Цього разу у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, перше художнє творіння відомої львівської гідеси Тетяни Казанцевої. Роман у нарисах «Золота Роза, або Львівський путівник» побачить світ у Видавництві Старого Лева, замовити книгу можна буде тут. Авторка розповіла як і чому народився це твір, а видавництво поділилось ексклюзивним уривком для наших читачів.
Золота Роза поєднала три епохи і трьох героїнь
«Золота Роза, або Львівський путівник» – своєрідний роман у нарисах. Крізь призму часу в них ви побачите ренесансний, міжвоєнний і сучасний Львів. Львів, у якому розгортаються три сюжетні лінії про долі трьох дівчат. Героїні жили у різні часи, але мали багато спільного. Найбільше їх поєднувала синагога Золота Роза.
У своїй книжці Тетяна Казанцева проведе вас єврейськими вуличками львівського середмістя. Розповість історію синагоги Золота Роза. Поділиться рецептом знаного львівського сирника. Познайомить з цікавими особистостями. Зверне увагу на ті речі, які творять особливу атмосферу і незабутній настрій міста.
Синагога, названа «Золота Роза», була однією з найкращих серед відомих пам’яток львівської архітектури другої половини XVI століття. Вона постала у 1582–1595 роках з цегли і каменю. Зведена архітектором Павлом Щасливим у ренесансному стилі на кошти заможних львівських міщан-юдеїв Нахмановичів.
Золота Роза – одна з найдавніших мурованих єврейських святинь на теренах України. У серпні 1941 року синагогу цілковито розграбували, а 1943 року її підірвали нацисти. Залишки синагоги оголошено пам’яткою архітектури місцевого значення. Вона включена до Програми відтворення визначних пам’яток історії та культури України та перебуває на обліку ЮНЕСКО. Тепер тут меморіальний комплекс «Простір синагог», створений на місці трьох знищених єврейських святинь – синагоги «Золота Роза», Великої міської синагоги та навчального закладу «Бейт мідраш де-х ха-ір».
Як народилась книга «Золота Роза, або Львівський путівник»
Історикиня архітектури, гідеса, яка створює авторські екскурсії Львовом, Тетяна Казанцева, розповіла нам про створення своєї першої художньої книги. Її ідея народилася тому, що авторка з 18 років пов’язана з архітектурою Львова і його історією. Золота Роза, як і інші синагоги, яких вже нема, хвилюють авторку як втрачені об’єкти. «Ми бачимо їх на макетах, картах, фотографіях, а тепер на місці цих синагог фактично порожнє місце. Це мене не відпускає. Як реставраторка архітектури за освітою я розумію, що реставрувати їх не вийде, а відновлення зараз неможливо», пояснює Тетяна Казанцева.
Основний каркас тексту, сюжет майбутньої книги «Золота Роза, або Львівський путівник» авторка написала в телефоні дуже швидко – за тиждень. Потім опрацьовувала написане на комп’ютері, щоб пришвидшити роботу. Дописувала все десь рік, поки книжка не сказала, що вона написалась. «Це все виникло на підставі особистих вражень і досвідів, але там ще є лінії трьох героїнь. Завдяки легенді Золотої Рози з’явились імена, які назвали наступні періоди. Мордехаєм звали нареченого ренесансної Рози. Він став Мареком польською і Марком українською, а Роза лишилася та сама», – веде далі вона.
Тетяна Казанцева каже, що видання для неї особливе і цінне, бо це її перша художня книжка: «Вдячна письменниці Галині Вдовиченко, що прочитала твір і порадила його публікувати. Я писала багато наукових текстів, працюю над науковою монографією. Але не художніх речей. Трохи страшно, що буде далі. Сподіваюся, що всі зрозуміють і позитивно сприймуть ці сюжети, які з’явилися самі і так швидко. В мене є трохи містичний підхід. Можливо щось таке і було, й вдалось такі настрої передати. І можливо синагога Золота Роза буде відновлена».
Авторка пояснює, що не прагнула писати історичні тексти. Хотіла передати атмосферу, щоб читача це зацікавило, щось додумати, переказати відомі події у свій спосіб. «Я не претендую на історичний роман. Це асоціації, настрій, атмосфера. Не хотілося б, щоб книгу «Золота Роза, або Львівський путівник» сприймали як джерело достовірної історичної правди», – підсумовує співрозмовниця.
На жіночих галереях
В архіві Роза ледве підняла важкеньку архівну теку і перенесла її на стіл до вікна. У бернардинському саду відцвітали яблуні, і Роза хотіла на них поглядати.
Наступні сторінки архівної справи були списані іншим почерком, дрібнішим, з невеликими малюнками на полях. Там, серед будиночків, пташок, виноградників та гранатів, зображених досить майстерно й водночас недбало, промайнуло дівоче личко, а потім і фігурка з квіткою в руках.
Несподівано помер Ісак Нахманович, і закінчувати будівництво синагоги взялися його сини. Добудували галереї для жінок, про які Щасливий писав, що там було тісно, гамірно, повно малих дітей, але, попри зовнішній безлад, усі мали визначені місця для молитви. Вочевидь цей італійський архітектор неабияк пишався отим єврейським замовленням, бо лишив так багато записів.
Золота Роза була подібна до інших галицьких синагог: Жовківської, Стрийської, Гусятинської, Бережанської, Бродівської. Відвідуючи їх, Роза передусім тішилася з їхньої краси, а Марко намагався прочитати написи, сховані в розписах, роздивлявся конструкції, вболівав за збереження цих величних будівель. На жаль, склепіння найбільшої з них, Бродівської, таки завалилося, і Роза з Марком відчували безсилий гнів, що не змогли цьому зарадити, не змогли її врятувати. Та й ніхто не зміг.
Всередині Жовківської синагоги, напрочуд добре збереженої, Роза змогла добре роздивитися ще ренесансні внутрішні галереї — єдине місце, де могли перебувати жінки. Вікна там прорубані так високо, що можна було лише чути, що відбувається в молитовній залі. Так влаштували для того, щоб чоловіки не відволікалися на прекрасних єврейок. У пізніших синагогах закриті галереї трансформувалися у незвичайні балкони на тонких колонах, що більше нагадували театральні ложі. Але жінки тут все одно ховалися за завісами. Невже чоловіки тоді були такі пристрасні, що їх хвилював сам вигляд жінки, до того ж щільно вбраної з голови до ніг.
«Або ж, – міркувала Роза, – обличчя єврейок були аж такі несамовито прекрасні і вабили чоловіків своїми величезними, сповненими таємниці очима, відволікаючи від молитви».
До того ж євреї не розпорошуються на багатьох жінок, а одружуються і присвячують себе отій єдиній.
Для вдалого подружжя абсолютно необхідним є шлюбний контракт, де прописані всі питання. Коли Марко запропонував одружитися, то неабияк здивував Розу обговоренням найменших деталей їхнього спільного життя. Розмірковував, що він любить, а що вона; які в нього звички, які в неї; як вони ділитимуть гроші, де будуть спати та які матимуть обов’язки. Роза звикла діяти під впливом емоцій, і, вже під час спільного життя наосліп оминала підводні камені, проте був і геть інший, може, мудріший підхід.
Єврейський шлюб і хупа
Коли молоді люди одружуються, вони майже не знають одне одного, ні. Їх знайомлять. Цим займається спеціально навчена жінка, сваха, яка намагається задовольнити усі їхні побажання. Зустрівшись, хлопець і дівчина з’ясовують, чи мають вони симпатію одне до одного, щоб разом будувати подружнє життя. Ніхто не змушує їх робити то проти їхньої волі, бо це суперечить Торі.
Одружуються вони, на відміну від європейців, незакоханими, натомість кохання в єврейському шлюбі зростає з кожним днем. Можна сказати, що обряд шлюбу в юдеїв є початком дороги до максимального щастя. Шлюб і сім’я – абсолютно необхідна річ, без якої людина не може розвиватися, пізнавати Б-га і бути щасливою. У пріоритеті сімейні цінності: кінець повного клопотів робочого тижня увінчує Шабат, коли сім’я збирається разом і присвячує свій час тільки одне одному.
Ні чоловік, ні жінка не повинні витрачати свою увагу на інших. Передусім це стосується еротичної енергії, яку, як вважають, Б-г дав людям, щоб обійти підводні камені стосунків та зберегти шлюб. Тому, аби уникнути зайвих спокус, у юдеїв жінки перебувають окремо в синагогах на галереях, для них існують навіть окремі пляжі. Чоловік не повинен слухати співів чи дивитися на танці інших жінок, окрім своєї, і тоді
дружина з кожним днем шлюбу стає для нього дедалі більшим скарбом.
Вислів «стати під хупу» у юдеїв означає сам обряд весілля. Хупа – то такий балдахін, який символізує захищений Б-гом дім. Дехто вважає, що для зв’язку з Б-гом цей обря має відбуватися під відкритим небом, а весільний балдахін – це наче курінь Сукота. Проте єврейське весілля може відбуватися у синагозі чи, наприклад, у будинку нареченої. Тоді гарно, коли над хупою відкривається дах, але якщо цього нема, то теж не страшно. Нема тут аж таких жорстких правил. Так само немає юридичного підтвердження шлюбу, цей ритуал має суто сакральний характер.
Про оцей балдахін-хупу згадується в давніх книгах: коли народжувався хлопчик, садили кедр, коли народжувалася дівчинка, – сосну, а потім, коли вони одружувалися, ці дерева зрубували, а з гілок робили балдахін. Таке небережливе ставлення до дерев, певно, було можливим лише в прадавні часи! На самому весіллі також багато давніх ритуалів. Наприклад, заходячи під хупу, наречена тричі або сім разів обходить навколо нареченого, наче здійснюючи певний магічний обряд. Щоб пам’ятати про жалобу через втрату Храму і щоб внести у хід весілля поміркованість, під час сватання, а далі й самого весілля, наречений розбиває тарілку, а потім келих. Він промовляє: «Якщо я забуду про тебе, Єрусалиме, хай забуде про мене правиця моя».
Шалена швидкість
За останні роботи в синагогах Роза заробила чимало, а ще батьки до уродин надіслали кругленьку суму. Купила собі малу круглу Lancia, щоб їздити по об’єктах. Марек її навчив непогано кермувати, та й Роза виявилася здібна до того. Природжена водійка, що відчуває авто. Злетіла донизу, завела авто й газонула з місця. Так робити було не можна.
Марек багато разів їй повторював: «Тільки плавно, тільки помалу, ніде не спіши». Звернула догори, до Високого замку, промчала коло Кисельків, викотилася донизу аж до Рогатки на Підзамчі. Там можна зовсім не гальмувати. Що швидше мчала Роза, то легше ставало їй на серці. Ніколи не їхала так зухвало. Вітер віяв в обличчя, заплутував кучері, а Роза розганялася і геть не гальмувала з гори. Ледве вписалася в поворот. Мало не переїхала стадо гусей. Гілка ледь не подряпала їй обличчя. Від швидкості перехоплювало дух, серце калатало, крига всередині скресала. Вона помалу знижувала швидкість. «Най собі робить, що хоче. Я не буду залежати від його любові. Я здібна і у мене все попереду. Тисячі синагог, виставок. Колись я вийду заміж. Або ж ні. Хіба це має значення?». І Роза розвернулася, щоб їхати додому пекти халу.
Бібліотечка «Літтреду»
2025-ий у рубриці ми розпочали з уривків «За маму, за тата» Каріни Савариної і видавництва Punkt та коміксу про Степана Бандеру «Убивство на сходах» Віри Курико та Лади Касьяненко і Vivat. 2024 рік закривали уривками із новинок «Називай мене Клас Баєр» Юлії Чернінької і Видавництва Старого Лева, «Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. З життя одного фікуса» Анастасії Забели і Vivat, «Мрія» Євгена Положія і Vivat, «Дреди, батли і «стіли» Дарії Анцибор і «Це вам не естрада» Філа Пухарєва від «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
