За час повномасштабного вторгнення до Львова прибула велика кількість переселенців з інших областей. Згідно з минулорічними даними більш ніж пів мільйона осіб. Звісно, не всі залишалися у Львові: хтось їхав у Львівську область, хтось використовував наше місто як пересадний пункт і вирушав далі, в іншу країну, а хтось уже давно повернувся додому.
Проте велика кількість все ж таки зосталася в місті Лева і почала будувати свою кар’єру, сім’ю. “Львівська Пошта” зібрала історії людей, які переїхали до Львова. Вони розповіли, яким бачать наше місто, чого в ньому вдосталь і чого не вистачає.
Марк, студент
Я проживав у місті Миколаєві. У 2020 році приїхав до Львова, бо вступив до Франкового вишу. Ніколи в житті не подумав би, що житиму у Львові, планував здобувати освіту в Польщі, навіть вивчив польську за кілька років.
Моїм планам завадила епідемія коронавірусу. Я не вписувався у часові рамки подавання документів, тому вирішив вступати до українського університету. На розгляді були Київ, Одеса та Харків, але для мене тоді найкращим варіантом був вступ у престижний львівський виш.
Після того, як мене зарахували в ЛНУ, я приїхав на навчання, на свої перші в житті лекції. Мене поселили в гуртожитку на Пасічній. Моя кімната була не з найкращих, тому перші відчуття я мав дивні. Біля гуртожитку було якесь радянське кладовище. Я не зрозумів, навіщо воно там, і, відверто кажучи, не розумію досі.
Я досить добре орієнтуюся на місцевості, легко запам’ятовую розташування вулиць, але не у Львові. Перший тиждень перебування в місті Лева при виході з гуртожитку я не закривав гугл-карти, орієнтувався тільки за ними. Несподівані повороти на вузьких звивистих вулицях Львова й досі вводять мене у ступор.
Я не раз стикався з тим, що на якійсь вулиці, де великий потік людей, треба іноді притискатися до стіни будинку поряд, щоби пропустити людину попереду, бо буквально за пів метра тротуару вже починається дорога і їздять автомобілі.
Моє здивування пов’язане і з тим, як тутешні водії кермують автомобілями. Коли я був на другому курсі, ми з татом приїхали до Львова на машині з Миколаєва, дорога була спокійною, але коли ми під’їжджали до центру Львова, нас зустрів великий потік машин, дуже різкі повороти і невелика дистанція між автомобілями. Після того, як ми припаркувалися, тато сказав, що кататися на машині у Львові ми більше не будемо, ходитимемо пішки. Так і сталося.
Особливо цікаво спостерігати за спокоєм водія, коли на досить великій швидкості дві машини їдуть одна від одної на відстані буквально 30 сантиметрів. Коли я кажу водію: “Дивись, як ти близько до іншої машини”, як правило, чую у відповідь: “Та це ще багато, тут ще трамвай може проїхати”.
Коли почалися нескінченні карантини і дистанційне навчання, я їздив додому і у Львові майже не перебував. Усе змінилося з початком повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року я зустрів у Миколаєві. Розказав про це в статті “24.02.2022. Історії з Херсона, Бучі, Харкова, Києва, Миколаєва та Львова”. Проте вже у вересні в мене почалося очне навчання, і я був змушений поїхати до Львова. Тоді я вже не мешкав у гуртожитку, жив окремо в своїй квартирі. Відтоді в мене накопичилося багато історій та нотаток про львів’ян. Особливо цікаво спостерігати за ними на церковні свята. Я не звик їх так масово святкувати, в Миколаєві гучніше святкують День міста або День Незалежності.
Цікаво дивитися на суперечки місцевих щодо правильності або неправильності святкування: де хто сидить, що повинно бути на столі, які саме страви та як саме їх готувати. Мені це зовсім не принципово, тому я не втягуюся в такі суперечки, просто спостерігаю збоку.
Що я ще зауважив, це те, що у Львові дуже люблять давати поради. Їх, у принципі, всюди люблять давати, але найбільше порад я почув за два роки перебування у Львові. Кожен намагається допомогти, якось скерувати, а якщо тобі щось радять одразу дві людини і вони не сходяться на думці, то цікаво спостерігати за їхньою суперечкою, яка саме порада буде кращою для мене.
Загалом я проживаю у Львові на постійній основі майже два роки. Планую закінчити четвертий курс університету й отримати диплом. Після цього хотілося б продовжити навчання в ЛНУ на магістратурі, але вже як буде. Львів класний, та все одно мене тягне додому.
Дмитро Захоженко, головний режисер Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки
Дмитро Захоженко переїхав до Львова в 2019 році з Києва. Живе в центрі, там і працює. З його слів, жити в центрі – це одне враження від міста, позитивне, а як почуватися, живучи на периферії, – зовсім інше.
Серед особливостей міста Лева Дмитро Захоженко назвав доступність до закладів харчування: “Це була така разюча різниця з Києвом. Ми прийшли з двома маленькими дітьми, щоб відвести дитину в садок. Під’їхали до дитсадка в околиці площі Ринок. І ця дорога до садка є чудовою можливістю зупинитися в кафе, випити какао. Мені таке дуже подобається на відміну від Києва, де будь-яка дорога пролягає трасою. Київ побудований з досить зневажливою позицією стосовно своїх жителів”.
Саме відсутність інклюзивності у Львові є основним недоліком міста, на думку режисера: “Спочатку було дуже важко, бо Львів, особливо центр, не розрахований на дітей, на якусь інклюзивність. У австрійських будинках немає ні ліфтів, ні пандусів. Неможливо часто ходити тротуаром, абсолютно дике паркування. Такі речі значно погіршували відчуття самотності. Але, попри це, переваг, як на мене, тут більше”.
Найбільшим здивуванням для Дмитра Захоженка стало ставлення до міського простору: “У Києві власна квартира відчувалася дуже сильно – наче закрита капсула, а все, що за її межами, – як відкритий простір, ворожа територія. У Львові відчуття зовсім інші, тут немає такої межі. Якщо я підходжу до свого під’їзду, то відчуваю, що це мій під’їзд. Якщо там є сміття, то приберу його. Якщо настають якісь свята, хочеться прикрасити помешкання, бо так роблять багато людей».
За спостереженнями театрального режисера у Львові інше ставлення до міста, і це добре.
Режисер-постановник полюбив львівську кухню, заявивши, що кращі наїдки, аніж тут, навіть у Європі навряд чи знайдеш.
Недоліком, на думку Дмитра Захоженка, є відсутність води, хоча це ще не критично. «Львівські парки, як на мене, з того, що я бачив в Україні, однозначно найкращі”, – каже він
Відповідаючи на запитання, чого не вистачає у Львові, режисер відповів:
“Не знаю. Львів, звісно, набагато менший за Київ. У всіх планах, у всіх сферах Київ різноманітніший. Але не можу сказати, що я цим дуже задоволений. Мені зараз у Львові надзвичайно комфортно. Все починає потроху оживати, розквітати. Мені це дуже подобається, незважаючи на те, що в міста свої проблеми”.
Анастасія, в.о вченого секретаря Дому Франка
Анастасія приїхала до Львова в липні 2014 року з Луганська. Потрапити до міста Лева було для неї мрією життя: “Потрапити до Львова, побачити його на власні очі було моєю давньою мрією. Мрія поїхати до Львова почала кристалізуватися в мене десь із першого курсу, бо я закінчила спеціальність, на яку вступала у Луганську, але знала, що у Львові існує такий заклад, як Українська академія друкарства, де я завжди мріяла навчатися, бо це унікальний виш, який зараз намагаються знищити. Про цю академію я знала з першого курсу. Дивилася її сайт і думала: “Гм, знову Львів”. Ну а вже потім питання, куди їхати, було дуже широке. Тобто родичів в Україні не було, окрім як у Києві. Мій вибір упав на будь-яке українське місто, і ми поїхали якнайдалі. Тоді це було логічно, особливо після повномасштабного вторгнення. Потрапивши до Львова, я згадала про цей виш, пішла туди вчитися і закінчила його. Зараз навчаюся в аспірантурі академії. І ця мрія про Львів, про академію збулася. Звісно, перша зустріч із Львовом – це був не туристичний візит, а радше травмувальні події, негативний досвід. Але перше враження від Львова, незважаючи на обставини, склалося позитивне, бо це здійснення мрії. Вже після місяця абстракції та нерозуміння, що робити далі, з’явилося якесь дослідницьке відчуття. Я почала вести список музеїв і культурних закладів, які варто відвідати. До речі, коли приїжджали туристи до 2022-го, а потім переселенці, то я впізнавала їх по очах, бачила їхню розгубленість. Люди хочуть так само через музеї дізнаватися про Україну, про культурних діячів, про культуру загалом. Я впізнаю себе в них”.
Анастасія також побачила різницю в архітектурі та історії між сходом і заходом України. Проте різняться вони не тільки архітектурою, але й ментальністю:
“Тут, окрім того що набагато спокійніше, ритм розміреніший. На сході сонце встає раніше, й усі вже ідуть на роботу. Так само й у Києві. А коли ми приїхали до Львова, то я пам’ятаю, як мама почала шукати роботу. На годиннику вже восьма-дев’ята, вона на роботі, а колеги приходять о десятій-одинадцятій, не дуже цим переймаючись: “Заспокойтеся, все добре, не треба поспішати”. Звісно, коли ти живеш довше, то зауважуєш тут не тільки хороше. Перше враження не завжди правдиве. Але загалом я залишаюся при тій думці, що на заході та сході України люди дуже різні ментально, і ставлення до інших людей якесь толерантніше, добріше тут. Звісно, бувають різні люди всюди, і це очевидно. Але в нас усі говорять і думають так само. Я це чула і в центрі, і на півдні України. Ти бачиш людину і кажеш, що про неї думаєш. Тут такого менше. Я часто помічала, коли позаочі можуть говорити одне, а в очі друге. Тобто я не маю на увазі плітки, але люди все ж таки люблять це робити, що тут вдієш? Я насправді дуже прямолінійна, і це іноді мені дуже шкодить. Якщо щось не так, не можу змовчати, не можу заплющити на це очі, вдавати, що не бачу цього”.
Працівницю музею також вразила загальна атмосфера у Львові: “Подобається, коли ти заходиш до магазину і з тобою вітаються. Тут оця традиція сім’ї, родини дуже цінується. В нас так не було. Наприклад, відзначання якихось свят. На мій день народження ми зазвичай кудись ідемо. Тут більше людей тримаються родини, тобто не йдуть кудись, а запрошують до себе додому або самі йдуть у гості. Намагаються приїхати на якесь свято додому, як, наприклад, на Великдень”.
Щодо вулиць, то Анастасія вважає, що простору в Луганську більше, а заторів менше. А ще у Львові добирання з роботи до якогось потрібного місця вимагає більше часу.
“І хоча в мене тут уже є новий дім, сім’я (я вже заміжня і маю дитину), Луганськ для мене – місце дитинства, місце спогадів. Коли ти виїжджаєш з рідного міста, то думаєш, що в тебе є місце, куди ти будь-коли можеш повернутися. Якщо ти сумуєш за рідним домом, то купуєш квиток і їдеш. Я не можу цього зробити, бо зараз потрапити в Луганськ неможливо. Також, звісно, бракує простору, бракує тамтешнього сходу сонця, запаху степу, смачних абрикосів і шовковиць. А ще квашених кавунів, яких тут чомусь не їдять. Ніби й усе. Якщо ж говорити про людей, про якихось друзів, однокласників, то я за ними не дуже сумую. Чомусь наші шляхи так розійшлися, що вже втратився зв’язок. А коли бачиш своїх однокласників на боці російської армії, то це взагалі треш. Хоча я знаю, що є й ті, які залишилися проукраїнськими в Луганську, живуть на окупованій території, бо не змогли виїхати через певні обставини. Також є ті, що виїхали в росію, є прибічниками “русского міра”. Це, звісно, жахливо, тому що це люди, з якими я вчилася, ми разом ходили на олімпіади. Таких я ігнорую, бо немає сенсу про них говорити. Але найголовніше, чого мені бракує, це відчуття дому. Відчуття, що в будь-який момент я можу поїхати додому, але не можу цього зробити. Це дуже сумно… Загалом моє життя склалося якнайкраще в таких умовах, бо насправді і Львів, і академія, і створення сім’ї, а тепер і робота мрії не дають мені права жалітися. Тому я вдячна львів’янам за їхнє розуміння, щирість і взаємодопомогу. Я це дуже сильно відчуваю й ціную”.
Анастасія, очільниця служби підтримки гостингової компанії
Анастасія приїхала до Львова в листопаді минулого року з Харкова, в якому прожила все життя. У Львові найбільше звернула увагу на розвиток міського транспорту, зокрема запровадження електронного квитка «Леокарт». Із її слів, у Харкові поки що такого нема. Серед інших однозначних переваг Львова Анастасія назвала прокладання велодоріжок. Серед недоліків – велику кількість заторів: “Коли ти 40 хвилин перебуваєш у трамваї, який стоїть, це ще таке. Я поки що не прожила у Львові так багато часу, щоб складати список недоліків. Скажу одне – негативних ситуацій не було”.
А ще у Львові вона побачила особливий колорит, почула місцеву говірку та вподобала тутешню кухню: сирники, андрути. Загалом Львів їй дуже сподобався своєю комфортністю, вузькими вуличками, архітектурою загалом.
Здивуванням стали й самі львів’яни. Так чи інакше були якісь упередження щодо їхнього ставлення до переселенців, які виявилися марними: львів’яни дуже турботливі та відкриті.
Не вистачає Анастасії, звісно, відчуття дому, але Львів для неї – дуже комфортне місто. Відповідаючи на запитання, чи подобається їй загалом місто Лева, моя співрозмовниця дала однозначну відповідь – так.
