10 історій від про надію попри все. Саме так найкоротше можна описати збірку Voices of defenders, яку зараз готують до друку і паралельно озвучують. Це частина одноіменного українсько-данський проєкту для підтримки молодих захисників та військових волонтерів в Україні. Його здійснює команда YMCA Lviv разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії. І смае збірка Voices of defenders сьогодні у рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок
Voices of defenders: перемога життя над смертю
Перша збірка новел Voices of defenders робить чутними голоси українських ветеранів. З 2025 по 2027 рік в межах цього проєкту заплановано щорічні виходи друкованої та аудіо збірки новел українських захисників і
захисниць. В кожній з них буде по 10 текстів від 10 авторів озвучені 10 різними людьми. Друковані збірки та плейлисти будуть в безкоштовному вільному доступі, також їх перекладуть англійською та данською мовами.
Над збіркою Voices of defenders окрім авторів працюють: упорядник збірки Григорій Семенчук, координатор Юрко Вовкогон, автор передмови Валерій Пузік (уривок зі збірки якого ми публікували отут), фото від Олександри Басараб і Кота Характерника. Друкуватме збірку Богдан Кордоба (видавництво 3.3.3 від UA Comix), звукорежисером аудіозбірки став Назар Павлик (студія 79014records).
Розгорнувши вкладку ви зможете побачити, як ветеран Маким Фетісов начитує іншу новелу зі збірки, а саме ветерана Ігоря Дусана:
Місія Voices of defenders: формувати образ молодих ветеранів через їхню творчість. Навіть найкрасивіший образ Героя не вартуватиме нічого, якщо ми не бачитимемо за ним живих людей. Єдиний спосіб створити правдивий
образ ветерана – це дати можливість самим захисникам і захисницям
розповісти про себе. Адже ніхто краще не пояснить цінність життя,
ніж ті, хто щодня його захищає.
Історія одного з авторів Voices of defenders Андрія Каспшишака
Андрію Каспшишаку 28 років. Він народився і живе у Львові. До війни Андрій навчався у «Львівській політехніці» та аспірантурі Інституту регіональних досліджень ім. М. Долішнього НАН України, де досліджував поведінкові патерни людей під час фінансових криз. Працював фінансовим аудитором у PricewaterhouseCoopers (PwC), співпрацюючи з колегами з Японії, Колумбії, Франції, Польщі та ОАЕ. Активно займався громадською діяльністю в організації української молоді «Спадщина». Любив гори, готувався до весілля зі своєю нареченою.
З 24 лютого 2022 року до квітня 2023 року служив у окремій роті розвідки 103 бригади ТрО у званні солдата. Брав участь у боях у Білогорівці, контрнаступі на Лиман і Кремінну, воював на Сватівському напрямку, працював на всій смузі від Ізюма до Куп’янська. За службу нагороджений відзнакою «Віра та присяга» та пам’ятним нагрудним знаком «Честь і Батьківщина».
Після повернення з війни Андрій написав і видав свою дебютну книгу «Легенда про Вільних», а також кілька новел у збірках. Наразі працює над новим автофікшн-романом. Разом із дружиною Наталією заснував видавництво «Майстерня історій «Мрієлов» (ми публікували розмову моєї колеги з Андрієм про видавництво отут). У їхньому домі живе кіт на ім’я Вінстон. Також Андрій очолює офіс у справах ветеранів та їхніх родин УКУ, активно виступає на конференціях і презентаціях, розповідаючи про війну, власну книжку та побратимів, які не повернулися.
В межах спецпроєкту #літтред на Bestsellerfest я поспілкувалась з Наталкою Каспшишак про видавництво і не тільки (відео):
Як Андрій Каспшишак працював над «Горою» для Voices of defenders, яку публікуємо сьогодні:
«Гора» – це скорочена назва новели. Повна – «Гора надії», бо вона про надію і віру. На 90% це реальна історія, яка трапилась з нами на деокупованій Харківщині. Тут дуже мало художнього опрацювання там дуже мало. З текстів для дорослих я написав буквально кілька новел і ця мені дуже подобається. Зокрема тому, що вона про світло, надію, якої зараз, в 2025-му особливо бракує.
Написати її мені запропонувала здається Таня Пилипець – саме через неї шукали авторів. Пам’ятаю, як прочитав завдання, яке поставив Юрко Вовкогон. Він дуже крутий, сам військовий, тож творить Voices of defenders з душею і любов’ю, це відчувається. Юрко попросив не писати чогось темного, сумного, про розпач і власний біль. Натомість поставив завдання написати про перемогу життя над смертю.
І поки я думав, що ж такого було за час моєї служби, згадав, як ми зустрілись з людьми, котрі пережили окупацію. Цей момент мені досі дуже часто згадується, він емоційно сильний. Через те, що ці люди говорили, як вони мислили, розповідали про геть інші, ніж в нас, важливі для них речі.
Новела «гора» писалась мені досить легко. Зараз я продовжую вчитись писати. Під менторством Любка Дереша розвиваю навички письма в школі «Риба». Насправді мені там дуже подобається і можу розповісти про цей досвід багато хорошого.
«Гора» Андрія Каспшишака
Заходити на звільнені від окупації території стало для мене чимось зовсім новим. Абсолютно іншим. Коли ти стоїш в обороні на своїй землі, де ще не ступав російський чобіт, почуваєш себе впевнено. Немов у безпеці, навіть попри постійні штурми та обстріли.
Зовсім інше – заходити на територію, де щойно стояв ворог. Стояв грабіжник, вбивця та ґвалтівник.
Цього не очікував ніхто. Восени 2022-го українське командування здивувало усіх своїм стрімким контрнаступом на Харківщині. Доки увага всього світу була прикута до півдня країни, українські збройні сили залізним кулаком дали під дих імперії тут.
Нас перекинули на звільнену Харківщину тоді ж. Бригада була велика, тож ми зайняли позиції від Купʼянська до Ізюма. Я не хотів прощатись із Донбасом, який устиг полюбити за його літо практично без дощів, за найсмачнішу у світі стиглу черешню з дерева, під обстрілами, за соковиті сонячні томати, якими нас пригощав місцевий дядько прямо з города, за терикони, що мовчки споглядали бойові дії, та за людей – впертих, з гумором, із твердимитруками. Проте у військових немає можливості обирати.
Тож одного сірого дощового дня ми повантажили усе своє військове спорядження, сіли по машинах та, заскрипівши шинами, колоною рушили на новий для себе напрямок. Я їхав на старенькому «Хюндай Галопер» разом зі світловолосим хлопцем на імʼя Мечислав, скорочено Меч. Нижче середнього зросту, худорлявий, із трохи сутулою поставою, ніби його плечі вже втомилися нести якийсь невидимий тягар.
Колишній російськомовний пацифіст, який казав, що нізащо не піде на війну. Проте коли побачив звірства, які чинили росіяни, сказав, що по-іншому не може, і у березні з’явився до військкомату, а російську мову забув. Зненавидів.
На той момент у нашому новосформованому підрозділі ще не була налагоджена добре логістика, тож він прибув до нас без зброї. Командир подивився на це все, почухав потилицю, дістав лопату і сказав своїм низьким голосом:
– На, тримай. Поки, що це буде твій автомат. Тож і поводься з ним відповідно. Спи, ходи в туалет, усюди з цим автоматом. А якщо я побачу раптом, що твій автомат нечищений, получиш. Зрозумів?
Очевидно, що з таким «автоматом» на позиції його ніхто не відправляв, однак кілька днів з лопатою він таки усюди ходив.
Полюбив я того хлопця, зріднився з ним душею. Можливо, тому, що ми обоє були однолітками і нам легше було розуміти один одного. Можливо, причина була у чомусь іншому. Глибшому. Тим не менш, зараз він їхав поруч мене, світив своїми голубими веселими очима, закидав біляве волосся, недбало тримав цигарку поміж пальців та розповідав байки.
Мені з Мечем доручили шукати житло для нашого підрозділу. Наша рота звикла більше до життя в посадках, у землі. Ми жили в бліндажах, що пахли вогкістю і димом.
Але тут осінь лила без упину – дощі наповнювали землю водою так, що варто було копнути трохи глибше, як одразу по коліна хлюпала холодна муть.
Я ніколи не забуду одну сцену. Якось там, на позиціях, ми зустріли хлопців з іншої бригади. Вони лежали просто в окопі, залізши у трупні мішки – не тому, що загинули, а тому, що це був єдиний спосіб залишитися сухими. Спали у мішках для мертвих, аби зберегти себе живими.
Знайти більш-менш придатне житло виявилось завданням з зірочкою. Ми їздили нашим втомленим, але вірним «Галопером» вздовж та впоперек Борової та довколишніх сіл, зупинялись під хатами, заходили обережно, наче на кінчиках пальців – ніби просили дозволу у тиші й самотності.
Складнощів з пошуком житла додавало те, що більшість навколишніх сіл, таких, як Кругляківка, наприклад, – були дачними. Відповідно будинки часто були без опалення, без пічок чи будь-якого іншого способу обігріти житло. Тільки голі стіни та холод, що сочиться з підлоги. Тим часом генерал мороз, тобто зима, невпинно наздоганяв та дихав у спину.
Ці довколишні села росіяни захопили стрімко – як блискавка, що палить, не залишаючи часу озирнутись. А потім так само стрімко втекли восени. Тож багато будинків лишилися стояти цілими – дивом, мовчазними свідками всього, що тут відбувалось.
Проте це не допомагало. Велика частина з них вже були зайняті – або нашими побратимами, або місцевими, що не покинули свої домівки. Дуже часто вздовж дороги нас зустрічали люди, вони радісно нам махали синьо-жовтими прапорами, усміхались. Багато серед них було дітей. Ми часто зупинялись, аби поговорити з ними.
Вони обіймали нас, шалено дякували нам, і ми справді у ті моменти відчували себе героями. Гордими за те, що зробили вибір піти у ЗСУ.
Хоч це й затримувало нас, ми говорили – запитували, чи все в них гаразд, чи потрібна допомога, чи є чим зігрітись. З багатьма з них ми ділились своїми військовими пайками. А ще були інші хати. Ті, в яких жили росіяни.
До них наближатись не хотілось найдужче. І не лише нам.
Більшість з цих будинків стояли смердючою пусткою. Гнійною раною. Символ зарази, чуми.
Ці будинки немов носили на собі запах присутності – не просто запах, а натиск. Всередині все було заляпане жиром, гниллю, розкиданим сміттям. У повітрі стояв тваринний сморід, який чувся ще знадвору. Там було неможливо дихати, не те що жити. Ми виходили звідти мовчки, як з чужої біди. І ніхто з нас не наважився б там залишитись, навіть на ніч.
Ми все їхали та їхали, різними вуличками, сусідніми селами, та все нічого не могли знайти. Поволі надія згасала. Тоді ми зустріли їх – дві старші пані, що стояли та розмовляли між собою біля синьої хвіртки. Окупація та важке життя впевнено взяли у них своє. Обидві були огрядними, низенькими, проте з дуже добрими материнськими очима. Одна з них, що стояла перед хвірткою, була у білій хустині з квітковим орнаментом та халаті у синьо-чорну смужку. На ногах фіолетові резинові шльопанці, незважаючи на холод. На плечах старенька затерта чорна куртка.
Ми різко загальмували біля них та опустили скло машини.
– Вітання, пані, – заговорив Меч, не виходячи з авто, – підкажіть, будь ласка, можливо, ви знаєте, де є вільне житло?
Пані на мить перезирнулися, щось неголосно перекинулись між собою.
– Добрий день, хлопчики. Більшість хат, знаєте, вже розібрали – мовби вибачалась пані у халаті перед нами – але ми знаємо декілька. Вони такі бідні... та, може, вам підійдуть. Хочете, покажу? Я тут усіх знаю.
Ми з Мечем глянули один на одного. Згодом – кивнули.
– Сідайте, якщо не боїтесь, що розтрясемо, – усміхнувся Меч.
– Ой, чого мені боятись, я вже все, що могла, пережила.
Попрощавшись зі своєю подружкою, важким від проблем зі здоров’ям кроком попрямувала до нас. Обережно всілась на заднє сидіння, пригладжуючи халат.
– Катря, – представилась.
– Андрій.
– Мечислав.
Так ми й познайомились і рушили. Тітка Катря показувала нам різні хати у різних кінцях села. По дорозі віталась з різними сусідами – і справді, здавалось, наче вона тут знає усіх. Багато розповідала про своїх дітей, про свого зятя, який також у ЗСУ, про внуків.
Ми розмовляли утрьох про дуже різні речі, дивились різні домівки, проте підходящої все ще не могли знайти.
Ми вийшли з чергової хати. Порожня, холодна, з тріснутою шибкою і запахом вогкості – але з пічкою. Уже вечоріло, небо важчало хмарами, і десь там, далеко за полем, сонце вже торкалося краю землі.
Тітка Катря йшла попереду. Вона раптом спинилась посеред вулиці, якось тихо, непомітно, ніби застигла у власній думці.
Стояла, дивилася вперед, туди, де за пагорбом сонце розсипало на небо останні помаранчеві барви.
Ми з Мечем підійшли ближче. Вітер обережно чіплявся за її хустку, а вона не рухалась. І тільки коли ми стали поруч, помітили – її плечі злегка тремтіли. Тітка Катря плакала
Ми не встигли й слова вимовити – вона почала говорити сама, тихо, ніби більше до себе, ніж до нас: – Бачите оту гору? – кивнула кудись у далечінь, де на обрії темнів знайомий пагорб. – То гора нашої надії... наш символ світла в темні дні. Вона говорила, дивлячись просто перед собою, у небо, у спогади. – То було єдине місце у селі, де хоч трохи ловила українська мобільна мережа. Ми туди бігали... аби додзвонитись до своїх. Сказати, що ще живі. Що все добре. Що тримаємось... Голос її затремтів. Сльози вже котились щоками. – Якось я стояла там із Зінкою... тою, що ви бачили біля хвіртки. Захід був такий же... – вона на мить заплющила очі, згадуючи. – Ми стояли, ловили зв’язок... і раптом бачимо – з того боку, з-за лісу, мчить колона важкої військової техніки. На повній швидкості. Ми злякались, стали як укопані. Було дуже страшно. Вона зробила ковток повітря, мовби вперше від початку розповіді. – А тоді придивляємось... а на техніці – синьо-жовті прапори. Наші. Наші! Ми з Зінкою почали плакати, обійматись, плескати в долоні... А тоді, як діти, побігли назад у село – казати всім, хто чекав, кричати на все горло: «Наші!». І тут вона не витримала. Всі слова розчинились у сльозах. Тітка Катря обняла мене так міцно, як обіймає лише та, хто довго не мав до кого пригорнутись. Тулиться до бронежилета, хустка пахне сіллю, землею, теплим хлібом. – Дякую... дякую вам, хлопчики... дякую... – шепотіла крізь сльози, знову і знову, наче молитву. І ми стояли отак, троє людей посеред вечірнього села, у тиші, яку більше не рвуть вибухи. Із серцем, у якому жила гора надії. У той момент я розумів, що полюблю людей Харківщини ще дужче, ніж усіх інших, за те, ким вони стали після того, що пережили. А «гора» стояла собі самотньо, символом української надії та світла. Стояла спогадом та свідком.
