“Ми створили країну із життям по знайомству…”

Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла, військовий капелан, – про покликання, навіяні війною переосмислення та українців, які поволі засвоюють уроки долі

фото: Олег Огородник (2)
У час, коли шукаєш, кому відкрити свою зранену душу, кому виплакати все, що стерпів і пережив, якось наче інстинктивно згадуєш про священика. І справді, пощастило тому, хто має того, хто слухатиме, не осудить і проведе усіма шляхами долі, вказуючи на світло твого життя. 
До отця Степана прихожани телефонують і вдень, і, бува, вночі, він не відмовить – вислухає. Він ламає стереотипи і впевнено слідує своїй місії робити добро. Він обрав військове капеланство ще тоді, коли багато хто й не усвідомлював, що це й навіщо. Та й вирішив бути священиком тоді, коли Церква була під забороною, а його однолітки мріяли бути космонавтами... 
Усі буремні події він переживає разом із своїм народом. Разом із військовими він у їх біді, у щасті він також із ними: то похорон, то шлюб, то вражаюча сповідь і щирі зізнання. Він молитвою заспокоює, надихає когось на нове життя. 
Дякувати Богові, що воїни зуміли зупинити агресію, і можемо далі жити в країні, де все ж можна шукати порозуміння
 Перед ним війна також постала зненацька. Вона вигулькнула, звідки й не чекали, та він, як і тисячі інших, не завмер від страху, а став на підмогу. Неабиякою допомогою стали 20 мільйонів гривень, які зібрали у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Їх витратили на взуття, форму для військових, на бронежилети, каски, на те, що їм було необхідне у тій раптовій війні. Нині вона для нас не така вже й раптова. І багато хто вже звик, хтось збайдужів… Але вона недалечко, і кулі все ще свистять.     
Степан Сус певен: українці потроху засвоюють уроки війни, та все ж надто звикли жити “по знайомству” й шукати вигоди.  

“Бути поруч” – девіз капеланства

– Отче Степане, розкажіть, будь ласка, про те, як стали священиком і як усвідомили своє покликання?
 – Моє покликання як священика мало кілька етапів. Найперше, ще в дитинстві, коли з батьками ходив до церкви, було дуже цікаво спостерігати за священиком, який проводив богослужіння. Це був старший чоловік, завжди охайно одягнений, у нього навіть взуття було змінне. У тому взутті, в якому він приходив, він по храмі ніколи не ходив. Для мене він був прикладом священика, який любив церкву, жив церквою і думав про своїх вірних, про паству. 
Згодом, коли навчався в історико-філософському ліцеї у м. Бучач при монастирі отців василіан, спостерігав за життям монахів. Тоді ще більше себе утвердив у покликані. Тому, що бачив приклади добрих жертвенних священиків, які пройшли різні випробування – воєнні часи, часи підпілля, дехто з них був на засланнях, у концтаборах. Отці молодого покоління були неодружені, присвятили своє життя служінню Богу і людям. І після цього у мене самого зародилося бажання служити Богові і людям. Місія священика у тім, щоб бути обличчям чогось доброго у цьому світі, бути руками Божими у ньому, щоби люди, бачачи священика, хотіли ставати добрішими, кращими, і найголовніше, щоб вони хотіли бути з Богом. Основне завдання і покликання священика – це привести людей до Бога. 
– Згодом ви стали військовим капеланом. Як прийшли до цього?
– Військове капеланство – це один із методів душпастирства. Нині маємо п’ятьох військовослужбовців, які отримали покликання до священства, захотіли бути священиками. Вони кажуть, що хочуть бути військовими капеланами. Я ж кажу їм найперше думати про те, щоб бути доброю людиною, добрим священиком. 
Для того, щоби вирішити, у якій сфері церковного життя працювати, також потрібне покликання і додаткова освіта. Є капелани, які працюють у в’язниці чи з дітьми-сиротами, є капелани, які працюють у шпиталі з хворими людьми, є такі, які працюють із людьми похилого віку, студентами, військовими. Всі ці середовища, всі ці напрямки вимагають від священика гнучкості. Це не є сталі форми душпастирства, це не є парафія, де  священик бачить постійно тих самих людей, які ходять до храму поколіннями.
Для багатьох людей ця війна, як і Майдан, не відбулися. Вони просто зуміли сидіти наче в кафе і ніби через вітрину дивитися на світ
Обравши якусь сферу церковного життя, працювати доведеться з людьми, які нині з тобою, а завтра їх може не бути. І ти як священик маєш бути настільки зорганізований, що ти цим людям як капелан маєш дати все найнеобхідніше, щоб люди могли собі дати раду за різних обставин життя. Чи хворі в шпиталі, чи студенти у гуртожитку, які також мають різні виклики, військові на полігоні, на війні чи в’язні у в’язниці. Їм треба допомогти зрозуміти, що не зважаючи на ті обставини, у яких вони перебувають, Бог є разом з ними і вони повинні мати місце для Бога. 
– Коли вирішили стати військовим капеланом, чи усвідомлювали, що може статися так, що буде війна, і вам доведеться служити у такий нелегкий час? 
– У 2001-ому, коли прийшов у військову академію, тоді ще інститут сухопутних військ при Національному університеті “Львівська політехніка”, тоді про капеланів мало хто говорив. Це було щось таке зі сфери фантастики… Дуже часто люди навіть не розуміли, що священик може мати спільного з армією. 
Для мене завжди було цікаво йти туди, де складно, де треба щось відкривати, пояснювати, щось будувати, робити перші кроки. Військове капеланство стало таким видом душпастирства, де треба було робити певні перші кроки як для військових, так і для церкви. У ньому є щось особливе, треба йти, говорити, спілкуватися з військовими, бути з ними. 
Девіз капеланства – “Бути поруч”. Бути поруч усіх військовослужбовців: віруючих і невіруючих, православних, католиків, мусульман, і тих, які взагалі не знають, у що вони вірять, просто бути поруч. А вони, коли відчують потребу, самі звернуться до капелана по допомогу. У якійсь мірі ці кроки у 2001-ому не всім були зрозумілі. 
Сьогодні на них дивлюся як на Боже провидіння. Бо за ці роки збудована структура капеланства, є 16 військових капеланів у Львівській архиєпархії УГКЦ, є співпраця, військових знаємо особисто. Певною мірою, не знаючи про те, що нас чекає, ми все ж підготувались до всього. 

“Війна – це спустошення...”

– Які виклики війна поставила перед вами, напевне змусила щось переосмислити?
–  Найперший, найоснов­ніший виклик – це те, що гинуть найкращі воїни і не можеш нічого зробити для того, щоб це змінити. Віддаєшся в руки Божі. Це ставить переді мною, як і перед всіма свідомими людьми, певне завдання – бути іншими. Ми вже два роки говоримо про іншу Україну, інші думки, інший народ. Але бути іншим – це досить складний і довгий процес. 
Друге, війна – це завжди зло. Це завжди конфлікт, непорозуміння. Немає справедливої, доброї війни чи такої, яку можна виправдати. Звичайно, вона спонукає усіх мислити по-іншому. Я б сказав, що війна – це є спосіб життя людей. Нині вона стала якоюсь паралельною ділянкою нашого життя. Якоюсь дорогою, яка йде поруч наших шляхів, в когось ті шляхи частіше перетинаються. Хтось просто йде поруч, а хтось стоїть на узбіччі і спостерігає, що там відбувається. Для багатьох людей ця війна, як і Майдан, не відбулися. Вони просто зуміли сидіти наче в кафе і ніби через вітрину дивитися на світ, дивитися на те, що там борються за щось, хтось хоче доказати щось, відстоює гідність. 
Як правило ті, що так пасивно спостерігають, дуже не задоволені всім, вони найбільше нарікають, кажуть, що вся країна не така, приречена, що в ній неможливо жити, нема щастя, радості. Та війна – це наша реальність. Вона для того, щоб ми зрозуміли, яким небезпечним є зло. 

– Напевне вам зустрічаються люди, які кажуть, що їм набридла війна. Як ви їм радите позбутись тієї байдужості? 
– Такі люди здебільшого говорять про ці речі в обставинах мирних. Їм не свистять кулі біля вух, вони не дивиться на розвалені будинки, у їх сім’ях ніхто не загинув на війні. Вони не віддають частини, а то й всієї зарплати для того, щоб одягнути свого сина чи родича. Є люди, які віддають усе, які часом виглядають дивними, вони жертовно готові все зробити для того, щоби наші захисники почували себе захищеними. Вони ніколи не скажуть, що їм байдуже. Тому найперше тих людей, які починають нарікати, треба повернути в реальність, так би мовити, нагадати, що все ж є багато позитивів у їх житті. 
Є люди, яких спіткали жахливі дні, вони живуть у жахливих умовах. Десятки тисяч військовослужбовців прокидаються в окопах, деякі повертаються без руки, ноги чи ока... 
Все ж можна зрозуміти тих людей, що не задоволені, бо війна – це є спустошення. Це видно по тих містах і селах, де вона пройшла. Та все ж ми повинні пам’ятати про наших героїв. Пам’ятати про тих людей, які чимось пожертвували навіть для того, щоб ми могли нарікати. 
Ми дивимося на війну з теперішньої перспективи. А ніхто не усвідомлює, що було б, якби ми тоді не зупинили агресію. Можливо, України як такої вже не було б. Можливо, ми б взагалі вже боялися говорити. Я вважаю, що те, що ми зараз маємо – це є справді великий Божий дар. Дякувати Богові, що наші воїни зуміли зупинити цю агресію і ми можемо далі жити в країні, де все ж можна шукати порозуміння. 
– Чи не збайдужіли, не розчарувались наші військові, чи не втрачають вони віри у свою справу? 
– Військові байдужі тоді, коли байдужою є влада. Та все ж їх ентузіазм, їх морально-психологічний стан підтримують звичайні прості люди. Дуже часто самі військові кажуть, що якби не люди, які допомагають, передають багато речей, коштів, які за них переживають, то їх там би не було. 
Заради влади вони не готові там стояти. Військові ж бачать, що вона не те робить, не те говорить… Хоча всі розуміють, що країна без влади, без структури, скелету не є країною. Наші вороги ж хотіли доказати нам і всьому світові, що такий народ, як українці, можуть існувати, але вони не можуть мати своєї влади. Вони не здатні її обирати, бо кожна влада, яку вони обирають, для них є неприйнятна, вони не задоволені. Тож відбувається революція за революцією і, таким чином, країна пропадає. 

Про потреби і поміч бійцям 

– Від самого початку допомагаєте військовим. Раніше збирали кошти на берці, форму, каски, бронежилети. Прошу сказати, чи змінились потреби військових?
– За час війни на потреби військових у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла було зібрано близько 20 млн грн. Це є пожертви людей з різних куточків світу, а також українців, які своєю доброю волею, своїм щирим серцем зробили такий вклад. 
У перші місяці війни ми всі вивчали потреби військових, навіть те, яка є різниця між бронежилетом п’ятого і другого ступеня захисту. Ми ніколи не допомагали зброєю. Наша головна ціль як військових капеланів – допомогти врятувати життя бійців. І дуже приємно було, коли приходив офіцер, приносив прострілену каску, бронежилет до церкви і дякував Богові, дякував усім людям, що врятували його життя. І знаєте, це такий момент… 
Тоді бачиш і розумієш, що навіть, якщо серед 3,5 тисяч бронежилетів один врятував життя людини, він пригодився, то вартувало потратити десять та навіть всі двадцять мільйонів, щоби його придбати, щоби врятувати життя цього одного офіцера. А таких офіцерів є набагато більше. Деякі хлопці вже демобілізувалися, на першому етапі вони отримали те, що підтримало їх віру, що вони не є там самі. Що з ними весь український народ. Тепер потреби значно менші, у більшості випадків це знову ж таки берці, термобілизна, форма. Держава дає по одному комплекту всього, але зрозуміло, що на війні чи навіть на полігоні є різні обставини. У більшості випадків ми допомагаємо тим, щоб військові мали змінне взуття чи форму. 

Про рани війни

– Ви їздили на схід, не раз там були. Що звідти привезли, перш за все для себе, можливо, відбулись там якісь переусвідомлення? 
– Так, у мене є такі відкриття сходу. Спілкувався з цивільними людьми. Насамперед, це люди, які живуть у трохи іншій Україні. Вони думають, що про них завжди має хтось думати. І коли люди, які мають навіть свій бізнес, мають свою господарку, роботу кажуть, що про них в Україні ніхто не думає, про них забули. Виникає питання, а чому думаєте, що про вас має хтось думати...  Пізніше мені здалось, що саме в цьому і є відповідь на запитання державної політики. Наскільки наша країна справді вміє донести до кожного українця усвідомлення того, що про нього думають? Можливо прогалина саме у тому.
Часто повторюю приклад із тролейбусом, який їздив у Севастополі. На ньому написано: “Від жителів Москви жителям Севастополя”. Простий тролейбус, але він змушував усіх, хто у ньому їздив, думати, що Москва про них дбає навіть більше, ніж Київ. Тож може нам вартує такі тролейбуси дарувати всім містам, демонструвати, що ми готові одні про одних думати. Можливо, це якийсь радянський метод, але для того, щоб люди перейшли від цього пострадянського мислення до іншого, треба використовувати якісь перехідні моменти, от такі тролейбуси, до прикладу. 
Львів ніби відкритий для світу, але мені здається, що він починає бути закритим для самих львів’ян
Ми живемо у різних частинах однієї країни та ми один народ. Хочемо миру, спокою, радості, хочемо бути щасливі і щоб про нас думали. Давайте дбати один про одного поки ще не пізно. Знову ж таки, якщо у тому ж Севастополі ремонт тротуарів профінансував мер Москви, то, звичайно, ці люди, які роками ходили по ямах, стали думати, що про них подбали. 
Ми чомусь боїмось використовувати ті методи, які людям приносять приємність. У нас, коли хтось із депутатів говорить про Європу, про євроінтеграцію, нові закони, то люди неохоче це слухають. Вони хочуть, щоби їм зробили ремонт у під’їзді, позакручували жарівки, відремонтували лавочки біля будинку, це ж і є їх Європа. Людям деколи треба дуже мало. Вони хочуть, щоби в цій країні інституції, які несуть відповідальність за благоустрій, за комфорт людей, щоб вони справді працювали. 
Це і є Європа, вона у маленьких речах, не у законах, не у якихось безвізових режимах чи чипованих паспортах. Люди на сході так і сприймають цю країну і Європу, їм не треба чогось надзвичайного, вони є щирі, відкриті серцем, вони мають таку потребу, щоб про них думали. У якийсь момент, коли почалась війна, велась певна інформаційна політика, і ці люди засумнівалися, а дехто взагалі перестав вважати, що в Україні про них ще хтось думає. 
– Часом військові розповідають, що там, на сході, потрібно бути постійно на сторожі, удару треба сподіватись і від ворожих військових і від мирних місцевих… 
– Є така частина населення, якій байдуже, хто їх захопить, головне, щоб вій­ни більше не було. Ці люди не мають відчуття прив’язки до землі. Має бути якась любов до того місця, де живеш. Там цього, на жаль, немає. Звичайно, на основі цього виникає багато речей, пов’язаних зі зрадою. Навіть доходило до того, що нашим військовим приносили різні отруєні продукти. 
У війні, як би не було, але всі сторони заражені злом. Війна спонукає нас захищатися, а захист це також убивство. Людині по природі не притаманно вбивати. Коли людина вбиває іншу людину навіть з метою захисту, вона все одно відчуває, що щось відбулось не так. Наші воїни, коли повертаються з війни, кажуть, що їм важко. Війна – це вбивство... і як їм Бог простить? Кажуть, що ніколи б і не подумали, що так все обернеться. І не вбивали б ніколи. 
Дуже багато наших українців під час війни були поставлені в такі обставини, коли довелось приймати дуже болючі рішення. Але вони їх приймали тільки для того, аби рятувати нас. 
Часто кажу військовим, що ваші рани – то є рани всіх нас, ваш біль – то є біль усіх нас і навіть те, що вам довелось у когось стріляти і вам нелегко через це, знайте, що і нам зараз нелегко. Наші військові приймали кулі своїм тілом, щоби вони не потрапляли у нас. Є співвідповідальність і співусвідомлення того, що війна – це непросто. 

Про уроки і владу

– А як ви думаєте, ми засвоїли уроки? 
– Все те, що ми пережили – Революція Гідності, війна, тепер переживаємо різні протести, нові рухи, течії – це все є результат того, що ми змінюємось. І ці переміни непрості. Гідність – це усвідомлення того, що ми здатні бути іншими. Ті обставини, які нам довелось пережити, ті рани, які ми отримали, спонукають нас до того, щоб це більше не повторилось. 
Чи потрібен Майдан знову для того, щоб ми доказували владі, що ми хочемо жити в іншій країні? Звичайно, цього непотрібно. Маємо розуміти, що Європа не так швидко приходить у наші життя. Хтось зрозумів свою здатність жити в іншій країні, бути іншим, а хтось цю здатність не розуміє. Хтось напрацьовує якісь закони про люстрацію і щось придумує, а хтось просто йде до сповіді, каже: “Боже, прости мені, я зробив іспит совісті, я більше таким не буду. Тому що у цій країні за те, щоб я був інший, люди віддали своє життя”.  

фото: facebook.com/stepan.sus
– Ви спілкуєтесь із людьми різними, зокрема із владою, чи змінилось щось у їх головах? 
– Війна і революція – нові аргументи і підстави для нашої влади різних рівнів маніпулювати певними фактами. Зокрема дуже часто, коли хтось починає критикувати, говорити, що є певні недопрацювання, то людину одразу звинувачують, що вона працює на російські спецслужби, що вона не є патріотом. 
Є зловживання пам’яттю наших Героїв і зловживання тим, що війна для нас лишила. Це характерне для влади різних рівнів. Нам варто від цього відмовитись. А ще ми створили країну із життям по знайомству. Як нема знайомства, то нічого не вирішиш, не вдієш. І це є теж небезпека. Це заводить нас в глухий кут, ми ж починаємо навіть тішитися тим, що в цій країні можна по знайомству вирішити більше, ніж офіційним шляхом. І це напевне те, на що, на жаль, не вплинула ні війна, ні революція. 

“У житті є різні сторони…”

– Ви постійно у проблемах військових і у їх щасті також. Та все ж від усього потрібно відпочивати? Як ви відволікаєтесь, напевне маєте якісь хобі?
– Важкі обставини життя, які мені доводилось переживати разом із родинами військових, які загинули, переживаю з молитвою. Звичайно, чисто по-людськи складно, коли в один день маєш три похорони і… два шлюби. Ховаєш трьох воїнів, які повернулися з АТО в трунах, і даєш шлюб теж для воїнів, які щасливо приїхали у відпустку, щоб повінчатися. Такі контрасти життя є дуже важкі для усвідомлення. Але це життя, у ньому є різні сторони. 
Намагаюся займатися спортом. Кожного ранку бігаю, це певною мірою також дозволяє переключатися на іншу хвилю. Ще дивлюся фільми, читаю книги. Доводиться багато писати якихось своїх роздумів, думок, різних дописів у статтях. Попри це все є багато зустрічей із різними людьми. Вони також переключають на різні теми. І коли все складається, виходить така мозаїка мого служіння Богові і людям.  
– Чи напишете колись свої спогади? 
– Я над тим думав. Є багато моментів, починаючи від того, як відкривався гарнізонний храм у Львові, як приходилось переконувати різних осіб, що він потрібен. Скільки було різних перешкод, непорозумінь… Нині розумію, що якби не було Гарнізонного храму, то важко уявити, що деінде б з’явились ті 20 млн грн на допомогу війську. Цей храм є місцем зустрічі військових із Богом. Вони відчувають, що це є їх храм, а ще є багато цивільних прихожан. Такі спогади військового капелана ще обов’язково напишу, щоб тільки був час і можливості. 

“Нам бракує вміння бути самим собою”

– Ви багато подорожуєте, що ваші друзі, знайомі кажуть про Україну, що запитують у вас? 
– Переважно, коли зустрічаюся з кимось і кажу, що з України, то найперше говорять про війну, про боксера Кличка. Люди знають, що у нас не дуже все й добре. Часто доводиться пояснювати, що цей конфлікт є тільки на сході України. Наприклад, мої друзі французи кілька разів до мене телефонували і питалися, чи ще наш Гарнізонний храм стоїть, чи його вже розвалили. Вони кілька днів поспіль у новинах бачили лише розвалені будинки. Через ці кадри вони подумали, що вся Україна знищена. Що багато біженців, усі переховуються. Ми, мабуть, так само думаємо про Сирію. 
Багато з моїх знайомих за кордоном не розуміють причини конфлікту. Хтось певен, що у нас громадянська війна. А коли роз’яснюєш, люди починають співчувати, вони підтримують і розуміють. 
Ця війна має різні сторони конфлікту, різні цілі, інтереси. Вона для деяких наших бізнесменів стала економічно вигідна. Пам’ятаю перший рік, тоді всі хотіли, щоби це зупинилось. Тепер вже зжилися з тим кордоном, пристосувалися, бізнес далі працює. Напевне це є найнебезпечніший етап війни, коли вона стає економічно вигідною для певних кіл з обох сторін. 
– Як думаєте, чого бракує Україні, українцям? 
– Нам бракує вміння бути самим собою. Цього можемо повчитися у нашої діаспори. Є українці, які народилися в Канаді, Америці, Австралії чи десь у Європі, але незважаючи на те, що вони жили серед неукраїнців вони залишаються українцями. Вони вчать мову, зберігають традиції, гордяться тим, що є українцями. Ці люди зуміли показатись цілому світові, ми ж навіть нині пишаємося співвітчизниками, які впливають на цю війну, зокрема постійно піднімають питання санкцій. 
– Та все ж, чи не було впродовж служби у вас моментів розчарування? 
– Найгірші моменти – коли на мене почали говорити і писати всяке. Тоді одразу телефонували мої друзі із-за кордону і казали, щоб їхав звідси. Я ж казав, що все мине… Був час, ми мали проблеми із догналітами, вони збирались під нашим храмом. Коли прийшов до влади Янукович, мене взагалі звинувачували в тому, що співпрацюю з американськими спецслужбами. Були такі моменти і обставини, коли доводилось багато різного переживати, але залишався вірний Україні і нашому війську. Хіба церковне керівництво скаже, щоб переїхав служити в іншу країну, то доведеться їхати, але так з власної ініціативи я до цього не стремлю. І не маю бажання кудись їхати з України.    
Розмовляла
Вікторія Савіцька


Про Львів і сучасні небезпеки

– Скажіть, будь ласка, а яка роль Львова у тому, що відбувається? 
– Якщо у Києві Майдан був на Майдані Незалежності, то Львів у часи революції став суцільним Майданом. І в цьому місті не було куточка, де люди б не жили революцією. І зрештою, серед перших учасників київського Майдану багато було львів’ян. Та, на жаль, у нашому місті є й певні негативні моменти, які спостерігаю останні чотири роки. Львів стає надто світським, до певної міри розпусним містом. У нім трохи забагато пива і вина. Львів ніби відкритий для світу, але мені здається, що він починає бути закритим для самих львів’ян. Люди замучуються у цьому місті.  Важко жити у місті, де постійно багато музики, танців, дискотек, де тобі на кожнім кроці пропонують різні рекламні брошури про проституцію. Постійно перехоплюють якісь жінки, запрошують зайти у стриптиз-бар. Це говорить про те, що хтось почав собі думати, що Львів це може прийняти, що це по-європейськи. Це є велика небезпека. Я цього чотири роки тому не помічав, тепер центр міста став центром ресторанного бізнесу.  Я жив, трошки вчився в Англії, у Лондоні, в Америці і в Європі, бачив міста, мегаполіси, та у них є щось своє, вони мають якусь ідентичність. Що є ідентичністю Львова? Нині ці вулиці не є ідентичністю Львова, це є Львів приїжджий, не наш, нав’язаний. Це можливо те, на чому Львів заробляє, але ніхто не може сказати, що це є наша культура, традиції чи наш образ. Ми у якийсь час дозволили в цьому місті те, що нам не вартувало дозволяти навіть під етикеткою туризму. 
15.04.2016 21:54
http://vk.com/id89405232

Позивний Кадило Am Dm E Am Молитовник, каска, однострій, броник – Dm C Am І в новий світ, як з води… Dm Am E Am Без зброї, бо пастир, та теж оборонник, Dm E Am Щоб воїн був не один… Приспів: Am E Dm Am Хто дома – не зна, як жорна млина Dm G C Зерно неукріплене рушать… Dm Am C Am Та твердь кам’яна, і дійсність сумна Dm Am E Am Не візьме в любові гартовану душу. Добре слово до кожного вхоже, І у окоп, і в стрій. Воїн, звісно, також раб Божий, Божий, а більше нічий. Приспів: І слово для нас, щоб наша струна Не втихла, як хвилька в калюжі… Глуха, як стіна, держава-війна Людину із пальців здивовано струшує… Хто сподвиг його, дав йому силу, Завжди впізнає сина свого, Хоч пастир і під позивним Кадило, Хоч він і там, де вогонь. Приспів: І хто його зна, яка є ціна За пройдену стежку пастушу. Та вже імена – Бог і Війна – Вкарбовані синам капеланів у душу… Кожному – своє. До райського саду Так близько від цих степів! Тож пастирю – вести своє стадо. І відганяти вовків. Приспів: Не воя вина, що ріки вина Безжально всоталися в сушу… Та слово – для нас, аби чужина Не мала вікна у воїна душу… І хто його зна, яка є ціна За пройдену стежку пастушу. Та вже імена – Бог і Війна – Вкарбовані синам капеланів у душу…


Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8402 / 4.73MB / SQL:{query_count}