Сьогодні минає два роки від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Рівно два роки тому, 24 лютого 2022-го, російські війська перетнули кордон з Україною та пішли атакою на мирні українські міста. Кожен українець має свою жахливу історію про те, як саме він зустрів ранок 24 лютого.
Мене звати Марк, я є адміністратором стрічки видання “Львівська Пошта” і хотів би розказати свою історію про те, як зустрів той страшний день – 24 лютого.
Народився я в місті Миколаїв Миколаївської області, тієї зими поїхав додому на канікули, щоб провести час із сім’єю та друзями. Під час навчання на другому курсі в ЛНУ найбільшою проблемою для мене було введення карантину та онлайн-навчання.
23 лютого я пройшовся з друзями вулицями рідного міста, якими ходив щодень. Обговорювали ситуацію на кордонах, розійшлися по домах і лягли спати.
Прокинувся я рано. За вікном чувся якийсь дивний гул, ніби над містом пролітають десятки літаків. За відчуттями на годиннику була четверта-п’ята ранку, мені так хотілося спати, що я не міг розплющити очі. Повернувся на другий бік і намагався заснути знову. Почав думати, що це літають цивільні літаки: “Якщо ти пілот цивільного літака, ти знаєш, що летиш над містом зранку. Та піднімися ж трошки вище, не буди людей!” Але гул не стихав, був хвилеподібним – то тихішим, то голоснішим.
Через кілька хвилин я сказав собі: «Так, звісно, я вірю в туристичний потенціал Миколаєва, але ж не настільки”. Встав, узяв телефон, зайшов у телеграм і все зрозумів.
Знайома писала мені, питала, чи я чув вибухи, я заперечив. Буквально через кілька секунд почув перший і відразу відписав про це. Не знаю чому, але ввімкнув музику, підійшов до вікна і просто почав дивитися на двір, у якому виріс і провів усе своє життя. Слухаючи музику через навушники, дивився, як із сусіднього під’їзду вибігає сім’я, сідає в машину та їде невідомо куди. Не знав, чи повернуться ці люди колись.
Після цього вирішив, що треба піти в душ, бо, найімовірніше, після ракетного удару відключать воду. Прийняв душ і знову сів за телефон. Приблизно о сьомій ранку зі спальні вийшла мама, ми зустрілися з нею в коридорі, подивилися одне на одного, побажали доброго ранку, усміхнулися і почали вирішувати, що робити далі. Передусім треба було піти в магазин по їжу.
Моє фото 24 лютого. Черга до банкомата. 11:30
Пішли в магазин із татом, принесли продукти та вирішили залишатися в місті. Коли, як не тепер, треба допомагати рідному місту, коли, як не тепер, рідна домівка потребує допомоги?
У перший же день ми з батьками почали облаштовувати бомбосховища, вдалося це зробити у двох поблизу нашого будинку. Час від часу десь далеко було чути вибухи.
Наступного дня я з другом пішов розклеювати оголошення про наявність укриття, щоби місцеві знали, куди мають бігти у разі чого. Ближче до вечора Віталій Кім, голова Миколаївської ОВА, записав звернення, щоб усі небайдужі приходили до конкретної будівлі та починали робити «коктейлі Молотова», щоби було з чим зустрічати ворога. Я з батьком пішов на місце збору і там 25 лютого уперше спробував зробити такий «коктейль». У приміщенні був різкий, нестерпний сморід бензину. Разом зі мною стояли такі ж молоді люди, як я, і набагато старші. Більшість не знала, як саме робити ці «коктейлі», тому збиралася групками, а знаючі розказували й показували процес. Відтак ті, що подивилися, ділилися досвідом з іншим і так далі.
Через пів години недалеко від центру ми почули автоматну чергу. Це був особисто для мене найстрашніший звук. Значить, бої вже тривають у місті. На той момент це був десант. Половина чоловіків поїхали рити окопи в бік Херсона, половина залишилась робити «коктейлі Молотова». Їх було справді дуже багато. Ми забрали п’ять штук собі, як казав тато, «з вікон кидати будемо».
Дорога додому пролягала через темне безлюдне місто, вулиці якого ще буквально три дні тому наповнювало життя.
Увечері росіяни технікою зайшли в місто. Про той момент мало що відомо, але тоді у всіх дійсно перехопило подих: ніхто не знав, як завершиться бій. Після звістки про відбиття атаки з плечей ніби камінь упав.
Наступного дня сім’я допомогла влаштувати штаб Червоного Хреста в одному з будинків Миколаївської області. Я сам активно працював у цьому штабі пів року, отримав подяку і пережив найстрашніші обстріли, напівоточення в колі працівників волонтерської організації.
Через наш штаб пройшло дуже багато людей, їх неможливо порахувати. Не знаю, скільки людських історій почула будівля, в якій ми перебували. Але одна історія запам’яталася мені найбільше – про дівчинку зі Львова. Вона приїхала в Миколаїв до подруги ще до повномасштабного вторгнення. Біля будинку, в якому вони поселилися, «прилетіло», вокзал не працював, і дівчинка не змогла повернутися додому. Тоді тільки почали організовувати евакуацію, системності не було.
Ця дівчинка прийшла до нас у штаб і сказала, що не проти нам допомагати. Вона навіть не мала де помитися, спала з усіма в підвалі та плідно працювала, допомагала людям із Херсона та області, які приїжджали в наш штаб по допомогу. Ми запросили її до себе додому, щоб вона бодай пішла в душ. Потім я запропонував їй прогулятися трошки містом. Але, пройшовши кількасот метрів, зрозумів, що бажання йти далі не маю, не хотів далеко відходити від дому. Ми зайшли в магазин, дівчинка підійшла до вітрини з косметичними засобами, взяла собі кілька коробочок для догляду шкіри і сказала: “Ось так буде гарно”. Мені тоді це нагадало мирне життя, ніби вона не волонтерка, яка допомагає біженцям, а проста львівська дівчина, яка просто приїхала в гості до подруги. На кілька секунд я навіть забув, що триває війна. Через кілька днів ця дівчинка поїхала евакуаційним рейсом до Львова. Я навіть не пам’ятаю її імені.
Була ще сім’я з Кривого Рогу. Він – турок, який ні слова не розумів українською, вона – українка. Ця пара ніколи в житті не була в Миколаєві, тому не знала, що в нас почали піднімати й розводити мости. Якщо міст розведений, то переїзд у бік Одеси, Румунії та Молдови заблокований. Треба об’їжджати Південний Буг, але цю трасу вже зайняли росіяни. Вони поступово брали місто в напівкільце. Під час розведення мостів Миколаїв фактично опинявся в оточенні. Ці люди жили в нас кілька днів, поки нарешті не змогла виїхати, коли мости звели.
Увесь цей час тривали жахливі обстріли, 7 березня відбувся провальний для росіян штурм міста. Миколаївці на кожному розі готували «коктейлі Молотова» і розкладали автомобільні шини, щоб за потреби підпалити їх і крізь дим кидати в російську техніку вогнепальну суміш.
Обстріли були постійні, я пішов у аптеку роздавати людям те, чого вони потребували, допомагати фармацевтам. Зі мною працював ще один хлопець. Він був старший за мене, але дуже веселий, комунікабельний. Завжди міг допомогти, підвезти потрібні препарати до аптеки. В нашому штабі робили такі медальйони на шию, їх могли дати будь-кому з працівників, якщо він цього хотів. Такий собі й замовив цей хлопець. І ось він йому прийшов. Після закінчення робочого дня я запропонували йому забрати цей медальйон, на що він відповів: “Та, завтра заберу”. Я потиснув йому руку і попрощався.
А наступного ранку в його будинок прилетіла ракета, цей хлопець загинув з батьками та ще двома сусідами… В радіусі кілометра у цьому районі ніколи не було ніяких військових складів, частин – це просто житловий район.
До Миколаєва приїжджала велика кількість евакуаційних автобусів із Херсона, люди тікали від війни. Ці автобуси потрапляли під обстріли, прибували без вікон, були продірявлені кулями.
Через два місяці після початку вторгнення у Миколаєві перебили водогін, люди, маючи свердловини, допомагали іншим отримати воду, бодай технічну, для ванни. На початку вересня 2022 року я приїхав до Львова на навчання. Батьки весь цей час були і залишаються в Миколаєві.
11 листопада 2022 року звільнили Херсон, у Миколаїв почали повертатися люди. І коли я приїжджаю додому, то бачу нові магазини, ресторани, нові обличчя, новий бізнес. Місто потроху, маленькими кроками повертається до життя. Щоразу я зустрічаю його з усмішкою та сміливо кажу: «Миколаїв – місто-герой!»
На жаль, у мільйонів українців різного віку є жахливі історії, пов’язані з війною, постійними обстрілами, загибеллю рідних, стражданнями. Тепер у дуже складний для нашої країни час ми всі мусимо згадати, через що вже пройшли, які страхи пережили, нагадати собі, що вся наша боротьба не є марною. Ми обов’язково переможемо, будемо розбудовувати нову сильну державу. Я в це вірю!
Максим, журналіст, м. Львів
23 числа я перебував у Львові й остаточно зрозумів, що завтра «почнеться». Всі ці місяці я вмовляв себе «може, пронесе». Тепер смішною видається думка, що хтось міг збирати сотні тисяч солдатів і одиниць техніки задля маневру.
Зовсім не смішно стало 23 лютого, коли у Києві «тітушки» почали штурмувати будинок кума Путіна Медведчука, аби звільнити його з-під домашнього арешту. Цей поспіх для мене став своєрідним маркером.
Остаточним маркером стала заява Ентоні Блінкена, який мав зустрітися із Сергієм Лавровим 24 лютого. Тоді американець заявив, що в зустрічі вже нема потреби, і скасував її. Все стало зрозуміло…
Дивно, але тоді я вперше розслабився за весь час. Вирішив поставити телефон на режим польоту, аби мене зранку не турбували новиною про війну і я міг виспатися, можливо, востаннє.
Не маючи досвіду пережиття початку повномасштабної війни, я й гадки не мав, що вранці витимуть сирени, тим паче не знав, що спеціальний блок для сповіщення про повітряну тривогу встановлений на моєму будинку, в якому я живу на останньому поверсі.
Фото: Максим
Прокинувшись від божевільного виття сирени, я увімкнув телефон: тисячі повідомлень, одне з яких від головного редактора видання, де я тоді працював. Він повідомив, що пішов у військкомат і що я тепер новий головний редактор.
Пів дня я працював з дому, поки не зрозумів, що сидіти одному моторошно. Пішов у гості до друга, який також був сам. Ввечері почали прибувати до нас для розселення перші знайомі, знайомі знайомих і так далі. Ми вже були не самі.
Андрій, студент, м. Київ
Андрій усе проспав. Не спеціально, а випадково. Під звуки сирен та авіації, яка кружляла над містом, він, як і багато інших, став у чергу до магазину. Після ще одного прольоту чи то авіації, чи ракети в небі думки людей, які перебували поблизу, розділилися: одні доводили, що це російська авіація, другі вперто заперечували це.
Кінець лютого. Андрій зі знайомими робить «коктейлі Молотова»
Як і більшість українців, він був шокований тим, що відбувається. Особливо тоді, коли наступного дня поїхав з дівчиною у справах на Оболонь і там почався вуличний бій із російськими окупантами.
Вибухи на вулиці застали їх під землею. На питання дівчини “що це за звуки”, Андрій відповів, що “це мужики у метро арматуру носять”. Вийти на вулицю було страшно.
Аня, студентка, м. Харків
23 лютого перед сном після активного обговорення «нагальних» проблем і повного несприйняття їх серйозності я лягла спати близько другої години ночі після перегляду улюбленого серіалу з бажанням прокинутися і продовжити обговорення планів на поїздку до свого хлопця в Мюнхен, а після цього – про наше спільне повернення до Києва, яке мало відбутися приблизно у квітні.
Плани різко змінилися. Я прокинулася рівно о п’ятій ранку 24 лютого і відразу написала хлопцеві лиш одне слово – «стріляють». Перші кілька секунд була надія, що ці звуки стосувалися якихось інших речей, але точно не артобстрілу.
Через хвилину мій тато, який готувався до повномасштабної війни ще від початку АТО, підскочив з криком «почали, ****»
Мого молодшого брата довелося будити, мама стояла розгублена, не знаючи, що має робити, куди бігти. Звуки видавалися дуже гучними, ми ніколи до того не чули обстрілів. За сім-десять хвилин зник інтернет, вода, світло. Мої батьки побігли до найближчого магазину по воду, де вже вишикувалася велика черга, і водночас телефонували родичам, друзям, татовим товаришам по службі, обговорювали подальші дії.
Приблизно через годину батьки повернулися, і ми почали думати, куди їхати. Постріли тривали. На вулиці було чути «прильоти» по області. Але на той час я не знала, де вони, здавалося, що дуже близько. Приблизно о 10 годині ми сіли в машини і почали виїжджати з міста. Це давалося дуже довго через затори. Одна річ нам дуже допомогла – повний бак у автомобілі, тому що з бензином було сутужно. Ми їхали, сподіваючись встигнути перетнути міст у Кременчуці, мали побоювання, що його підірвуть. Їхали шість годин до Полтави, коли за звичних умов ця дорога займає 2,5 години. Не знали, яка в нас кінцева точка, де ми ночуватимемо, що робитимемо далі. В нас було дев’ять-десять машин – усі друзі сім’ї, колеги, які їхали з нами в одному напрямку.
Цілий день у автомобілі в мене були змішані відчуття, без сліз та істерик, я просто сиділа й читала новини. Мій молодший брат ставив багато питань, на які мій тато дуже чесно і прямо відповідав, незважаючи на те, що братові було на той час шість років. Приїхали ми до Світловодська, до якихось панельних будинків, бо в когось тут були якісь знайомі, що можуть дати прихисток на ніч. Ми чекали дуже довго, були втомлені, голодні, налякані. Нас усіх поселили до людей в одному під’їзді. Хтось спав на підлозі, хтось – на ліжку, хтось – у коридорі. Серед нашої компанії було багато дітей. Дивитись на них було дуже важко,бо вони не розуміли, що відбувається. В той момент, коли ми заходили до людей, які дали нам прихисток, вони дивилися на нас таким «жалючим» поглядом… Тоді я вперше за день дійсно злякалася, що більше ніколи не повернуся додому й не побачу близьких людей.
Ураз почалася істерика, сльози, страх, шок. Ми не переставали читати новини, а товариш батька по службі зателефонував нам і сказав, що вся область окупована, що скоро, напевно, буде окупований і Харків. Я рада, що він помилився. День, з одного боку, видавався довгим, наче місяць, а з другого – був коротким, наче 15-секундний відеоролик. Багато емоцій, багато розставань, багато розчарування, агресії, але надія нас не покидала.
Фото з дороги
Лєна Чиченіна, журналістка, м. Буча
Я була готова до цієї війни. Мала зібрані речі, спаковані «тривожні валізки». Близько шостої ранку мені подзвонила подруга, яка так рано телефонувати не стала б, і я зрозуміла, що почалося. Каже мені: «Вставай! Бомблять Харків, Київ!» Я одразу вирішила, що з Бучі не поїду, думала, як я можу покинути своє місто.
Того ж дня зустрілася зі своїми подругами, одна з них приїхала з Києва, бо її батьки жили в Бучі у приватному будинку. В тому самому домі ми перебували два тижні, тому що разом було не так страшно, там був надійний підвал. Мій будинок потрапив під перший обстріл, який відбувся 27 березня. У нього влучило два снаряди, але, на щастя, я була в приватному будинку батьків моєї подруги.
Ми не проводили весь час у підвалі, на початку цих подій частіше ходили в укриття, згодом нам це набридло, тому спускалися туди лише під час серйозної небезпеки.
Поряд із будинком, у якому ми перебували, росіяни зробили одну зі своїх бойових точок, тому ми спостерігали, як вони заходили в місто. Очікували агресії з боку росіян, натомість на початку вони поводилися дуже ввічливо. Це нас справді здивувало. Згодом оця «доброзичливість» перетворилася на зовсім інші емоції: вони були розлючені, бо зрозуміли, що не знайдуть підтримки від цивільних, їх покинули командири. А ще, на мою думку, вони не сподівалися побачити такі доволі забезпечені передмістя, як Буча та Ірпінь. Під час розмови з ними можна було часто чути, що вони вже скоро «звільнять» нас від “бандерівців” і “нацистів”. Це було смішно, але вони справді вважали себе «освободітєлями».
У моєму житлі були розбиті вікна й вибиті росіянами двері. З квартири забрали покривало, комплект прикрас і ще, вибачте за подробиці, спідню білизну. Мені здавалося, що один із них вийшов на відеозв’язок із дружиною, щоб уточнити, яка саме білизна потрібна, бо вкрали дорожчу.
Я покинула Бучу 9 березня. Був створений «зелений коридор», який погодили, але, як згодом з’ясувалося, цю евакуацію зірвали окупаційні війська.
Під час евакуації здавалося, що Буча знелюдніла. Але це було оманливе відчуття: всі ховалися по домівках і боялися вийти на вулицю. Евакуйовуючись, люди сідали в машини, і тоді я побачила, як їх багато в Бучі.
Думала, приватний сектор, у якому я мешкала, стане більш-менш безпечним місцем, але саме в цьому районі було найбільше вбивств цивільних.
Тепер Бучу відбудовують. Але приватні будинки більшість відновлює своїм коштом. Вулицю Вокзальну привели до ладу, раніше там стояла спалена техніка росіян. Розкидані особисті речі окупантів, виведена з ладу техніка та ненависть місцевих мешканців сильно вдарили по настроях росіян.
Олексій, заступник директора Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру, м. Херсон
Із Херсона я не виїжджав. 24 лютого о шостій ранку мені подзвонив друг і повідомив, що почалося вторгнення. За вікном було чути вибухи. Ми заправили машину і поїхали ближче до Антонівського мосту, бо там живемо. Над Дніпром уже літали російські гвинтокрили. Потім ми з дружиною забрали дітей і залишалися вдома. Почалися сильні вибухи, всім було дуже страшно.
Працівники театрального колективу допомагали одне одному, частина взагалі жила в бомбосховищі театру. Під час окупації деякі з них пішли на співпрацю з окупантами, але більшість відмовилася.
Під час окупації Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр перейменували в Херсонський російський театр. Ті, що погодилися на співпрацю, щось репетирували, планували ставити якісь вистави, але не довели справу до кінця і втекли на другий берег.
На співпрацю пішла навіть одна народна артистка України, яка співала на Красній площі під час референдуму. Це звання їй дали буквально за рік до вторгнення.
Із росіянами я не контактував. Може, хіба в тролейбусі й на блокпостах, бо машиною було їздити страшно – росіяни могли її забрати.
Тепер ми організували в Херсоні артхаб в укритті, даємо невеличкі вистави. Облаштували в ньому світло та звук, зробили невеличку сцену, яка дає змогу грати вистави. Робимо дитячі майстерки й музичні програми, щоб відволікатися від вибухів. Називаємо це арттерапією.
У Херсоні проживало більш ніж 300 тисяч людей. Зараз приблизно 70 тисяч. Багато херсонців виїхало, і не лише через обстріли, а й через затоплення, яке сталося внаслідок підриву росіянами Каховського водосховища.
Під час окупації роздавали російську гуманітарку, я особисто її не брав.
У дружини перед самим вторгненням виявили коронавірус. Лікарні працювали, але під російським прапором, тому лікуватися доводилося вдома.
На початку війни окупанти були доволі ввічливими, усміхалися, ніби в гості навідалися, думали, що прийшли «визволяти» нас. Це вже потім почалися катування в підвалах, побиття, тортури. Їх застосовували до всіх, у кого були українські погляди, які займали проукраїнську позицію. «На підвалах» били струмом, завдавали тілесних ушкоджень тощо.
Могли підійти й попросити сказати “слава росії”. Якщо відмовився – починали бити. В мене є знайома жінка, яку зупинили просто на вулиці і попросили сказати “слава росії”, вона відмовилася, і її оглушили прикладом автомата.
Зараз у Херсоні така ситуація, що не знаєш, коли і де може «прилетіти», тож ми називаємо одне одного “камікадзе”.
24 лютого – історичний день не тільки для України, а й для всього світу. Кожен українець може розповісти свою історію цього дня, коли життя мільйонів розділилося на “до” і “після”. Люди, які пережили жахи війни і дали ці коментарі “Львівській Пошті”, є всього лиш краплею в морі трагічних історій українців, які потерпають від російського повномасштабного вторгнення.
Хочеться сказати: «Херсон – це Україна, Харків – це Україна, Буча – це Україна», але, на жаль, говорити замало. Ми, українці, запам’ятаємо російську агресію, обстріли, тортури, зробимо висновки і обов’язково переможемо, бо ми на своїй землі!
