Вам неодмінно треба піти до кінотеатру! Там знайдете сеанс «Я і Фелікс» Ірини Цілик. Пропустити цей фільм і не побачити його на великому екрані було б злочином проти самих себе. Він працює як машина часу: гоп – і ти вже малий/мала. Уваги на тебе ніхто не звертає. У дорослих свої проблеми. Грошей нема. А ти крутися як можеш… Ризикнете? Якщо так, то «Львівська Пошта» розкаже, нащо вам то здалося.
Що було спочатку
«Я і Фелікс» – повнометражний ігровий дебют Ірини Цілик, знятий у 2020 році, запрем’єрний – у 2022-му, в український прокат вийшов 11 квітня цього року. По суті, цей фільм є адаптацією книжки чоловіка Ірини, Артема Чеха, «Хто ти такий?», яка вийшла друком у 2021 році в Meridian Czernowitz і стала того ж 2021-го Книгою року ВВС. Роман автобіографічний, розповідає про дорослішання автора в 1990-х у Черкасах та його життя з контррозвідником, «афганцем» Феліксом. Над сценарієм подружжя працювало разом ще до виходу книги.
«Там різні фінали, обидва певною мірою правдиві. Коли ми почали працювати над сценарієм, Чех дізнався дещо нове. Він тоді розпитував своїх маму, дядька про різні подробиці, пов’язані з минулим. І раптом дядько йому розказав про цей дзвінок Фелікса. З нас ніхто про це не знав, то було дуже несподівано, – розповідала на Q&A у Львові Ірина Цілик. – Виявляється, він намагався якось проявитися, сконтактуватися, а потім знову зник. Це, зрештою, увійшло до фільму. Про подальшу долю Фелікса ми, на жаль, нічого не знаємо. Не знайшли інформації. Він розчинився в житті Чеха. Ми подавали запити в Спілку ветеранів війни в Афганістані, через знайомих військових намагалися дізнатися, але так і не відаємо, як склалася його доля. Сподіваюся, одного дня дізнаємося».
Чого очікувати
Я в назві «Я і Фелікс» – це Тимофій. Йому до десяти років. Він живе з мамою Олею і бабусею Лідою в одному з міст України у 1990-х. Тата, Олексія, наче й має, але він увесь час на заробітках: поїхав – привіз гроші, смаколики – поїхав. Та одного дня в житті сім’ї з’являється Фелікс – бойфренд Ліди. Ветеран війни в Афганістані (8 років), граф («Дракула», – додає Фелікс) і, в принципі, неоднозначна особа. Ліда його любить, а мама ледь терпить.
Фелікс – лисий, носить тільник зі спортивками, гостроносими мештами і шкіряним тренчем (або, як він каже, пальтом обергрупенфюрера). Неодмінно з дипломатом у руках і цигаркою «Космос» у зубах. Саме довкола Фелікса закручується весь сюжет, вплив його важко переоцінити. Через Фелікса сваряться мама і баба. Він напивається, дебоширить і періодично не дає спокійно жити. Але чи не єдиний з усіх, хто звертає увагу на малого Тимофія. Спілкується з ним, грає в шахи, водить ловити мідії на річку і знайомить зі своєю «Катюхою» (тобто автоматом). А коли Тимофій трохи підростає – вчить його «шукати копійку»: тут здати, там продати, одне слово, крутитися.
Фелікс не друг і не дід, він – хтось дивний для хлопця, якого називає сержантом. І що старшим Тимофій стає, то більше намагається зрозуміти його незбагненну, часом дику поведінку. «Тільки дебіли йдуть на війну», – резюмує Тім життя бухого Фелікса. «Хто ти такий?!» – зривається той на підлітка і гарчить, не розуміючи, хто він і де. Після чергового зриву сп’янілого дядька хлопець бачить, що той геть озвірів, не відповідає за свої дії. І раптом Фелікс немов крізь землю провалюється. Тільки за десяток років Тимофій зрозуміє, як вплинув на нього «афганець».
Іздрик і син
У дитячому віці роль Тимофія виконує син Ірини й Артема – Андрій Чередник. А Фелікса на екрані проживає друг режисерки, поет і музикант Юрій Іздрик. Як так сталося?
«Я мусила зробити якесь відео, щоби взяти участь в конкурсі від Держкіно і пітчити цей проєкт. Вирішила зняти людей, які були напохваті. Іздрик мене здивував реакцією: «Я стільки років цього чекав, і нарешті ти мені запропонувала». Подивилася, як вони спілкуються, як почуваються перед камерою, як добре обидва імпровізують, і ризикнула працювати з ними та професійними акторами», – згадує Ірина.
Іншого Фелікса режисерка собі не може уявити. Іздрик виявився дуже дисциплінованим актором. Викладався навіть не на всі сто, а на двісті. В останній знімальний день впав і поранив руку.
«Коли він товк гопника під час бійки і нібито не міг зупинитися, то лупив мат за межами кадру. Але як непрофесійний актор не знав, як це робити правильно, і збив собі кісточки. Вони кілька місяців не гоїлися. І він, музикант, не міг виступати через це. Мене мучила совість. Але, зрештою, все загоїлося, фільм є, Іздрик нібито задоволений, я теж», – додає вона.
Мене зацікавило, чи Андрій розумів, що втілює на екрані батька в своєму ж віці, його переживання. Ірина каже, що сину просто було цікаво взяти участь, але загалом він поводився як звична дитина. Щоправда, коли чув «Камера! Мотор!», то миттєво вмикався і працював нарівні з дорослими акторами.
«І лише зараз, через чотири роки, на показ у Києві він пішов дивитися «Я і Фелікс» із абсолютно новою оптикою, все це переоцінив. Тепер йому 14-ть, він бачить цю історію і те, що стоїть за нею, інакше. Цікаво спостерігати за цими метаморфозами. Діти ростуть, ми ростемо, переходимо на інший рівень гри», – ділиться спогадами мама актора.
У кадрі 1990-ті
Попри невеликий бюджет від Держкіно (12 мільйонів гривень), команді вдалося дуже реалістично передати 1990-ті роки і початок 2000-х. Люстра, письмовий стіл, дисковий телефон, посуд на щодень і на свято, продукти і одяг героїв… Ці флешбеки змушують глядачів мимоволі вигукувати: «О, і в нас таке було!». А локації у фільмі «Я і Фелікс» справді працюють як машина часу. Базар із картонками, на яких міряєш омріяні кроси. Темні двори з гопниками, готовими здерти їх із тебе. Обшарпаний тролейбус із кондукторкою (Боже, таке ж було!). Автостанція зі страшненькими кріслами. І відчуття безпросвітного смутку.
«У 1990-х нас усіх «хитало». Передусім дорослих – покоління моїх батьків, бабусь і дідусів. Це все лягло на їхні плечі. Лише тепер я як доросла усвідомлюю, що тоді мої мама і тато були молодшими за мене сьогоднішню. А скільки всього їм треба було долати, гідно з цього виходити. І не завжди їм це вдавалося, було багато помилок, але, зрештою, ми сьогоднішні можемо багато чого вибачити і багато за що подякувати їм. Мені хотілося розповісти цю історію з такої позиції. Ми дивимося назад новими поглядами і тішимося, що пішли так далеко від цих часів», – пояснює режисерка.
Роль музики
Музики в кіно «Я і Фелікс» багато. Вона виконує дуже різні функції. Класична, яку Тимофій вчиться грати після довбання гам на фортепіано – від прототипу, справжнього Фелікса. Він був великим шанувальником музики і справді змушував малого Чеха грати безконечно по колу той самий «Полонез» Огінського. Це й досі є певним травматичним спогадом: Артем після закінчення музичної школи жодного разу в житті не сів за фортепіано.
А ось танець Фелікса на початку фільму – це дитячий спогад Ірини. Її батько танцював колись, щоправда, під Pink Floyd, і вона спостерігала за цим. Тому й вирішила використати його в кінострічці «Я і Фелікс».
«Мій батько – теж певною мірою Фелікс, вони чимось дуже подібні. Pink Floyd ми не могли використовувати у фільмі – це дуже дорого. Шукали інше рішення, і Іздрик вигадав це закільцьоване болеро. Воно теж про токсичні кола стосунків, повторення повторень між нами», – стверджує співрозмовниця.
У фільмі багато української музики, яка формувала нас тодішніх і змушувала пишатися нашими гуртами. Зарубіжної теж удосталь. Вона – про світи, про які Тимофій і ми колись могли тільки мріяти.
«Я так само була фанаткою ВУЗВ і багатьох інших. Все хотілося використати. Дещо ми не змогли втілити, але були цікаві моменти: продюсер порадив написати бажаним виконавцям листи. Я написала 2 Unlimited, що дуже любила їх у дитинстві і хочу мати їх у фільмі, але в нас невеликий бюджет. І вони нам дозволили безоплатно використати цю мелодію, – веде далі Ірина Цілик. – Також музику для «Я і Фелікс» творив Фіма Чупахін – талановитий піаніст і композитор. Він вчився у Харкові, зараз живе у Нью-Йорку, тому працювали з ним дистанційно».
«Тільки дебіли йдуть на війну»
От, здавалось би, «Я і Фелікс» – фільм про 1990-ті, про дорослішання і дорослих, яким не до тебе… Але він ще й про війну, наші вибори і їхні наслідки, відповідальність і пошук себе. В цій історії дуже чітко видно, що буває, якщо не працювати з ПТСРом і психотравмами (але хто тоді над таким працював?). А ще, як позначається війна на людині, котра воює і вбиває не за себе чи рідних, а за чужі інтереси.
Від насмішки й огиди до полковника Фелікса Ігнатьєва дорослий Тимофій в житті, романі та фільмі сам переходить до життя військового. І це розбиває серце, але водночас змушує пишатися героєм.
«Дуже щемко спостерігати, як військові дивляться цей фільм. Як вони сміються, чуючи фразу: «Тільки дебіли йдуть на війну». Бо в цьому є спеціальна гра. І те, як герой, зрештою, переоцінив це, теж зараз інакше сприймається. У фінальному діалозі з квартирантом ось це «у вас там неспокійно» дуже боляче б’є по голові кожного, хто ближче до цього. Є речі, які інакше сприймаються після цих двох років. Хоча війна триває десять, але її масштаби зовсім інші, і ми це розуміємо», – вважає режисерка.
В одному зі своїх інтерв’ю Артем Чех каже, що до кінця так і не зрозумів, ким є. Але роман написав саме після першої каденції в ЗСУ. І, здається мені, саме після побаченого й пережитого значно краще зрозумів, хто такий Фелікс. Як і Тимофій у фінальнихкадрах фільму.
Артем знову служить у ЗСУ. І не тільки він – ще принаймні четверо членів творчої групи «Я і Фелікс» захищають Україну. «Це те, що змінилося за останні два роки. Тоді ми знімали разом кіно, а тепер дехто не може бути з нами на прем’єрах, розділити цю радість. Я передаю їм теплі привіти, але водночас дуже сумую. Так, багато моїх колег взяли до рук зброю. Деякі з моїх друзів загинули. Але, думаю, в усіх нас є такі історії, – каже наостанок Ірина Цілик. – Фільми потрібні, вони створюють можливості для діалогів між усіма нами, між нами і світом. Тому хочу побажати нам, щоб ми швидше могли повернути всіх тих, що зараз на фронті. Щоб вони продовжили робити те, що дуже добре вміють, на знімальних майданчиках».
