Віктор Пермяков, ветеран російсько-української війни, до війни – власник і керівник туристичної фірми до війни, а до того — учитель історії в одній зі львівських шкіл. Одразу після початку повномасштабної російської агресії без вагань поповнив лави добровольців. У складі 103 бригади тероборони захищав Україну в Сумській, Донецькій, Луганській та Харківській областях. Про свій шлях у війську, мотиви стати на захист країни, поранення та реабілітацію Віктор розповів в проєкті СВОЇ.
Далі – скорочена текстова версія. Повну відеоверсію інтерв’ю ви можете переглянути за посиланням.
Про початок повномасштабної війни
Вже від січня 2022 року було зрозуміло, що буде війна. Десь на рівні відчуттів, в повітрі було чутно, що буде війна.
Взяти до рук зброю – це просто мій прямий обов’язок. І до сьогоднішнього часу так вважаю, що немає іншого шляху для чоловіків, які себе чують в силі, йти воювати. Не бачу просто інших варіантів.
Якщо б повернутись назад у часі, я б зробив такий самий вибір. Вважаю, що я був в правильному місці, був з правильними людьми. Я був там, де мав бути. І найголовніше — оцей мій вибір, це один із вчинків, за які я не шкодую, і я гордий тим.
Про підготовку бійців тероборони
Від нашої бригади (в березні 2022 р., – ред.) відправляли перший зведений загін у ще тоді окуповану частину Сумської області. Кожен із моєї роти підписав особисте зголошення на це.
Там не було жодних якихось вагань, і ми вже тоді розуміли, що це іде підготовка. Мені здається, що підготовка, яку ми проходили, сама собою давала розуміти, що це не будуть якісь блокпости, що це буде саме лінія зіткнення.
На той час ми проходили непогану підготовку. Це були різного плану вправи, починаючи від фізичної підготвоку, закінчуючи полігонами, причому вони були дуже часто.
Це і різного роду стрілецька зброя, і гранатомети, доступні, які були на той час. За такий короткий час, я вважаю, ми пройшли непогану підготовку. І, звичайно, медична підготовка.
До речі , 103 бригада за час 22-23 року – це одна з бригад, де бійці в тактичній медицині, мав можливість переконатися на собі, показують себе дуже добре. Це підготовлені люди, вони знають, що робити, і це дуже важливо.
Про перший бій
Я дуже добре пам’ятаю свій перший бій. Це був третій день нашого приїзду в зону бойових дій. Тоді була надзвичайна інтенсивність вогню і просто шквальні бої йшли за місто Лисичанськ і Сєвєродонецьк. І от перший раз, потрапивши під Лисичанськ, я зрозумів, що проживши на війні день, можна переосмислити все життя. І цей місяць, травень 22-го року, мені здавалося, що він тягнеться безкінечно.
Тоді біля Білогорівки були перекинуті понтони. Москалі переправляли дуже велике з’єднання техніки. Це були просто шалені бої.
Лежачи в окопі, я рахував просто кількість прильотів, і вона вражала. Це 70-80 прильотів на годину приблизно. І кожна година, кожен день були досягненням. Це був найважчий час для мене. Можливо, він був психологічно такий, переломний.
ВІктор пермяков
Про український Схід та його мешканців
У 2014 році серед перших добровольчих батальйонів були «Донбас», «Дніпро 1», батальйон «Київ». Це були батальйони, які складалися переважно з вихідців із східних регіонів чи центральної України. І мені здається, люди, наші українці зі Сходу, принаймні чоловіча частина населення, вона набагато швидше зрозуміла загрози, які несе ця війна.
Тих «ждунів» (місцевих мешканців, які прихильно ставляться до окупантів, – ред), на сході залишилось дуже мало. Як правило, це люди старшого покоління, вони вболівають за свою хату, яка ще в них там залишилася, город чи пса, якого вони тримають, але здебільшого та частина населення, яка хотіла виїхати до Росії, вони це зробила.
Та частина населення, яка евакуювалася і вибрала Україну, чи далі продовжила міграцію на захід, теж виїхала, і залишилися люди, які очевидно не бачать перспективи ніде. Як правило, це старші люди, пенсіонери, діти, яких там повиїжджали, або в тому числі перебували на службі у Збройних Силах, залишилися люди, які нетранспортабельні, скажімо, які не мали можливості десь їхати.
В будь-якому випадку, вас ніхто так ніде не чекає, як чекають вдома. І дай Бог, щоб ті люди, з якими ми там знайомилися, в хатах, в яких ми проживали, які дали нам там прихисток, воду, чи приносили молоко, чи будь-яку допомогу посильну, дай Бог, щоб в них все було добре і ця територія не була окупована.
Про побратимів
Це представники різних професій, абсолютно різних. Не можна сказати, що вони якось поділяються між собою. Мені здається, що їх об’єднує тільки спільна риса. Це були підприємці, це були електрики, це були будівельники, це були програмісти, це були адміністратори, це були власники бізнесів, це були фізичні особи-підприємці. Цих людей поєднувало тільки одне. Це відчуття обов’язку. І по-друге, це така креативність. Це пішли люди, я їх одним словом зараз можу назвати, це просто пасіонарії.
Про ставлення до «ухилянтів»
Мені тяжко зрозуміти, що в людині в голові, коли вона наважилась перепливати Тису, аби не мобілізуватись. Але я співчуваю таким людям, які не розуміють одного моменту. Це не просто хтось за них воює. Ті люди, які зараз на війні, вони дали тим, хто зараз у тилу ліміт часу. Виграли час якийсь, нехай два роки чи два з половиною, кожного це по-різному.
Це війна взагалі, мені здається, це війна, яку можна споглядати онлайн. В будь-якому месенджері ти бачиш українську війну в режимі реального часу. І все те, чого ми, наприклад, не знали, чи вивчали вже по ходу, зараз можна подивитися і дуже багатьох помилок не допускати.
Мені здається, не варто доводити себе до такого стану, щоб просто цілий день переховуватись вдома і виходити лише вечір зовсім на якийсь обмежений клаптик біля своєї хати чи будинку. Чи вдаватися до таких крайнощів, як в втікати і шукати себе в кращих світах, а потім, не знаю, мати ще якісь проблеми з законодавством України чи ніколи вже сюди не повернутися. Мені здається, це вже крайнощі
Про поранення
Цього дня ніщо не передвіщало якоїсь біди. До того часу у мене вже були 100%-і можливості отримати поранення чи загинути.
Це були нові позиції біля міста Креміна. На той час наші підрозділи стояли за 500 метрів до цього міста.
Все починалося дуже добре, просто це були нові для нас позиції. І коли ми потрапили на ці позиції, вже було досить світло, працювали дрони, дуже прицільно і близько працювала артилерія на цей час.
Це все було дуже швидко. На той час було достатньо холодно, температура була порядку 10 чи 15 градусів морозу, я вже не пригадую. Я просто відчув, що якийсь сильний удар, який просто заважає дихати.
Потім (це нормальні, напевно, ознаки при такій контузії) коли ви відчуваєте запах пороху. Дзвенить у вухах і ще кілька хвилин і ви не можете від рухатися. Потім я просто оглянув себе і я побачив, що мій бронежилет, моя РПСка, мій пояс, розгрузка, і мої речі, вони більше схожі на якесь шмаття.
І перше, що я подумав, що я хотів подивитися, як мої побратими в сусідньому бліндажі. І коли я прийшов до них, то я зрозумів, що з мене тече кров.
Оскільки на вулиці було холодно, це доволі приємно, тепло, стало якось так затишно. Це не страшно абсолютно, але весь цей час ти просто на адреналіні.Я ще міг якийсь час йти, очевидно, пересуватися, але добре, що були поруч побратими, які сказали, що пересуватися не можна.
Евакуація та лікування
Далі найгірше було те, що евакуаційні бригади туди просто не виїжджали. І мої побратими майже півтори кілометри мене виносили лісом під обстрілом. Причому стежку, якою ми заходили зранку туди, було вже не впізнати через обстріли. Далі – довга дорога евакуації. Ця евакуація тривала майже 4,5 години. Далі стабілізаційний госпіталь в Лимані. Після Лиману – Краматорськ, Добропілля. За весь цей час я мав 4 операції, більше 30 осколків.
Перші п’ять днів після поранення я взагалі подорожував без телефону, без якоїсь сторонньої допомоги, без своїх речей будь-яких, і тому це все було в руках медиків. Я хочу сказати, що на всіх етапах лікування і реабілітації наші медики просто роблять колосальну роботу. У нас дуже хороше ставлення, дуже якісне лікування і дуже хороша підтримка як така. З багатьма своїми лікарями я би хотів ще зустрітися і подякувати особисто.
Про перемогу
Зараз я не можу побачити отієї точки, тієї дати, щоб я сказав: це перемога.
Те, що ми в так званої, другої армії світу щодня вибиваємо десятки одиниць техніки і більше тисячі солдат – це вже перемога !
Нагадаємо, що «СВОЇ» – спільний проєкт видання Львівська Пошта та Ветеран Медіа. Гості проєкту – захисники та захисниці, волонтери. Усі, хто щоденно наближає перемогу над ворогом.
Розмовляв Віктор Біщук
