До Дня добровольця «Львівська Пошта» поспілкувалась з тими, хто з власної волі став на захист нашої країни.
Вони розповіли, чому обрали цей шлях, як на таке рішення відреагували родичі та друзі та як змінилися їхні погляди на життя.
Ми поспілкувалися з добровольцями:
- Богуслав Крук, пресофіцер 15-го армійського корпусу. Раніше був командиром штурмового взводу на фронті, де отримав важке поранення;
- Ілля Гавриленко пішов добровольцем на фронт наприкінці лютого 2022 року, також у 2014-ому був на Майдані у найважчі дні, з літа 2024 року – інструктор у війську;
- Ірина Клейменова у 2022-ому долучилася до війська як бойова медикиня роти БПЛА;
- Валерій Шажко починав як головний сержант роти. Після поранення під Бахмутом проходив тривалу реабілітацію, переніс пʼять операцій, отримав інвалідність, але повернувся у свою бригаду, зараз інструктор у рекрутингу.
Що мотивує добровольців
Кожен з наших героїв має свою історію, але усі згодні, що їхнє рішення йти на фронт було обумовлене внутрішнім покликом, бажанням захищати рідну землю. Ось що вони розповіли про свої мотиви.
«Це був такий імпульс в кінці лютого 2022 року, не можна було не піти. Розумів, якщо ми зараз не зупинимо росіян, то ні для кого з нас не буде вже життя, не буде куди повертатися», – Ілля Гавриленко.
«Не міг залишатися осторонь, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вирішив з друзями піти у ТЦК. Усвідомив відповідальність за країну, у 2022-ому мені було 44 роки, тому спочатку не взяли. До кінця 2022 року зміг потрапити до війська у своєму спорядженні й нас з побратимами відправили на офіцерські курси, де оцінили наш патріотизм і відправили на фронт», – Богуслав Крук.
«Напевно, основною причиною стали мої діти. Я б хотіла, щоб вони могли жити на рідній землі, у своїй країні й не шукати якусь іншу державу», – Ірина Клейменова.
«Усвідомив, що потрібно захищати нашу країну. Якщо не я, то хто? Завжди займав активну патріотичну позицію, мав військовий досвід і розумів, що треба йти у перших лавах. Брав участь у всіх трьох революціях: на граніті, коли був студентом у Чернівецькому університеті, у 2004 році теж був на Помаранчевій революції, у 2014-ому був на Майдані й поїхав на фронт», – Валерій Шажко.
Як відреагували родичі та друзі
Одним з важливих чинників, які впливають на емоційний стан військових, є підтримка. Проте добровільне бажання людини йти на війну викликає різні емоції у близьких. Одні підтримують без вагань, другі – хвилюються і намагаються відмовити.
«Родичі та друзі підтримали моє рішення. Мама спочатку засмутилась, але пізніше сказала, що якщо я цього прагну, то хай так і буде. Батько був на моєму боці», – Богуслав Крук.
«Спершу поставилися з розумінням, не відмовляли, не забороняли, хоча сину на той час виповнилося три роки. Пізніше дружина неодноразово дорікала, мовляв, чому я у війську, якщо більшість наших знайомих не пішли добровольцями. Чому вона сама виховує сина, а інші діти ростуть у повноцінних сімʼях. Ми це обговорили й дійшли згоди, що це було правильне рішення», – Ілля Гавриленко.
«Близькі відреагували по-різному. Більшість злякалися, що зі мною може щось трапитися, але розуміли, що переконати мене все одно не вийшло б. Мама місяців зо три не знала, де саме перебуваю, але знала, що я пішла до війська. Однак час від часу вона питає, чи можу повернутися додому, але це більше про страх, що щось може трапитися. Планую повертатися, коли закінчаться бойові дії й буде результат, який назвемо перемогою», – Ірина Клейменова.
Чи змінилися погляди на життя
Для кожного війна стала не лише випробуванням, а й важливим етапом у формуванні нових переконань.
«Не скажу, що мої погляди на життя якось змінилися, бо у 2014 році був на Майдані у найважчі дні й відтоді перестав боятися за своє життя. Єдине, що у мене змінилося – це погляд на українське суспільство. Вийшов за межі своєї «бульбашки» й побачив, наскільки люди є різними. Наприклад, в армії служать і абсолютно чудові, героїчні люди, і водночас негідники; є дуже розумні, є люди з низьким інтелектуальним рівнем», – Ілля Гавриленко.
«Погляд на життя став радше чорно-білими, тобто відтінків сірого поменшало. Є свої та чужі, вороги та друзі, нема середини. Стала більш філософськи дивитися на виховання своїх дітей і загалом на батьківство, тобто ми з ними розмовляємо часто, і говоримо, як дорослі. Коли не бачиш дітей, то вони ростуть дуже швидко», – Ірина Клейменова.
«Скажу так, що принципи не змінилися, проте армія, звичайно, скорегувала їх. Почав більше цінувати життя і все те, що ми мали до війни», – Валерій Шажко.
День українського добровольця – це не лише про минуле. Це нагадування, що справжні герої живуть серед нас. Завдяки їхній самопожертві ми вистояли у 2014 році й стоїмо зараз.
