Попри те, що минає третій рік від початку повномасштабного вторгнення, а російська агресія триває з 2014 року, закону про військові поховання в Україні досі немає. Це спричиняє чимало суперечок щодо меморіалізації й того, як мають виглядати військові цвинтарі, як організувати справді гідні місця вшанування пам’яті наших захисників та захисниць.
Один із таких конфліктів виник у жовтні 2023 року в Тернополі під час облаштування Пантеону Героїв на Микулинецькому кладовищі. Згідно з проєктом комплексу всі надгробки (окрім могил військових, які мали інше віросповідання) мали бути однаковими: у формі козацьких хрестів з білого пісковику.
Більшість родин полеглих погодилися на такий вигляд меморіалу, проте родина Стадників заявила про бажання встановити інший пам’ятник своєму синові – Віталію Стаднику. Мовилося про бронзовий пам’ятник на повний зріст із автоматом і хрест. Після пропозиції перепоховати сина в іншому секторі за індивідуальним проєктом Стадники відмовилися й подали п’ять позовів до суду. Родина програла суди першої інстанції в Тернополі, проте в грудні 2024 року Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалив рішення в їхніх інтересах. Згодом у Тернопільській міськраді (ТМР) повідомили, що попри це положення про Пантеон Героїв залишається чинним. Урешті 14 січня 2025 року Восьмий апеляційний адміністративний суд у Львові задовольнив скаргу ТМР і скасував минуле рішення за позовом Стадників. Контролюватиме порядок при встановленні пам’ятників СКП «Ритуальна служба».
Складна ситуація виникла й на Київщині, коли в серпні 2023 року уряд дозволив створити Національне військове меморіальне кладовище (НВМК) у селищі Гатне Фастівського району. Для цього виділили дві земельні ділянки площею 258,73 та 7,96 гектара. Мешканці села Мархалівка, що прилягає до цих земель, виступили проти, зауваживши, що на цій ділянці дуже високі ґрунтові води – в деяких місцях сягають глибини майже одного метра, тому погреби місцевих часто підтоплює. Зокрема, люди хвилюються через стан екології після таких робіт, адже, на їхню думку, це може спричинити забруднення вод, винищення лісу та фауни. Посадовці, натомість, пояснили, що роботи проводитимуть за всіма нормами, що ніякої загрози екології немає. Щодо вирубки лісів також запевняють, що на території поховання планують прибрати лише молоді дерева, а високі залишити. На території близько 20 гектарів зелені насадження розчистять для зведення адміністративних та господарських будівель, влаштування місць паркування тощо.
Будівництво НВМК також викликало недовіру громадськості. На початку січня 2025 року військові, родини загиблих захисників та захисниць, представники громадськості й медіаспільноти звернулися до влади з відкритим листом, у якому просять провести прозорий архітектурний конкурс на проєкт та будівництво головного військового меморіалу України. Вони наголосили на необхідності прозорості щодо тендерів та призначення виконавців.
Серед іншого в тексті було зазначено, що архітектор Сергій Дербін, який відповідає за вигляд військового цвинтаря, у 2015 році відвідав дизайн-конференцію в Москві. Як розповіла «Львівській Пошті» журналістка і авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності» Дарка Гірна, лист зареєстрували в Мінветеранів, проте будь-яких відповідей від Кабміну та Офісу президента щодо реєстрації та опрацювання досі не отримали.
Не уникнув критики й проєкт Меморіального комплексу військових поховань Героїв України у Львові. Деякі військовослужбовці, митці, родичі загиблих військових та інші підписали відкритий лист, у якому попросили скасувати результати архітектурного конкурсу. Вони висловили низку зауважень щодо проєкту, а Львівська міськрада погодилася передати їх на доопрацювання архітекторам.
Чому в Україні виникли проблеми з організацією військових меморіальних кладовищ?
Державне підприємство «Національне військове меморіальне кладовище» на Київщині стало першим відокремленим військовим цвинтарем у новітній історії України.
«Саме нинішня страшна війна це питання актуалізувала. Всі культурні, історичні галузі від початку незалежності фінансували за залишковим принципом. Питання державних символів було відверто неважливим: ми говоримо про різні уряди, навіть найбільш проукраїнські. Їм не вдалося згенерувати якийсь майданчик, щоб системно напрацювати цю політику», – розповіла «Львівській Пошті» журналістка та авторка ютуб-каналу «Обличчя Незалежності» Дарка Гірна.
Вона зазначила, що проблема не тільки в сучасних військових секторах поховання. В Україні нема єдиного реєстру навіть старих меморіальних цвинтарів часів Першої та Другої світових воєн, також вони не мають статусу пам’яток архітектури. Подекуди облік ведуть комунальні підприємства.
«Тобто в нас банально нема фундаменту, до якого ми можемо звертатися, коли будуємо цвинтарі. Люди не знають, що в нас дуже багато архітектурних прикладів під носом, в яких ми можемо черпати рішення для вже сучасних кладовищ», – додала Дарка Гірна.
Тарас Іщик, військовослужбовець і розробник нової айдентики ЗСУ, наголосив на ігноруванні державотворчої і суспільної цінності армії та військової служби протягом років нашої незалежності. На його думку, формування військово-меморіальної культури – це прерогатива держави і армії разом із Міністерством оборони та Силами оборони.
«Якщо ми пам’ятаємо збройні сили зразка до 2014 року, то це якраз яскравий приклад ставлення України до армії: її знецінювали, розкрадали. Після початку російсько-української війни всі раптом згадали про армію, що вона потрібна, що солдати потрібні, що їх потрібно цінувати. Відтоді почалося переосмислення. Проте, на жаль, навіть зараз немає системного бачення, як працювати з військовою пам’яттю, як це імплементувати в загальну державну структуру, як вона має брати участь у вихованні молодого покоління і наступних поколінь, які будуть після нас», – розповів Тарас Іщик.
І додав, що військові меморіальні об’єкти є однією зі складових армійської системи, а відокремлення військових кладовищ від цивільних – формуванням високого статусу військовослужбовця в суспільстві.
«Військові кладовища потребують законодавчого регулювання, закону України про військові поховання. У багатьох країнах Європи і світу вони є окремою структурою і вони якраз упорядковані правильно. У нас, на жаль, цього не сформувалося. Як мінімум тому, що до 1991 року ми не мали державності. Військові поховання потребують окремого законодавчого регулювання, так само як законодавчого регулювання і форми надмогильних споруд, і організації простору, і поховальних ритуалів. Проте організація інших меморіалів десь у місті, в міських просторах, потребує ширшої дискусії, аніж насаджування певних правил», – пояснив військовий.
Приклади українських меморіальних поховань
Як пояснила Дарка Гірна, в Україні є декілька десятків українських та інтернаціональних військових кладовищ Першої та Другої світових воєн. Вони розташовані переважно в західних областях, оскільки ці території значно менше перебували під радянською окупацією. Навіть попри те що більшість цих місць була занедбана або зруйнована в СРСР, уже під час незалежності громади на заході України зайнялися їх відновленням за початковим проєктом.
«Можу відзначити кілька таких знакових місць. Це цвинтар січових стрільців на горі Маківка з розкішною мозаїкою на центральному монументі. Ще кладовище дивізійників біля Золочева, січових стрільців у селі Посухів на Тернопільщині. Там є цікава історія зі збереженням автентичної брами, яка має форму тризуба. Її створили в міжвоєнний період під польським пануванням. І коли прийшли «совєти», українці прикрили цю арку, і так вона збереглася дотепер. Також там дуже цікаві козацькі хрести, яких не побачите більше ніде», – розповіла Дарка Гірна.
Вдалою журналістка вважає й концепцію військового кладовища січових стрільців та військових Української галицької армії на Янівському цвинтарі у Львові. З-поміж іншого вона відзначила індивідуальні могили невідомих солдатів: «Ніяких братських «свалок», які нам як широку культуру приніс СРСР!». Також там можна побачити центральну стелу з фрагментами хрестів, які зруйнувала радянська влада. Зокрема, на ній викарбувані чотири рядки вірша Олега Ольжича «Городок 1932».
«Наші предки зважали не лише на архітектурний компонент, але й на сенси, які закладали. Це були дуже зворушливі епітафії на надгробках, дуже життєствердні. Вони були не так про смерть, як про майбутнє української незалежності. Рядки вірша Олега Ольжича вказують на те, що ми можемо черпати з класичної літератури сенси для того, щоб увіковічити їх у місцях поховань військових. У нас дуже багата мілітарна історія. Що цікаво, січові стрільці черпали ці традиції від козацької доби», – додала вона.
Щодо сучасних прикладів меморіальних цвинтарів в Україні Тарас Іщик назвав Пантеон Героїв на Микулинецькому кладовищі в Тернополі, концепцію якого створила Дарця Веретюк. Це, на його думку, єдиний вдалий проєкт військового поховання. Але знову ж таки в межах цивільного кладовища.
«Наша система потребує переосмислення, іншого підходу, європеїзованого, як це є у Франції, Великій Британії, а також у США. Потрібно черпати, переосмислювати і створювати щось нове з урахуванням української військово-мілітарної культури та української військової меморіалістики», – пояснив військовий.
Урахування різних віросповідань
Ще одним предметом дискусії щодо меморіальних поховань є врахування віросповідань військових. Наприклад, колишній очільник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович наполягав на затвердженні козацького хреста як основної форми надмогильних споруд на законодавчому рівні.
Дарка Гірна називає цю ідею близькою для себе, оскільки саме козацький хрест – головний символ ЗСУ: в цьому контексті він є здебільшого культурним маркером, а не релігійним.
«У світі є приклади уніфікованих намогильних споруд, які дозволяють наносити будь-який релігійний знак і притім не порушувати загальний архітектурний комплекс та організацію простору. Тому очевидно, що такі речі потребують залучення духовних осіб різних релігій. Але варто пам’ятати, що на військових кладовищах військова символіка завжди має бути вищою від релігії», – вважає Тарас Іщик.
Дарка Гірна також зазначила, що врахування релігійного різноманіття є важливим у світській державі, навівши як приклад пропозицію Дарці Веретюк, співавторки Пантеону Героїв на Тернопільщині. Їй вдалося інтегрувати різні релігійні символи в плиту:
«Вона придумала не просто рівні плити, а інтегрувала в плиту рельєфні півмісяць, зірку Давида та інші символи. Це доволі разюче, а також це про рівність і певний компроміс», – каже журналістка.
Вшанування пам’яті полеглих за незалежність України є важливою частиною української культури, і війна нарешті змусила звернути увагу на колишні помилки. Попри те що українці вже створили певні традиції, ми досі не маємо єдиного рішення щодо головного – місць поховань.
