«Ангел і осел» Василя Махна: вогонь, вода і свята Галичина

Сьогодні в рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, історія, від якої складно відірватися. Це новий роман Василя Махна «Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду» від Видавництва Старого Лева. Це химерне сплетення доль двох митців, яких розділяє ціле століття, але містично об’єднує Галичина. Доля грає з обома геніями у жорстоку гру: вони раптово втрачають головні тексти свого життя. Рукописи одного перетворюються на попіл у нещадній пожежі, а праця іншого безслідно гине під водою внаслідок буревію.

Цікаво? Ну, тоді ходіть читати, бо далі «Ангел і осел» здивує вас ще більше!

«Ангел і осел»: дві долі, поєднані простором і часом

Роман Василя Махна «Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду» – глибокий, багатошаровий та інтелектуальний. У ньому приватні долі переплітаються з великою історією, а географія стає простором для філософських рефлексій. Це не динамічний екшн, а радше медитативна, притчева проза про пам’ять, творчість, втрати та непереборні стихії. «Ангел і осел» сподобається тим, які цінують роздуми про природу творчості. А ще єврейську історію Галичини і діалог релігій християнства та юдаїзму. І, звісно, він про пошук людиною свого справжнього Дому у світі, який постійно руйнується.

Оповідь майстерно балансує між двома головними сюжетними лініями (письменниками), яких розділяє час, але об’єднують спільні міста – Бучач та Єрусалим. Головний герой – українсько-американський письменник Віктор Прейснер, який намагається написати головний роман свого життя про євангельські часи. Переживши розлучення та важкі травми, він купує будинок у тихому американському містечку Рівергед. І там шукає усамітнення для творчості. Його лінія – це калейдоскоп спогадів про юність у Тернополі, родину залізничників, перше кохання. А також рефлексії під час мандрівок до Бучача та Єрусалима,.

Друга сюжетна арка роману «Ангел і осел» присвячена життю нобелівського лауреата Шмуеля Йосефа Аґнона (Чачкеса). Текст прослідковує його духовний і життєвий шлях від дитинства в галицькому Бучачі до еміграції в Палестину (Яффу та Єрусалим), а також життя в Німеччині.

Боротьба стихій і історіє Єшуа в романі «Ангел і осел»

Підзаголовок роману «З віршами про вогонь і воду» розкриває ключовий конфлікт твору – протистояння людини і непереборних стихій. Вогонь і вода виступають тут каталізаторами долі. Аґнон стикається з руйнівною силою вогню. Прейснер же зазнає випробувань водою. Обом митцям доводиться шукати сили, аби після втрати всього починати спочатку та відновлювати тексти з пам’яті.

Книга має унікальну структуру. Четверта, остання частина роману – той самий врятований рукопис Віктора Прейснера, над яким він так довго працював. Це художня реконструкція подій останніх днів життя Єшуа (Ісуса Христа), розказана через призму думок Понтія Пилата, Ірода Антипи, первосвященника Каяфи та римського сотника Мардарія.

Символізм назви «Ангел і осел» – це дві маленькі дерев’яні фігурки, які Прейснер привіз із Єрусалима і поставив на своєму робочому столі,. Вони стають мовчазними свідками його життєвих бур і творчих мук. Як пояснює сам герой, ангел – це вісник небесного, а осел – символ земної покори та смерті (адже саме на ослі Христос в’їхав до Єрусалима). Вони уособлюють спробу письменника «розібратися з часом» та поєднати божественне з людським.

Василь Махно про роман «Ангел і осел»

Василь Махно – поет, прозаїк, есеїст. Народився у Чорткові, що на Тернопільщині. Працював викладачем літератури у Тернопільському, пізніше у Ягеллонському університеті. З 2000 року мешкає у Нью-Йорку. Автор 12 поетичних збірок, двох книжок есеїстики, перекладів польських поетів. У 2015 році збірка його оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» стала переможцем конкурсу «Книга року ВВС». Твори Махна перекладено і опубліковано двадцятьма п’ятьма мовами. Окремими виданнями виходили вибрані вірші у Польщі, Румунії, США і Сербії.

Роман «Ангел і осел. З віршами про вогонь і воду» я писав протягом п’ятьох років. Мені баглося поєднати в єдиному потокові тексту Україну і Америку із сакральним містом Єрусалимом, як просторами. Але водночас накреслити різні сюжетні лінії для каркасу аріхтектоніки твору.

У романі два головних герої – письменники Віктор Прейснер й Шмуель Йосеф Аґнон, їхні часи існують як паралельні площини. Їх супроводжують дві стихії води і вогню. Їх роз’єднує християнство і юдаїзм. Але об’єднують письмо і ґрунт, тобто українська земля і місто Бучач. Завершальна частина тексту – це уривок з роману Віктора Прейснера про біблійні часи.

Ось чому, окреслити одним словом про що мій роман навряд чи вдасться. Хоча можна сказати, що він про виїзд, повернення і переосмислення життєвого досвіду. Про втрати і здобутки. Можна поміркувати над ідентичностями, батьківщиною і чужиною, над письмом і мовою. Й усе, чого б ми не торкнулися в розмислах про текст буде множитися, бо одне притягатиме інше. Такою мені бачиться структура роману, як жанру. Вона дозволяє авторові сказати читачеві про важливі речі людського буття, використовуючи різноманітні прийоми паралелізмів, які я називаю романним римуванням.

Отже, події розгортаються в Рівергеді, Тернополі, Бучачі, Єрусалимі, Бад-Гомбурзі, Принстоні, Нью-Йорку. Такий географічний спектр дозволяє переміщатися читачеві услід за персонажами та їхніми життєвими  драмами. На мій погляд, багатогранність життя і є тією основою письменницької спроби, яка дозволяє в певен момент зафіксувати в мові цю плинність та рух.

Бучач

Дрібний дощик покропив болоньєву куртку і запилюже­ні черевики. Відпустивши таксі, Прейснер попрямував від брами до входу в готель. Він тягнув за ручку неве­лику подорожню торбу, коліщата якої тріскотіли, потра­пляючи в нерівні шви викладеної плитки. Уже два тижні він перебував в рідному місті, а до Бучача заїхав заради Естер Крауткопф. Їхати, правду кажучи, йому не хоті­лося. Ну що він тут не бачив? Але Естер бомбардувала електронними листами й есемесками. Повідомляла, що їй вдалося перенести свої університетські курси з осін­нього на весняний семестр. «Скористалася, – писала во­на, – сприятливою ситуацією на кафедрі». А от кількамі­сячне перебування в Європі хотіла розпочати з відвідин Бучача. Дізнавшись, що Віктор в Україні, запропонува­ла зустрітися. «Якщо ти затримаєшся до того часу, коли я прилечу в Україну, – сповіщала Естер, – то буду вельми вдячна за компанію до Шебуша». Власне, до Шебуша – вона точно повторила назву міста за Шмуелем Аґноном.

У Бучачі Віктор поселився в Підзамочку, за колією. То був придорожній двоповерховий готелик, мимо якого, розбитою дорогою, з гуркотом та скреготінням гальм, мчав автотранспорт. Нижче готелю – приблизно за кількасот метрів – дорогу перетинала колія зі шлагба­умом. І хоча станцію «Бучач» перетворили на тупикову, та все одно якийсь товарняк принаймні два рази на до­бу прочмихував у напрямку цукрового заводу.

Вікторові дісталася готельна кімната з балконом-терасою, звідки проглядалися дахи Нагірянки. Крізь прочинені двері долинав гіркуватий запах. Цей запах був знайомий йому ще з Деповської вулиці, коли по го­родах палили бараболиння. Віктор причинив двері, але й далі розглядав найближчі приватні будинки, покриті металопластиковою черепицею.

«Більшість, – подумав він про місцевих, – мабуть, по заробітках».

Віктор виростав в Тернополі на вулиці Деповській, за Горбатим мостом. Тулилося там вісім крихітних буди­ночків. Його батько, Мирон Прейснер, працював у міс­цевому депо слюсарем-ремонтником, та й решта меш­канців триповерхівок годувалися, як то кажуть, із за­лізниці. Прізвище Прейснерам дісталося від дрібного австрійського колійового урядника, що, програвши в карти значну суму, збожеволів. Рід зукраїнізувався й не зберіг нічого від прадіда-колійовця, окрім єдиної знимки та спогадів про його душевну хворобу. З Депов­ської вулиці, де за літо вигорали обляпані солідолом ко­лючі будяки, а вздовж залізниці пахло смолянистими шпалами, родина Мирона Прейснера, коли Віті випов­нилося чотирнадцять, переїхала у нову квартиру. А за будинком, у якому жили в малометражних квартирках працівники колії, у внутрішньому дворику, обсаджено­му сливками, стояла збита з кривих дощок дерев’яна будка-сарай. За тією будкою Віктор шкодував найдуж­че – бо там з дітлашнею будинку, як тільки подвір’я вкривалося травою, грався у «війну» чи в «хованки». А згодом – ховав від батьків сигарети та свої зошити з віршами.

Збудили його когути. Розпіялися. Він намацав вими­кач бра, зайшов у туалет і знову влігся, але сон йому не йшов. Гуркотіли вантажівки, пробуджуючи Підзамочок і Бучач. Сьогодні була неділя. Віктор прочинив балконні двері й почув сигнал тепловоза. Скільки ж тих сигналів, посвистів, постукування коліс, шарпання вагонів про­неслося вздовж його дитинства на Деповській!..

У готельному номері, на столику, поруч із елек­трочайником та двома склянками, лежали пакетики розчинної кави та чаю Lipton. Коли закипіла вода в чай­нику, Віктор відсунув штору, відчинив балконні двері й став ув отворі з кавою. З глибокої темряви доносилося далеке піяння когутів.

О десятій, після сніданку, він викликав таксі й поїхав до центру міста. Доїхавши до залізничного переїзду, зу­пинилися, бо попереду поволі опускався шлагбаум. Вік­на будки, з якої колись перед проходженням кожного потяга вискакував черговий із прапорцем, тепер були забиті фанерою. Нарешті показався тепловоз із двома порожніми платформами. З тепловозного вікна звисав лікоть машиніста. Потяг мляво, наче неохоче, проминув переїзд. За якийсь час припіднявся шлагбаум і таксист рвонув з місця. На екрані водійського телефона, при­кріпленому до лобового скла, з’явився напис – «Дис­петчер». Таксист натиснув зелену позначку слухавки і почув, що в центрі на нього чекає пасажир, якого по­трібно завезти до Нагірянки.

Віктора у вересневу пилюгу біля Ратуші, таксі різко розвернулося й помчало у напрямку ринку. В центральній частині міста, що скидалася на будівель­ний майданчик, було пусто. Біля Ратуші валялося не­прибране риштування, через дорогу виднівся зведений фундамент якогось нового пам’ятника, а далі, у затуле­ній будинками вуличці, – розкопки фундаменту старої синагоги. Цих розкопок Віктор поки що не бачить, але, блукаючи кривими вуличками, випадково натрапить і на них.

Чекаючи на Естер упродовж наступних двох днів, Прейс­нер кілька разів заходив у дворик будинку Шмуеля Аґ­нона. Праворуч, під аркою, неспішно випивав у кава­ренці капучино з густою брунатною піною та заїдаючи тістечком з малиновою начинкою. Там було єдине вікно, яке виходило просто на пам’ятник письменникові й на Стрипу, затулену розлогими вербами, що росли уздовж берега. Він вмощувався біля вікна, бо відвідувачів зран­ку майже не було. Зрозуміло, що жодних матеріалів Естер не знайде. Та й узагалі – того правдивого будинку, в якому народився Шмуель-Йосеф Чачкес, давно вже нема. Дім був зруйнований під час Першої світової, а на його місці поляки збудували чотириповерховий з ар­кою і тупиковим внутрішнім двориком. «Хіба, – думав Віктор, – чекати, поки прийде Еліягу і завдяки своєму пророчому дару покаже нам із Естер, де був той дім». Йому пригадалося Аґнонове оповідання, в якому Ілля приходить до Бучача. Він дивувався, чому Естер конче потрібно відвідати Бучач? Могла б пошукати щось у єв­рейських архівах Єрусалима та Нью-Йорка, аби переко­натися, що про Аґнонове дитинство написати найважче. Будь-яка біографія буде неточною і надуманою.

«Нащо їй той будинок?» – питав себе Віктор. Краще б повешталася німецькими містами. Там, мабуть, зберегло­ся більше. Знаючи про те, що письменник із весни 1913-го до осені 1924-го переїжджав з міста до міста – Берлін, Лейпциг, Бад-Гомбург, – Віктор в електронних листах радив Естер Німеччину. Він прихопив у дорогу купле­ний у бродвейському «Стренді» роман Mr. Lublin’s Store і у вільні хвилини перечитував. «Ось куди тобі треба», – показуючи обкладинку Аґнонової книжки, на якій було фото однієї з головних вулиць Лейпцига, писав Віктор.

Два дні його маршрут був однаковим, тому він міг пройти його із зав’язаними очима. І нині Прейснер пов­торив звичне шпацерування. Вкотре перейшовся мі­стом через Стрипу і знову подався крутим пагорбом до монастиря отців Василіян. Навпроти – районна поліція. Біля одноповерхового будинку припарковано кілька поліційних автівок. Монастирська церква була відчи­нена. Він увійшов досередини. Склепіння возносилося догори. Було порожньо. Голосно відлунювали кроки. Намальовані святі з біблійних сцен у храмовій тиші, здавалося, спостерігали за кожним його рухом. Дов­гий час посередині тут стояв комбайн і учні бучаць­кого сільськогосподарського технікуму під глибокими поглядами Ісуса, Богородиці та євангелістів опанову­вали технічні премудрощі. Про це розповіла Віктору продавчиня церковної крамнички, куди він заглянув, прочинивши масивні бічні двері. Вибираючи сувенір із монастирським зображенням, вислухав при нагоді історію про комбайн. 

– А як вони його внесли досередини? – запитав.

Налігши масивним тілом на стіл, жінка розповіла, що бурякозбиральний комбайн спочатку розібрали, а тоді частинами заносили до церкви.

– А вже там, де тепер престіл і захристіє, – дода­ла, – зібрали.
– І що, вони залишили всі фрески й малюнки?
– Що могли, то замальовували, а до чого не могли долізти – то вже так і залишали.

Виходячи, Віктор ще раз зазирнув до церкви, щоб по­бачити фреску під куполом. Звівши очі, знайшов зобра­ження Святої Трійці: Бога-Отця – сивуватого старця, голова якого обрамлена золотим трикутником; право­руч – Бога-Сина, Ісуса Христа із хрестом у правій руці та розгорнутою книжкою, на сторінках якої вабили очі дві великі грецькі літери – альфа й омега; а посереди­ні – Бога-Духа в образі голуба з розправленими криль­ми. Кілька десятків років Трійця споглядала на буря­козбиральний комбайн і маківки студентів технікуму. А замість євангельських притч та псалмів наслухала про зубчасті передачі шестерень.

Залишивши позаду монастирську церкву, Віктор звернув перед Гімназійним мостом праворуч, щоби пройтися до наступного – пішохідного, що називався колись Палацовим.

«Шмуель Йосеф Чачкес народився дев’ятого Ава, тра­гічного місяця для юдеїв. Так він принаймні розповідав. Бо саме тоді було зруйновано Перший і Другий Єруса­лимські Храми, – розмірковував Віктор, прогулюючись стежкою уздовж Стрипи. – Чи не тому його будинки в Єрусалимі грабували й палили. Можливо, тим юде­ям, що народжені дев’ятого Ава, не може бути дарова­но умиротвореного життя і дому без руйнації? То що ж хоче тут, у Бучачі, віднайти Естер? Хіба вона не чула про день Дев’ятого Ава?»

Поки він ішов до пішохідного мосту, у центрі засві­тилися ліхтарі. Постоявши на мості, Віктор попрямував до стоянки таксі, а всівшись на заднє сидіння, за десять хвилин доїхав до Підзамочка.