Україна готується до великодніх свят. Уже вп’яте в часі великої війни. Попри тривоги, запеклі бої на фронті, українці вірять, що життя переможе, Україна переможе, бо одне з найбільших релігійних свят – Великдень, який відзначатимемо в неділю, 12 квітня, є перемогою життя над смертю.
Завдяки нашим захисникам і захисницям, за яких молимося, ми можемо вдома святкувати світле Воскресіння Христове, йти на великодні богослужіння в храмах, освячувати паску і до паски, збиратися за святковим родинним столом, а також відвідувати померлих родичів на цвинтарях.
«Львівська Пошта» запитала відомих львів’ян, які великодні традиції маємо берегти і плекати в часі війни.
«На Великдень наша родина завжди поряд із воїнами»
Отець Тарас Михальчук, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла:
Великдень – це насамперед перемога життя над смертю. Воскресіння Христове, особливо в часі війни, приносить нам велику надію на те, що ми, християни, не помираємо в тому розумінні, що кудись зникаємо і нас нема, а народжуємося для вічності.
Пригадую собі як свідчення особливості Воскресіння слова матері полеглого воїна, її єдиного сина. Вона в Гарнізонному храмі під час вручення йому нагороди (посмертно) наголосила: «Я ніколи своїй дитині не кажу «прощавай». Натомість завжди кажу: «Синочку, до зустрічі в небі, бо ми з тобою разом стоятимемо перед Божим обличчям».
Слова цієї матері мають надати особливого змісту і сенсу кожному, хто сьогодні на небі, відзначати Великдень. Бо Воскресіння Христове, як я вже казав, це насамперед перемога життя над смертю.
В часі війни бачу, як щораз більше людей хочуть прийти до храму, бути на Хресній дорозі, хочуть молитися, зокрема за Україну, за військо. Люди розуміють, що коли ми молимося, то допомагаємо тим, хто нас захищає на передовій.
Традиція набуває глибшого духовного сенсу. І це мене тішить. Водночас болить те, що дуже багато воїнів сьогодні не можуть бути зі своєю родиною. Бачу, як їхні діти це важко переживають.
Однак я є свідком, як діти, дружини, матері моляться за своїх рідних. Тішить, що більше людей приходить до Гарнізонного храму. Скажімо, якщо порівнювати Вербну неділю 2025-го і 2026 року, то цього року більше людей завітало на богослужіння й освячення вербового гілля до нашої церкви.
Думаю, що так Господь провадить. Віряни люблять Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла. Кожен знаходить свій куточок для молитви. Наш храм відкритий довго, можна молитися допізна, до 22:00.
Цього року паски в храмі святитимемо з 14:00 до 21:00, щоб люди могли комфортно розміститися і не було черг. Але досвід показує, що крайні парафіяни приходять перед закриттям храму. Тому останні кошики освячуватимемо ближче до 22:00.
Моя родина також освячує великодній кошик у Гарнізонному храмі. Ми, священники, під час освячення маємо чергування по декілька годин. Цього року я також чергуватиму і святитиму. Два роки тому Великдень я провів на сході з воїнами.
Моя дружина пече паски в четвер. І дружини мама, і моя мама завжди пекли паски в четвер, це родинна традиція. Знаю, що в нас цього року будуть паски за різними рецептами.
У 2026-му моя дружина і дружини наших військових капеланів при храмі розписували писанки разом з майстринею Ганною Худобою. Вона вже багато років розписує писанки і цього року провела майстер-клас для наших дружин.
Цінно, що нашій родині писанки дарують воїни. Одна з найцінніших від 80-ої окремої десантно-штурмової бригади.
Наша сім’я дуже любить великодні свята, бо це тепле родинне свято. Можемо побути разом, поспілкуватися, помолитися. Ми разом на літургії в Гарнізонному храмі. Дякую своїй дружині, що гуртує всіх!
У день Воскресіння Христового наша родина завжди поряд із воїнами, як і на Різдво. Так Господь провадить, що на великодні свята в нашій оселі завжди в гостях воїни. Хотів би, щоб ця традиція тривала й надалі, щоб Герої були поряд нас. На щастя, мої діти знають багатьох офіцерів, Героїв України.
Маємо й щорічну капеланську традицію: на Великдень священники Гарнізонного храму моляться на могилах наших воїнів, де зустрічаються з родинами захисників і захисниць.
Дякую львів’янам, які моляться за воїнів, вони великі молодці! Напередодні Великодня бажаю надії. Надія – це радіти сьогодні, радіти, що ми є, що ми поряд, що любимо одні одних.
Зичу всім ніколи не втрачати надії. Надія, яка переважає страх, породжує сміливість. Пам’ятаймо, що надія перемагає страх. Це про нас, про українців, бо ми є людьми надії, ми дуже сміливі.
«Усі майстер-класи з писанкарства тепер присвячую доньці Іринці»
Оксана Цибух, майстриня, мама загиблої парамедикині медичного батальйону «Госпітальєри» Ірини Цибух:
Напередодні Великодня всі свої майстер-класи з писанкарства присвячую своїй доньці Ірині Цибух – бойовій медикині, госпітальєрці, яку удостоїли звання Героя України. Вже це другий Великдень без неї, моєї дорогої донечки.
Писанкарства мене навчила бабця, за що їй вдячна. Пишучи писанки, я зберігаю традиції своєї родини.
Певна, що українці мають берегти великодні традиції. Ми продовжуємо те, що плекали наші Герої. Це добре, що українці зберегли писанкарство, попри заборони, які були.
Совіти забороняли писанку, бо бачили в ній нашу ідентичність. Як казала Іринка, коли ми розписуємо писанки, то повертаємо собі своє. Писанкарство треба берегти й розвивати.
Цінно, що люди, які вперше розписують писанку, тішаться, що можуть долучитися до писанкування, пізнати, що це таке, яка це сильна енергія. Під час майстер-класів говоримо про символізм і силу писанки, українські традиції та пам’ять про наших Героїв.
Нещодавній майстер-клас, зорганізований Офісом підтримки родин військових, був присвячений пам’яті Ірини Цибух, яка загинула 29 травня 2024 року, та всім, хто поліг за Україну.
Для моєї Іринки гідність і честь були найважливішими. І я собі подумала: хіба матиму гідність, якщо не ділитимуся цим прекрасним мистецтвом? Тепер усі майстер-класи присвячую доньці.
У нашій родині паску пекла мама. Тепер ми з братовою печемо паски.
Великодні свята після загибелі Іринки набули іншого значення. Писанкарство – це не лише про писанку, але й про збереження традицій, збереження пам’яті. Це ниточка, яка пов’язує мене з Іринкою. Донька зі мною щороку писала писанки. Я досі їх зберігаю.
З Іринкою ми писали писанки разом із дружинами загиблих воїнів та їхніми дітьми. Це родини з Харківщини, які були на реабілітації у Верховині. Це був наш останній майстер-клас із нею, що відбувся два роки тому перед Великоднем…
Маємо берегти традиції, бо це те, за що стоять наші воїни і воячки. Україна є тоді, коли є традиції. Тому ми й вистояли і досі існуємо як нація. Пам’ятаймо: в концтаборах українці вишивали, ділилися розповідями про традиції. Наш фронт стоїть і задля збереження наших українських традицій.
Моя донька любила Великдень. Та найбільше любила це свято на фронті. На Різдво старалася бути вдома, зокрема на Святвечір. На Великдень ми надсилали їй паски, писанки, і все це воїни традиційно освячували, поклавши в шоломи. Іринка казала, що це був її найкращий Великдень.
На Воскресіння Христове підемо до неї на могилу на Поле почесних поховань Личаківського цвинтаря. Будемо разом із нею. Це місце, де ми тепер проводимо дуже багато часу.
Це зустрічі рідних і близьких, це теплі розмови-спогади про Іринку. Пасочку несу не лише донечці, але й усім її сусідам – полеглим воїнам. І так маємо спільний Великдень.
«Українські великодні традиції – це живе поле»
Леся Горошко-Погорецька, етнологиня:
Люблю наші українські свята, зокрема Великдень. Це свято асоціюється в мене з дитинством. Як ми його святкували в селі у Карпатах, куди ми з батьками їздили. Українські великодні традиції – це живе поле. В кожної родини вони свої.
Серед збережених – випікання паски, освячення великоднього кошика, родинний сніданок на Великдень, гаївки на заході України, веснянки в іншій частині держави, Обливаний понеділок. Ці традиції варто берегти і плекати, бо це наше рідне.
В етнографічних записах є описи, що саме клали до великоднього кошика, але конкретної регіональної специфіки вони не мають. Традиційно збираємо в кошик паску, писанки, крашанки, м’ясо, ковбасу, сир, масло, тертий хрін з буряком або ж корінь хрону, сіль, зелень, свічку. Сіль освячували, бо її вважали сильним оберегом.
Знаємо, що господині печуть паску в четвер або в суботу. Хтось пече двічі. Мовляв, як не вдалася в четвер, вдасться в суботу.
Однак є записи, що на Львівщині і поза нашою областю паску могли пекти і в п’ятницю. Скажімо, є записи Жовківського повіту 1929 року, де зазначено, що у великодню п’ятницю не можна пекти паску, бо це великий гріх. Жінки з цього сповідалися. А оскільки є потреба сповідатися, значить, пекли паску в п’ятницю.
Є також записи з Турківщини: замішували тісто на паску також у п’ятницю. З однієї половини пекли паску, а другу відкладали на суботу, щоб також пекти паску, калачі та хліб.
У кожному районі, ба навіть селі, можуть бути різні традиції. Чому? Бо є змішані шлюби. Кожен тлумачить традиції на власний розсуд.
Є запис із Лемківщини, чому жінки могли пекти паску в п’ятницю: в цей день нічого не можна робити – всі йдуть до Плащаниці. Дозволяється виконувати якусь легку роботу в хаті, оскільки це спокійний день. Є багато настанов, що паску потрібно пекти в тиші, тож, відповідно, й пекли.
Особисто я печу паску в четвер. Почала робити це у восьмому класі, тобто з 14 років.
Я навчалася в Дрогобицькому педуніверситеті. Шість років мешкала на квартирі в пані Люби. Господиня мене дуже любила. Я вже давно печу паску за її рецептом. Вона сама мені його написала на аркуші паперу зеленою ручкою. Бережу цей рецепт, бо це такий сентимент! Торік пані Люби не стало.
Щодо крашанок, то я люблю традиційні – в цибулинні. Великодній кошик наша родина освячує в храмі в суботу.
Колись в українців були вірування щодо того, як і коли людина має прийти додому з церковної служби. Якщо швидше за сусідів доберешся, то швидше посієш зерно, обробиш городи, матимеш надію на хороший урожай. Але тепер так не поспішають.
Напередодні Великодня зичу Україні та українцям справедливого миру, а все інше надолужимо!
«У часі війни потрібно цінувати кожен Великдень, який дарує тобі Бог!»
Наталя Тихолоз, франкознавиця, директорка Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка:
Насамперед варто берегти сам дух Великодня. Зберігати відчуття того, що Великдень щороку дарує нам надію та віру. З приходом весни все довкола розквітає, і особливо в часі війни ця надія нам дуже потрібна.
Через війну українців може огортати якийсь песимізм, розчарування, але Великдень дарує нам віру, яка нас тримає. Великдень – це насамперед перемога життя над смертю. Маємо плекати в собі цю віру.
Важливо дотримуватися родинних великодніх традицій. Це випікання паски, освячення великоднього кошика, святкова літургія в храмі, великодній сніданок у родинному колі.
Звісно, під час війни не всі мають змогу провести Великдень з родиною. Але маємо додержувати українських великодніх традицій, бо за це також воюють наші захисники і захисниці.
Святкування Великодня важливе не лише в контексті родини, але й у національному контексті. Тішить, що тепер проводять багато різноманітних майстер-класів з писанкарства, випікання паски.
Це важливо, бо це те, що ми передаємо в спадок. Маємо показувати дітям, як треба святкувати Великдень, Різдво та інші свята, як це робили наші предки.
Великдень для мене – це про наше органічне, українське, родинне, національне. Іван Франко писав: «Великдень – це у нашого народу велике, а насправді таки найбільше свято».
Будучи франкознавицею, досліджую, як родина Франка святкувала, зокрема, великодні свята. В часи СРСР нам намагалися нав’язати Франка-атеїста, соціаліста, безбожника. Натомість тема Великодня була присутня не лише на рівні досліджень, поетичних текстів, вона була органічно присутня в житті Франкової родини.
У нього були різні Великодні: проведені в тюрмі та сповнені тяжких родинних випробувань. Перед самим Великоднем помер батько Івана Франка, тоді йому було дев’ять років. Потім він розповідав, що це був єдиний раз, коли в хаті запалася паска.
Ще один тяжкий Великдень настав у 1913 році. На Страсному тижні, в понеділок, помер його син Андрій, у четвер його ховали. А вже у Страсну п’ятницю надійшла звістка, що помер Михайло Коцюбинський.
Та навіть попри життєві випробування Франки завжди пекли паску, любили це свято. Знаємо, що освячували паски в церкві або ж інколи до них приходив священник. Родина обов’язково ходила на гаївки, зокрема під церкву Святого Юра.
Великодні свята родина Франка святкувала у Львові або в селі. Франко писав, що там найкраще відчувається дух і енергія Великодня: біля церкви водять гаївки, дзвонять дзвони.
У 1904 році Франко на Великдень поїхав разом із Грушевським до Венеції та Рима. Повернувся звідти натхненний і сів за написання поеми «Мойсей».
Згадок, що Франко писав писанки, немає, але нащадки його є знаними майстринями писанкарства. Серед них онука Галина Ключко, яка живе в Канаді. Її писанки на перепелиних яйцях зберігаються в музеї писанок у Коломиї. Їх є понад 30-ть.
Нащадки Франка, котрі займаються писанкарством, мешкають і у Львові. Це Устя Гуменецька і Наталя Міліянчук. Їхні роботи – витвори мистецтва. У Домі Франка відбувся свого часу майстер-клас від нащадків Франка.
Щодо традицій нашої родини, то в п’ятницю ми йдемо до Плащаниці у Винниках, де живемо. Печу паски щороку двічі – в четвер і в суботу. Так робила моя бабуся, моя мама, так роблю я.
Пасок печу завжди багато. Було заведено, що пасками треба ділитися. Скажімо, коли до нас приходять гості або я йду в гості, то завжди несу свою паску. Ми обмінюємося пасками. Також печу маленькі паски для похресників. Наші троє дітей тішаться домашньою випічкою, тим ароматом паски на всю хату. Це так гріє душу, це вони запам’ятають на все життя.
Великодній кошик наша родина освячує в суботу ввечері. Вдома робимо крашанки, традиційно в цибулинні. У кошик кладемо шинку, ковбасу, бурячки, хрін, сіль, прикрашаємо бушпаном, ставимо свічечку.
Накриваємо кошик вишитою великодньою серветкою. Ще роблю солену плесканку із сиру та масла, яку запікаю в духовці. Це традиція моєї бабусі, яка була родом з Лемківщини.
У неділю вранці маємо традиційний великодній родинний сніданок. І починається він з яйця, щедро посипаного тертим хроном. Кажемо тричі «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» і снідаємо. Любимо гаївки у Шевченківському гаю.
В часі війни потрібно цінувати кожен день, кожен Великдень, який тобі дарує Бог! Світле Воскресіння Христове треба святкувати і горнути до себе людей, горнутися до родини, до друзів. Ця енергія світла та щастя, добра, радості та надії потім нас тримає.
В нас непрості будні, ми живемо в складний для України час, але вміємо цінувати свята і шанувати свої традиції. Наша найменша донечка Даринка вже не може дочекатися Великодня.
