого підрозділу в правоохоронних органах, котрий займався би розкриттям “мистецьких” (у прямому і переносному значенні) злочинів, ані досконалих систем музейної охорони, ані комплексного підходу до облікування національних цінностей у їх запасниках, ані – а можливо, й передусім – суспільної свідомості, в якій би ці цінності були справді недоторканними та непорушними. А тому й досі з осудом киває на нас своїми, на жаль, уже відламаними, пальчиками сумовитий хлопчик-путті з декоративної композиції XVIII ст. у палаці Потоцьких: подейкують, після чергового корпоративного гульбану, під які нерідко здають тут зали Галереї мистецтв, на неї просто прилягла відпочити одна із шанованих гостей.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.0798 / 4.39MB / SQL:{query_count}