Сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, відьми. Були у нас і фентезі, і темна академія. Але цього разу знайомимо вас із виданням «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття» історикині Катерини Диси, базованим на цілком реальних історіях зі судових справ. Оновлена «Історія з відьмами» на передпродажі до кінця квітня. І поки ви замовляєте її за зниженою ціною, ми з Катериною та видавництвом «Локальна історія» розповідаємо про книгу і ділимось уривком з неї.
Чого чекати від книги «Історія з відьмами»
Звинувачення у чарах були частиною повсякденного життя на українських землях у XVII-XVIII століттях. Тогочасні люди з’ясовували стосунки через неврожаї, зачаровану худобу, раптові хвороби, знеславлення чи конфлікти поміж сусідами. Про це ми знаємо із судових матеріалів, що дійшли до нашого часу. Однак, що ж насправді було приховано за цими справами?
У книжці Катерини Диси «Історія з відьмами» судові процеси про чари представлено не лише як прояв забобонів. А й як відображення глибших соціальних напружень, страхів і уявлень про справедливість. Авторка відтворює розгляд справ, розповідає про роль тортур, чуток і репутацій у винесенні вироків. Спираючись на майже 200 справ, показує, як діяли правові механізми. Як церковні та народні уявлення про демонічне впливали на судову практику. Й ким були люди, яких підозрювали у відьомстві.
«Історія з відьмами» – це дослідження, яке допомагає зазирнути в будні ранньомодерного суспільства. У його страхи, конфлікти і способи їх розв’язати. Український матеріал подано в ширшому європейському контексті. Це дає змогу побачити спільне й відмінне між локальними судовими процесами та відомими з історіографії «полюваннями на відьом».
Вперше «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVII–XVIII століття» побачила світ у видавництві «Критика» в 2008 року. Чому книгу перевидають через 18 років? Чим друге видання відрізняється від першого? Чим українські відьми відрізнялись від європейських? І яке покарання загрожувало нашим за відьомство? Про це у наступному розділі розповість сама авторка.
Катерина Диса: «В Україні, на відміну багатьох інших європейських країн, відьми не асоціювалися з дияволом»
Катерина Диса – PhD, доцентка кафедри історії Національного університету Києво-Могилянська академія, перекладачка. Стипендіатка дослідницьких програм Гарвардського, Стенфордського, Оксфордського університетів і Сорбонни, гостьова лекторка в Базельському університеті. Серед її дослідницьких інтересів – історія повсякденного життя. Зокрема відьомства, сексуального життя, медицини і подорожей у XVIII–XIX століттях. Останні роки працює над монографією про образ Києва в подорожній літературі. Серед пристрастей – подорожі, музеї і театри.
– Катерино, розкажіть, що перероблено у другому виданні.
– Друге видання «Історія з відьмами» з’явилося, бо останні років п’ять до мене зверталися люди в пошуках залишків першого видання. А я вже нічим не могла їм допомогти. Коли є зацікавлення, то його має сенс задовольняти.
Друге видання книги «Історія з відьмами» трохи відрізняється від першого. Для нього написаний новий вступ і нові висновки. Вони відображають зміни в дослідженнях історії судів над відьмами, які відбулися за останні майже двадцять років. А саме стільки минуло з часу попереднього видання.
– Чим українські відьми відрізнялись від європейських?
– Між українськими та іншим європейськими відьмами є багато спільного. Треба наголосити на тому, що ми говоримо про відьом не як частину об’єктивної реальності. Мовиться про конструкт у головах людей, який існував з незапам’ятних часів як відповідь на жахи, небезпеки й непевність навколишнього світу. Відьми були втіленням зла, і коли ставалася якась біда, у своєму оточенні починали шукати відьом.
Але були і помітні відмінності. В Україні, на відміну багатьох інших європейських країн, відьми не асоціювалися з дияволом. Вони не були частиною його організованого воїнства, покликаного знищити весь християнський рід.
– Що загрожувало українкам і українцям за відьомство?
– В українських містах суди спиралися на ті самі міські зводи права, що й, наприклад, у німецьких містах. За ними за злочин відьомства передбачалася смертна кара. Та на практиці до страти доходило вкрай рідко. Суди переважно намагалися замирити сторони конфлікту, іноді змушуючи їх сплатити штраф. При чому штраф передбачався також за наклеп – коли людина доводила, що її несправедливо звинуватили у відьомстві.
У випадку більш серйозних звинувачень могло йтися про побиття, вигнання. І лише деякі справи закінчувалися стратами. Переважно йшлося про звинувачення, коли «постраждалою» стороною були представники вищих соціальних станів.
Як часто відбувалися суди про чари?
Законні приписи і місцеві плітки були, безперечно, важливими складниками судів про чари. Але не варто переоцінювати їхнє значення, адже вони були лише тлом і рушійною силою судів. Самі вони не можуть дати цілісну картину судів на українських землях про чари. Аби скласти більш-менш чітке уявлення, слід звести докупи дані всіх досліджених судів та спробувати проаналізувати їх. Основу аналізу становлять 198 справ про чари. Дехто з дослідників європейських судів над відьмами вимагає залучати справи про образу честі, якщо в них фігурували обвинувачення у відьомстві, щоб отримати панорамну картину цих судів. Гадаю, у цьому є сенс, адже історії зачарування, які зазвичай передували «образливим» звинуваченням у відьомстві, мало чим відрізняються від справ про чари: підозри в чаклунстві виникали за однаковою схемою. Відмінність тільки в тому, що в першому випадку жертва уявного відьомського нападу з різних причин не зверталася до суду, а обвинувачувала приватно – казала просто у вічі самій «відьмі», чи й звинувачувала її поза очі. Тому аналізовані справи охоплюють і справи про образу честі. Співвідношення справ про відьомство до справ про образу честі становить 7:3. Переважна більшість справ (189) датовані XVII–XVIII століттями, але для порівняння використано також окремі справи XVI і XIX століть. Як було сказано у вступі, понад половину проаналізованих судових процесів (158) відбулися у трьох воєводствах Речі Посполитої – Волинському, Подільському та Руському.
Утім, кількість судових процесів про чари в тому чи тому місті свідчить не так про інтерес місцевої влади до подібних справ, як про стан збереженості документів. Наприклад, найбільше справ про чари походить із Кам’янця, Олики, Вижви й Кременця, де міські архіви збереглися порівняно добре. Це певним чином обмежує спроби дослідників застосувати квантитативний аналіз, не дозволяє зробити ширші узагальнення, адже неможливо робити якісь висновки про події, не підтверджені у джерелах. Навіть в окремих західноєвропейських країнах, де стан архівної справи набагато кращий, історики сумніваються у доцільності застосовувати статистичний аналіз до відьомських процесів. Джеймс Шарп з приводу англійських судів про чари зазначив: «Дослідження переслідувань відьом в англійських судах веде до неповних і дещо суперечливих висновків. Почасти це результат стану збереженості документів»; унаслідок його низького рівня «...всі спроби підрахувати кількість обвинувачених і страчених як відьом в Англії перетворюються тільки на високоінтелектуальне тренування з побудови припущень». І попри всі обмеження, є кілька речей, про які можна дізнатися з уцілілих матеріалів: «...ті документи, які все-таки збереглися, дають серйозне підґрунтя для дослідження окремих важливих речей: приблизне співвідношення відьмаків і відьом, частота засудження і покарання за відьомство та суть учинків, за які звинувачували у відьомстві».
На жаль, фрагментарний характер матеріалів з українських міських судів не дозволяє з належною повнотою окреслити загальний «портрет» тих, кого звинувачували у відьомстві. Крім того, українські джерела, на відміну від західно- і центральноєвропейських, дуже зрідка подають відомості про вік, віросповідання та сімейний стан задіяних сторін. Проте доступні нам дані дозволяють вирахувати приблизне співвідношення обвинувачених у відьомстві чоловіків і жінок. Історики полювання на відьом уже давно чимало уваги приділяють ґендерному аналізу судів. Раніше їхньою метою було спростувати твердження, ніби полювання на відьом фактично було полюванням на жінок. Ґендерний аналіз дав цікаві результати: навіть у таких країнах, як Данія, Англія й Угорщина, де абсолютну більшість потерпілих від переслідувань становили жінки, 10–15 % обвинувачених все-таки були чоловіками. Загалом же в європейських країнах серед притягнутих до суду за відьомство було 20–30 % представників «сильної статі». Однак були країни, де ситуація кардинально відрізнялася від решти, зокрема у Фінляндії чоловіки становили 50 % обвинувачених, в Естонії – 60 %, у Росії (принаймні у XVII столітті) – 70 %, а в Ісландії аж 90 %. На мою думку, це свідчить про те, що в різних культурах були різні уявлення про природу відьомства: одні (їх більшість) пов’язували чари з жіночою сферою впливу, інші – з чоловічою. В українських землях відьомство очевидно вважалося жіночою справою – чоловіки тут складають не більше 22 % звинувачених.
Щоб остаточно зруйнувати кліше про «полювання на жінок», дослідники залучали до аналізу дані про стать не лише обвинувачених, а й позивачів. Уже згаданий Джеймс Шарп дійшов висновку, що головними й переважними учасниками англійських судів про чари були жінки. Вони фігурують у матеріалах судів і як звинувачені, і як позовниці. Крім того, жінки завжди активно бралися відшукувати відьомські знаки на тілі обвинуваченої людини, а ще часто виступали в ролі свідків. При побіжному огляді українських судів про чари може скластися хибне враження, ніби тут ситуація помітно відрізнялася, бо позивачами виступали переважно чоловіки. Однак після детального вивчення судових матеріалів стає очевидним, що в більшості випадків чоловік оскаржував у суді, представляючи позицію своєї дружини або іноді матері, які були справжніми ініціаторами обвинувачення. Соціальна приналежність учасників процесів про чари виразно однотипна: у 90 % розглянутих випадків звинувачений і позивач мають однаковий соціальний статус, а крім того, вони були або сусідами, або колегами, або взагалі родичами. Набагато рідше (10 %) процеси відбувалися між представниками різних соціальних прошарків; у таких випадках здебільшого представники вищого стану обвинувачували представників нижчих станів або навіть своїх підлеглих. Нарешті, вже зовсім епізодичні випадки, де в ролі обвинувачених виступають представники або маргінальних груп – жебраки й волоцюги, або іноетнічних меншин (серед аналізованих справ лише одне звинувачення стосується циган, одне – турка і п’ять – євреїв).
Як уже згадано, матеріли судів на українських землях, на жаль, зазвичай не фіксують докладну особисту інформацію про учасників процесів. Однак можна окреслити кілька професійних груп, представники яких найчастіше фігурують у ролі обвинувачених. Насамперед це ремісники, члени цехів та їхні дружини; втім, це зрозуміло, бо йдеться про міське середовище. Згадуються також священики або дружини священиків, причому майже завжди в ролі звинувачених, що промовисто засвідчує тогочасні уявлення про зв’язок релігії з магією. Ще одна і теж досить поширена професійна група, яка підпадала під звинувачення, – жовніри. Насамкінець цікаво простежити ставлення судів до звинувачень у відьомстві. Одразу зазначу, що до кари на горло було засуджено 13 осіб із 223 обвинувачених. Друге серед тяжких покарань – вигнання і публічне побиття різками. Але в більшості випадків обходилося присудженням штрафу на користь суду або церкви. Прикметна риса досліджуваних мною судів про чари – суд дуже часто відмовлявся провадити слідство: така ситуація характерна для понад половини випадків. Це пояснюється не тільки бездоказовістю звинувачень у чаклунстві, а й узагалі порівняно м’яким типом судочинства, де дуже нечасто застосовували тортури, а жорстокі вироки виносили лише у справах про дітовбивство. Завважмо також, що судді не виділяли справи про чари в якусь окрему групу: в більшості кримінальних справ слідство ініціювалося у виняткових випадках.
Попри суворі законні приписи щодо розгляду справ про відьомство, на практиці українські суди надзвичайно зрідка до них зверталися. В принципі, законодавча база мало чим відрізнялася від тієї, що існувала, наприклад, у Священній Римській імперії чи Франції, хоча й там у справах про чари зовсім не завжди дотримувалися букви закону. Але низький відсоток смертних вироків свідчить про розходження між теорією і практикою. Це не стільки виказує поблажливе ставлення суддів до звинувачених у відьомстві, як оприявнює особливості функціонування системи судочинства загалом.
Переважно у членів суду не було спеціальної освіти, а діяльність судів звичайно не контролювали жодні вищі структури. Це дозволяло суддям ігнорувати «безнадійні», з огляду на доказовість, справи про чари. Однак специфіка судової системи ще не все здатна пояснити. Хай як парадоксально, але в історіографії неконтрольований розмах полювань на відьом у німецьких і французьких землях традиційно пояснюють саме відносною автономністю і партикуляризмом цих земель. Аби з’ясувати причини толерантного ставлення до справ про чари, треба звернутися до іншого рівня пояснень – рівня уявлень, вірувань і переконань.
Нагадаю, що раніше у рубриі ми публікували матеріали з уривками книжок «Локальної історії» «Сила опору. Українці в радянських таборах» і «Культурна колонізація: страх, приниження і опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика.
