Михайло Галущак – військовослужбовець 24-ї бригади окремої механізованої бригади імені короля Данила, історик, автор книги «За півкроку до перемоги. Військове будівництво та операції Галицької армії в 1918-1919 роках».
У проєкті «СВОЇ» Михайло Галущак розповідає, чим є для нього російсько-українська війна, про мотиви взяти в руки зброю, та про своїх побратимів. «Львівська Пошта» публікує скорочену версію. Повну відеоверсію інтерв’ю ви можете переглянути за посиланням.
Не хочу, щоб історія повернулася в ХХ століття
Це взагалі дуже добрий досвід. І він певною мірою допоміг мені. Коли розпочалась повномасштабна війна, 24 лютого, я прибув в військкомат. І в нас звідти мене відправили в 24 бригаду.
Хлопці, які з нами їхали в автобусі, які просто перший раз прийшли в армію. Навіть було, що ті, що відслужили, якщо вони не брали участь в боях на Сході, то їх просто відправляли назад. Звичайно, що десь через певний період їх би взяли, але в даному випадку досвід бойових дій – то була така маленька перепустка, щоб тебе взяли вже й одразу.
Тоді я викладав університеті «Львівська політехніка», в мене навіть мали бути в той день пари, і я казав: вибачайте, але почалась «повномасштабка» і я повинен іти. Не хочу, щоб історія повернулася в ХХ століття. Ми тоді 100 років тому втратили державу і ми мали століття голодоморів, століття репресій, бив, геноцидів.
Так, війна – це погано, але гірше війни – лише поразка. Якщо ми б зараз втратили державу, наші діти, внуки просто б пережили те, що пережили наші діди і прадіди..
Продовжуємо те, що робили наші предки.
В минулому столітті було два етапи національної війни. Перший етап – це той, який історіографи називають Українською революцією, це 1917-1921 рік. Другий етап – це часи Другої світової війни. Це були другі наші визвольні змагання.
А зараз – продовження цієї боротьби. Якщо ви зайдете на Личаківський цвинтар, там є поле почесних поховань. Воно заповнене. Ви там побачите ціле століття нашої боротьби. Від каплички першого президента ЗУНР Євгена Петрушевича і хлопців Галицької армії до теперішніх захисників.
Ціле століття боротьби на одному клаптику землі, невеличкому! Історія має причино-наслідковий зв’язок. Ми продовжуємо те, що робили наші предки.
Жодне покоління українців не оминуло війни
Навіть наші батьки, здавалося би народження після Другої світової війни, здавалося б, щасливе покоління, яке не знає війни. Але вони все одно на свої очі побачили війну. Навіть наші маленькі діти, вони все рівно на свої очі побачили війну. Я не знаю, як буде потім, але в історії мир – це виняток. Війна була, є і буде. І ми повинні завжди до неї готуватися.
Є старе ще прислів’я: «хочеш миру – готуйся до війни». Тому шкідливе заколисування, що от буде перемога, чи час після війни…Та не буде такого часу. Ми просто повинні завжди готуватися.
Ми теж повинні бути самокритичні до себе. І знаєте, коли зараз говорять, «одні не дають зброю, другі, треті». У мене просто питання: а що два десятки років нам забороняло виготовляти свою зброю? Наші президенти роззброювали країну, віддавали атомну зброю.
Про побратимів
Армія – це зріз суспільства. У нас служать дуже різні люди. Ніхто не народжується з військовим квитком. Є люди, які просто навіть 24 лютого прийшли, так як я казав що для нас посвідчення УБД була перепусткою в армію.
Це люди різних професій. Є люди, які були за кордоном, на заробітках, чи так жили і це все лишили і приїхали захищати Україну. Це є різні люди, але це дуже класні люди. І це на один квадратний метр в нас, я думаю, найкращі люди.
Знаєте, деколи ми чуємо фрази, що от є дві України, одна воює а інша в тилу. Я вважаю цю фразу хибною, тому що є одна Україна, є просто різні люди. І, можливо, навіть, після демобілізації тих людей, які прийдуть з фронту, суспільство, чи люди, які були тут, і які заховали голову в пісок, вони, можливо, спробують перевиховувати. Вони, можливо, будуть, на нас, військових, накидувати свої цінності. Ми вже це мали після 2014-2015 років, коли формувався негативний образ військового. Коли в ЗМІ якісь публікації чи репортажі про військових, то завжди військовий якийсь алкоголік, і завжди він там когось побив.
Але, насправді, ті люди прийдуть з нормальним розумінням цінностей і з нормальними питаннями: за що ми все ж таки боремось? Тому що зараз, наприклад, навіть дії місцевих чиновників, багатьох, викликають просто обурення.
Ми, наприклад, себе в підрозділі невеличкому створили громадську організацію військову спілку «Лев’яче серце». І ми навіть між собою говоримо, що рано чи пізно, дай Бог, ми демобілізуємося і ми просто повинні захистити себе. І це нормальне таке ветеранське братерство, воно повинно бути.
«СВОЇ» – спільний проєкт видання Львівська Пошта та Ветеран Медіа. Гості проєкту – захисники та захисниці, волонтери. Усі, хто щоденно наближає перемогу над ворогом.
Розмовляв Віктор Біщук
