У часи, коли будь-яку пісню можна знайти за секунду в телефоні, дедалі більше людей повертаються до звуку, який тріщить, порипує і потребує терпіння. Вініл – не просто носій музики, а ціла естетика, каже музикант Юрко Рокецький, чиє захоплення платівками почалося ще в дитинстві завдяки програвачу радянського виробництва.
Перше кохання: «Rolling Stones» на радянському програвачі
«У мого батька був програвач радянського типу, навіть кілька програвачів», – згадує співрозмовник. Одним із перших вінілових записів, які він почув, стала пісня «Rolling Stones» Time Is On My Side з платівки серії «Архів популярної музики», що виходила в СРСР.
«Я, відверто кажучи, після цього просто закохався у вініловий звук, тому що він так поскрипував і починав усе з дуже характерного соло», – веде далі Юрко Рокецький.
Ця серія була для свого часу унікальна: в Радянському Союзі західних виконавців офіційно почали видавати лише в часи перебудови, до цього музика потрапляла в країну переважно контрабандним шляхом. «Архів популярної музики» навіть мав просвітницьку мету – в цій серії були пісні Елвіса Преслі, Стіві Вандера, «The Doors», Девіда Боуї, а також три збірки «Rolling Stones». Виходили й альбоми «The Beatles», щоправда, з особливостями, властивими радянській цензурі.
Наприклад, в альбомі A Hard Day’s Night чомусь не було пісні When I Get Home, попри те що вона не мала жодного політичного підтексту. Інші платівки «The Beatles» видавали з перекладеними назвами пісень – «Дівчина» замість «Girl», «Жовтий підводний човен» замість «Yellow Submarine».
«Тобто все, що робилося в совку, мало таку мімікрію під радянську реальність – нібито воно й закордонне, але зрозуміле для нашого споживача», – пояснює музикант.
Однак його захоплення платівками згодом припинилося через переїзд до Львова і часті зміни місця проживання. А коли життя нарешті усталилося, вініл повернувся. «Відкрилася нова сторінка, коли ти вже сам обираєш вінілову музику», – каже він.
Платівка, яку ніколи не продадуть
На запитання, чи є в його колекції платівка, з якою він ніколи не розлучиться, відповідь була категоричною: «Я взагалі не продаю жодної зі своїх платівок, так само як і жодної зі своїх книжок». Виняток становлять хіба що випадкові дублікати: одного разу він двічі купив альбом «Emerson» Lake & Palmer Pictures at an Exhibition, просто забувши, що вже має його. «Це характерно для вінілу», – пояснює Юрко. – Ти інколи навіть несвідомо купуєш щось, що давно хотів, і забуваєш, що воно вже десь у тебе лежить».
Першою платівкою, купленою уже в новому, «дорослому» етапі колекціонування, став альбом Френка Сінатри In the Wee Small Hours – легендарний реліз 1950-х, який він слухає донині з найбільшою насолодою. Придбав Юрко його в Польщі під час гастролей. «Цього я точно не продам, оскільки він звучить так, як я його поставив уперше, коли купив», – запевняє колекціонер. – Раджу всім послухати цей альбом, бо це шедевр, просто шедевр».
Чому вініл повертається
Головною причиною вінілового ренесансу, на думку Рокецького, став надлишок інформації. Раніше музика була майже сакральним явищем: щоб купити альбом, доводилося збирати гроші, роками шукати конкретний реліз, збирати дискографію улюбленого виконавця по крихтах. Це перетворювалося на захопливу гру – солодке очікування моменту, коли нарешті можна буде поставити платівку і прослухати її від першої ноти до останньої. Самі виконавці розуміли це концептуально і вибудовували альбом як цілісну історію, продумуючи послідовність треків.
«Коли настала епоха цифровізації і тотального доступу до інформації, магія зникла сама собою, – вважає співрозмовник. – Маючи в руках фактично цілий світ, ти можеш послухати будь-що в будь-який момент. І немає жодної особливої радості від цього, крім якоїсь банальної, ситуативної».
Натомість вініл – це, з його слів, естетика: мистецька, культурна і музична водночас. Художники і фотографи створювали обкладинки, музиканти продумували концепцію альбому як цілісного висловлювання. Вініл відображає результат певних зусиль, певних дій якогось музиканта. Він спрямований до слухача як подарунок – коли ти береш платівку до рук, ти здатен відчути музику на дотик.
До цього додається фізичний, тактильний бік справи – характерний м’який звук, який неможливо переплутати з цифровим, і навіть легке потріскування голки, яке додає затишку. «Це такий харизматичний момент, коли ти вдома, коли можеш спокійно сісти і просто послухати музику. Це як якесь священне дійство», – описує музикант.
На його думку, слухання вінілових платівок можна порівняти з читанням книжки або переглядом фільму. Це самостійна форма естетичного проведення часу.
Покоління без різниці
Чи по-різному сприймають музику старше і молодше покоління? Рокецький відмовляється ділити слухачів за віком, бо музика, каже він, перебуває поза часом і простором, а її головне призначення – приносити радість: «Немає значення, скільки тобі років, якщо ти здатен відчувати цю радість від різної музики, то, в принципі, у тебе все працює правильно – в голові, в серці, в душі».
Технічних можливостей тепер значно більше. Програвач можна купити на будь-який смак і гаманець – від найдешевшого до дорогого та якісного. Раніше з доступністю було складніше: навіть портативний плеєр міг собі дозволити не кожен, а носити зі собою музику означало тягати торбу касет, як робив свого часу музикант Сергій Кузьмицький. З роками формати змінювалися – компакт-диски, потім флешки.
Проте, за спостереженнями Рокецького, і його покоління, і молодь однаково сумують за аналоговістю. Саме тому дедалі більше людей – разом із молодшим поколінням – шукають аналогові пристрої, бо вони дають «відчуття реальності, а не віртуальності».
Вініл як машина часу і як фетиш
На завершення розмови ми запитали, чи можна вважати вініл своєрідною машиною часу? Відповідь співрозмовника виявилася неоднозначною: вініл – це насамперед про естетику і красу, а не про буквальні стрибки в часі. Втім, є один цікавий нюанс – справжній кайф колекціонери-«вініломани» відчувають, коли купують оригінальні платівки 1960–1970-х років. Навіть запах старого паперу конверта і друку на пластику має особливе значення. «В певному сенсі це такий фетиш, вініловий фетиш», – визнає він.
Чи є це перенесенням у минуле? Можливо, певною мірою, адже деяким платівкам може бути по 50–60 років. І коли слухаєш їх, то ніби переносишся в ту епоху. Але водночас сучасна музика теж виходить на вінілі та звучить не гірше. «Тому вінілова естетика має історичну складову, сучасну і суто музичну. Я б тут не звужував до одного», – підсумовує Рокецький.
І саме в цій багатозначності, напевно, криється секрет вінілового ренесансу: платівка є водночас артефактом минулого, сучасним музичним носієм і предметом культу. Кожен слухач знаходить у ній щось своє.
