Батьки, чи знаєте ви, в яких соцмережах зареєстрована ваша дитина? Скільки часу там проводить, який контент переглядає та читає і як це впливає не неї? Та й чи спілкуєтеся про це зі сином чи донькою? Та й взагалі, чи достатньо щодня говорите зі своєю дитиною, чи знаєте, чим вона цікавиться? І, що найгірше, чи не вербують росіяни вашу дитину через соцмережі?!
Поки батьки зайняті своїми справами, діти годинами «залипають» у віртуальному світі, перестають наживо спілкуватися один з одним. Безперечно, це впливає на успішність, уважність та зниження концентрації учнів у школах.
Заборона у Франції з 1 вересня 2026-го. В Австралії обмеження діють з грудня 2025 року
Водночас Франція першою в Євросоюзі законодавчо заборонила користування соціальними мережами дітям до 15 років. Обидві палати парламенту остаточно схвалили закон «Про захист неповнолітніх від ризиків, пов’язаних із використанням соціальних мереж».
Ініціативу активно просував президент Франції Емманюель Макрон, який назвав ухвалення закону «важливим кроком для захисту дітей і підлітків».
Закон передбачає поетапне впровадження. З 1 вересня 2026 року дітям до 15 років заборонять створювати нові акаунти, а платформи матимуть чотири місяці, щоб видалити вже наявні. Про це інформує громадська спілка «Освіторія».
Під заборону підпадають тік-ток, інстаграм, снепчат і фейсбук. Проте заборона не поширюється на онлайн-енциклопедії, зокрема вікіпедію; освітні цифрові платформи; платформи для розроблення та поширення відкритого програмного забезпечення й освітніх цифрових проєктів.
Також закон розширює заборону використання телефонів старшокласниками. До цього заборона діяла лише в початковій та середній школі. Проте окремі винятки можуть передбачатися внутрішніми правилами навчальних закладів.
Раніше аналогічний, але ще суворіший закон ухвалила Австралія, встановивши мінімальний вік у 16 років. Наразі схожі обмеження або власні законодавчі ініціативи розглядають Велика Британія, Іспанія, Греція та Данія. Паралельно Європейська комісія працює над уніфікованою системою перевірки віку та масштабувати правила захисту дітей в інтернеті.
«Будь-які обмеження працюють лише тоді, коли дітям є що запропонувати натомість», – Артем Біденко
А що ж думають українці щодо подібних заборон? Одні однозначно за, бо певні, що це хороша ініціатива і вона дуже на часі. Інші ж категорично проти, бо, мовляв, це складно реалізувати, а заборони сучасні діти будуть обходити.
«Будь-які обмеження працюють лише тоді, коли дітям є що запропонувати натомість: спорт, гуртки, бібліотеки, молодіжні простори, волонтерство, можливості для спілкування й розвитку. Якщо забрати лише соцмережі, не створивши альтернатив, ми ризикуємо отримати не менше екранного часу, а лише більше способів обходити заборони», – наголошує голова правління Української видавничої асоціації Артем Біденко у своєму блозі на osvita.ua.
Австралійська заборона для дітей віком до 16 років діє з грудня 2025-го. «Згодом вийшло дослідження в British Medical Journal: 85% дітей від 12 до 15 продовжили користуватися соцмережами. Ключова причина – поведінкова: підлітки порушують заборону, бо бачать, що її порушують усі, а тих, хто чесно пішов, у класі вважають слабаками і відсталими. Штрафів для дітей немає, тож єдина ціна послуху – стати «білою вороною», – зазначає Артем Біденко.
«Обходити перевірку віку виявилося нескладно. Діти вписували чужу дату народження, садили перед камерою старшого брата чи сестру. Декого система сама зараховувала в дорослі, бо визначала вік за підписками й лайками, тож достатньо було дивитися доросліший контент, як не парадоксально. Проблема з соцмережами й дитячою психікою реальна, і батьки тривожаться не на порожньому місці. Але заборона доступу і розв’язання проблеми – не одне й те саме. Австралія показала, що буває, коли забороняєш платформу, не даючи дитині нічого натомість і не вміючи відрізнити 14-річного від 16-річного: екранного часу не меншає, більшає хитрощів, а влада має привід сказати, що вжила заходів», – акцентує голова правління Української видавничої асоціації.
«Напрацьовуємо з вчителями курс з медіаграмотності для школярів Львова», – освітянин Андрій Закалюк
Керівник департаменту освіти та культури Львівської міськради Андрій Закалюк у розмові з «Львівською Поштою» зазначив, що як батько та освітянин таке рішення, як це зробили у Франції, цілком підтримує.
«Чому я за? Бо діти не завжди можуть контролювати час проведення в соцмережах, не завжди можуть фільтрувати контент, критично до нього ставитись. Соцмережі завжди будуть інструментом втягування дітей у якісь погані історії, особливо в часі війни. Як бачимо, на жаль, росія вербує українських дітей через соцмережі», – каже посадовець.
І водночас визнає: таку ініціативу буде важко реалізувати на практиці. «Можуть казати, що це, мовляв, порушення прав і кордонів дитини», – додає Андрій Закалюк.
«Щодо інформаційної гігієни у школах, то зараз тривають напрацювання, про це найближчим часом розповімо докладніше. Напрацьовуємо з вчителями курс з медіаграмотності для школярів. Переконаний: учні мають вміти критично мислити, особливо під час війни. Є ідея, щоб на кожну вікову групу дітей розробити курс з медіаграмотності», – говорить Андрій Закалюк.
«Заборонити соцмережі дітям до 15 років? Не бачу механізмів, як це втілити у життя», – викладач Юрій Раделицький
Викладач Франкового вишу, депутат Львівської облради Юрій Раделицький певен: обмежити використання соціальних мереж для українських дітей, яким не виповнилося 15 років, сьогодні нереально.
«Не бачу механізмів, як це втілити у життя. Якщо на державному рівні колись підтримають таку ж заборону як, скажімо, у Франції, то українські діти знайдуть шляхи, як її обійти. Заборонами тут нічого не вирішиш. Ми не можемо обмежити рух самокатів, бо це буде нереально виконати. Проголосувати можна за все, що хочеш, а як це втілити у життя? А заборонити соцмережі дітям – це взагалі фантастика», – говорить він.
«Коли спілкуєшся з молоддю, зокрема в університеті, бачиш, що вони всі без винятку залежні від соцмереж, і це все ще зі школи. Що казати – коронавірус дався взнаки, бо діти всі сиділи у соцмережах. Та нині маленькі діти вже тягнуться до телефону і змалечку стають залежними, бо там гарні картинки», – веде далі співрозмовник.
Юрій Раделицький наголошує: велика відповідальність лежить на батьках – насамперед вони мають контролювати, що роблять і де є їхні діти, в яких соцмережах вони зареєстровані.
«Всі пам’ятаємо небезпечну гру «Синій кит» і летальні випадки серед підлітків. А скільки дітей взагалі не виходять на вулицю і сидять у віртуальному світі. Це біда. Виховання і спілкування – це те, про що завжди мають пам’ятати батьки! Дитина має бути зайнята, розвиватися і спілкуватися. Кажу про спорт, відвідування різноманітних гуртків, стати членом «Пласту». Тоді діти матимуть менше часу для соцмереж», – акцентує співрозмовник.
«Батьки мають бути в курсі або цікавитися тим, який контент споживають діти», – психотерапевтка Оксана Медвідь
Зі слів психотерапевтки Оксани Медвідь, дітям важко фільтрувати інформацію у соцмережах.
«Було б дуже добре і корисно, зокрема і для ментального здоров’я, якби дітям до 15 років заборонили соцмережі. Певна: це вікове обмеження мали б поширити на всеукраїнському рівні. Якби цей задум втілили в Україні у життя, то діти мали б знайти собі інші заняття. Адже у житті важливо розвивати комунікацію, уяву, соціальні зв’язки. Звісно, найлегше сховатися у телефоні й там мати друзів. Та живе спілкування не заміниш», – каже вона.
Фахівчиня наголошує: вже почалася небезпека самотності – люди розівчилися комунікувати, знайомитися, спілкуватися наживо. Особливо це складна історія для дітей.
«У мене в терапії було багато підлітків, які застали час коронавірусу. Вони не ходили до школи, не могли знайти спільної мови з однолітками. Порятунком для цих дітей стала психотерапія. Це добре, що діти самі проявляли таку ініціативу щодо психологічної допомоги. Коронавірус вплинув на ментальне здоров’я дітей. І діти знайшли вихід – «спілкування» у соцмережах. Тепер війна також впливає, і діти знову проводять час у гаджетах», – говорить Оксана Медвідь.
З її слів, існує особлива небезпека вербування підлітків через соцмережі, тому батьки мають щодня пильнувати і спілкуватися зі своїми синами та доньками.
«Має бути довіра між дитиною і батьками! Старші мають бути в курсі або цікавитися тим, який контент споживають діти. Адже контент впливає на психіку дитини. Виховання у сім’ї було, є і буде важливим! Якщо в родині спілкуються, то дитина розумітиме, що так має бути у житті. Якщо дитина бачить, що батьки «сидять» у гаджетах і не спілкуються, вона робитиме аналогічно», – зазначає психотерапевтка.
«Коли чую, що дитина у 13-14 років немає друзів і не може вийти з кимось погуляти влітку, це не є добре. У наш час ми всі влітку під час канікул були на вулиці, спілкувалися, товаришували. Ми жили і вчилися життю! Ми мали різні ситуації у дитинстві, але ж так будується досвід», – говорить вона.
Порада від Оксани Медвідь батькам: пам’ятати про свою зону відповідальності!
«Ваша любов не полягає лише в тому, щоб нагодувати дитину, купити їй найдорожчий одяг. Найважливішими для дітей є турбота, довіра і спілкування. Батьки мають цікавилися, чим живе їхня донька чи син, які мають захоплення, з ким товаришують», – наголошує вона.
«Батькам варто знаходити час на розмову з дитиною і пояснення простих правил», – парламентарка, секретарка комітету ВРУ з питань освіти, науки та інновацій Наталія Піпа
Ви за чи проти обмежень, як це зробила Франція щодо заборони соцмереж дітям до 15 років?
Цифровий світ уже став частиною дитинства. Питання сьогодні не в тому, чи будуть діти користуватися технологіями. Питання в тому, наскільки це буде безпечно.
Є багато досліджень, які демонструють, що проблема не в самому факті користування соціальними мережами, а в надмірному або неконтрольованому використанні. Систематичний огляд і метааналіз, опубліковані у Journal of Affective Disorders у 2024 році, зафіксував прямий зв’язок між проблемним використанням соцмереж і вищим рівнем тривожності, депресивних симптомів та погіршенням психологічного стану молоді.
Психологи і психотерапевти частіше говорять про те, що надмірне використання соцмереж змінює спосіб мислення дитини, впливає на її здатність концентруватися, формує залежну поведінку – і це вже не припущення, а клінічна практика.
Мені це нагадує історію з курінням. Коли сигарети з’явилися – курили всі: у фільмах, на вулиці, в офісах. Суспільство не розуміло реальних загроз. Пізніше з’явилися дослідження, які довели шкідливий вплив, зокрема пасивного куріння. І що зробили? Не заборонили його повністю, але почали обмежувати: заборонили в громадських місцях, запровадили вікові обмеження, зобов’язали виробників попереджати про шкоду.
Сьогодні, думаю, настав аналогічний момент для соціальних мереж.
Тому дискусія про вікові обмеження є абсолютно нормальною і необхідною. Але я не вважаю, що лише заборона може вирішити проблему. Дитина все одно житиме у світі технологій – у школі, університеті, згодом на роботі. Тому наше завдання – не тільки обмежити доступ, а навчити відповідально користуватися цифровими інструментами.
Для мене правильний підхід – це поєднання кількох речей: цифрова грамотність у школах, підтримка батьків, зрозумілі правила використання гаджетів, безпека дітей онлайн і відповідальність самих платформ.
Чи реально це впровадити в Україні? Що може зашкодити такій ідеї?
Технічно це можливо, але на практиці це значно складніше, ніж просто ухвалити закон.
Більшість популярних соціальних мереж – це міжнародні платформи. Тому питання не лише у тому, який вік встановити, а як забезпечити виконання цих правил.
Крім того, Україна має свій особливий контекст – ми живемо в умовах війни. Для багатьох дітей телефон – це не лише соціальні мережі чи розваги. Це можливість залишатися на зв’язку з рідними, отримувати важливі повідомлення, навчатися. Зокрема, так вважають багато батьків та дітей.
Щодо мене особисто, то коли починається тривога, знаю, що вчитель повідомить, що діти в укритті, і цього достатньо. Але не всі батьки так вважають: у когось вища тривожність, у когось менша довіра до школи. Тому нам треба шукати баланс.
Важливо розрізняти дві різні речі. Перше – заборона соціальних мереж для дітей до певного віку. Тут є очевидна проблема: діти можуть обходити такі обмеження через VPN, підставні акаунти, зміну дати народження під час реєстрації. Тобто заборона існує, але реального механізму контролю немає.
Друге – обмеження використання телефонів і гаджетів безпосередньо в закладах освіти під час навчального процесу. Це зовсім інша розмова. В Україні вже зареєстровано два законопроєкти з цього питання, але вони не знайшли підтримки у Верховній Раді в тому вигляді, в якому були подані.
Натомість Львів ще 1 вересня 2023 року взяв на себе відповідальність і обмежив використання мобільних телефонів у закладах освіти на рівні міської громади.
Вважаю, що саме цим шляхом і треба йти. Мені імпонує норвезька модель: не загальна заборона, а чіткі правила на рівні кожної школи. Обговорюю з колегами можливість зареєструвати законопроєкт, який зобов’яже кожен заклад освіти в Україні прописати у своєму статуті правила використання мобільних телефонів. Це не заборона, а відповідальний підхід, який враховує реальність.
Кожна школа матиме змогу самостійно визначити правила, які відповідають її реальності. І це важливо, бо реальність різна. Школа в Харкові чи Запоріжжі сьогодні живе в умовах, які суттєво відрізняються від умов школи у Львові чи Полтаві. Коли ситуація зміниться, зміняться і правила. Саме тому прописання норм безпосередньо в статуті школи є гнучким і реалістичним рішенням.
Я вже звернулася до Міністерства освіти з пропозицією розробити типові правила використання телефонів у закладах освіти – такі, які кожна школа могла б за бажанням взяти за основу і адаптувати під свій статут.
Є ще одне практичне питання, яке часто викликає дискусії: а де саме має бути телефон дитини під час уроку? Приватні школи вирішують це просто – дитина залишає телефон при вході і забирає після уроків.
Комунальні школи часто кажуть, що не готові брати на себе таку відповідальність. Але є рішення, яке вже працює в багатьох львівських школах: під час уроку телефон лежить у наплечнику дитини – як будь-який інший особистий предмет – гаманець чи проїзна картка. Він належить дитині, відповідальність за нього несе дитина. А коли оголошують тривогу – дитина бере свої речі з собою, включно з телефоном. Просто, зрозуміло і без зайвих суперечок.
Інформаційна безпека дітей під час війни: яка роль батьків і школи? Чи достатньо зроблено?
Сьогодні дитина може отримати інформацію з десятків джерел за кілька хвилин. Тому наше завдання – навчити орієнтуватися в цифровому світі.
Під час війни діти стикаються не лише з неправдивою інформацією. Це можуть бути маніпуляції, пропаганда, шахрайські схеми, кібербулінг або спроби вплинути на їхні емоції.
Дослідження ЮНІСЕФ щодо впливу війни на дітей в Україні свідчать: війна суттєво посилила психологічне навантаження на дітей, а цифровий простір став одним із місць, де вони отримують інформацію, спілкуються та шукають підтримку.
Тому дитині недостатньо просто сказати «не дивись це» або «не вір цьому». Потрібно навчити її аналізувати інформацію: хто створив цей контент, з якою метою, чи можна довіряти цьому джерелу.
Школа має відігравати в цьому важливу роль. І для цього недостатньо лише бажання окремих педагогів. Так, сьогодні є школи, де це вже відбувається – через варіативну складову освітньої програми або в межах роботи класного керівника. Але це наразі залежить від ініціативи конкретної школи чи конкретного вчителя.
Насправді для цього потрібні якісні методичні матеріали, розроблені спільно з Міністерством освіти і науки. Це має стати повноцінною частиною освітнього процесу, а не окремою ініціативою.
Я переконана, що цифрова грамотність має формуватися як наскрізна навичка. Тобто про неї потрібно говорити не на одному уроці чи в межах одного предмета, а інтегрувати в різні дисципліни. Адже цифровий світ стосується всього: пошуку інформації, медіаграмотності, безпеки, спілкування, навчання.
Але для цього потрібно підготувати й самих педагогів. Не можна очікувати, що вчитель навчить дітей тому, чого не мав можливості опанувати сам. Саме тому цифрова грамотність має бути частиною підготовки майбутніх учителів у педагогічних університетах, а також системи підвищення кваліфікації тих, хто вже працює в школі.
Саме з такими пропозиціями я зверталася до Міністерства освіти і науки. Нам потрібна цілісна система: від підготовки майбутніх педагогів і якісних методичних розробок до постійного професійного розвитку вчителів та інтеграції цифрової грамотності в освітній процес як наскрізної навички.
Як є у вашій родині?
Я мама двох синів. Старшому зараз майже 18 років, тому він уже самостійно вирішує. Але для мене важливо, що основу ми закладали з самого дитинства.
Ми намагалися не давати дітям гаджети лише для того, щоб вони просто посиділи тихенько або поїли. Це не завжди було просто – і так, були моменти, коли я давала телефон, бо потрібно було зосередитися на чомусь важливому. Але ми свідомо старалися робити це якомога рідше.
Діти, звісно, теж чинили опір, але для того і є дорослі: брати на себе відповідальність, пояснювати, спілкуватися. Знаходити час на розмову з дитиною і пояснення простих правил – це і є основа. Для мене це так само природно, як навчити дитину чистити зуби чи вмиватися. Здавалося б, дрібниця, але саме з таких дрібниць складається культура.
Натомість ми формували інші звички: спілкування, книги, ігри, активності без постійної присутності гаджетів.
Молодшому сину зараз майже 10 років. Він не зареєстрований у соціальних мережах. Для спілкування з друзями використовує лише вотсап – і теж за нашою домовленістю. У нас є правила щодо гаджетів: коли і скільки часу ними можна користуватися. У школі телефони під час навчання не використовують – діти користуються ними лише до початку занять або після школи.
Старший син уже зареєстрований у соціальних мережах, але це вже усвідомлене рішення. Певна: саме до цього ми маємо готувати дітей – не просто забрати телефон, а навчити правильно ним користуватися.
Ще один важливий момент – інформаційне середовище, у якому ростуть діти. У нас вдома ніколи не лунав російськомовний контент. Діти дивилися українською, англійською, німецькою, польською мовами – різними, але не російською.
Це показує, що дитині можна запропонувати альтернативу. Якщо з дитинства формується певне середовище – дитина сприймає його як природне. Це не виглядає як заборона. Це просто її звична реальність. Я вважаю це добрим прикладом і чую це саме від вчителів моїх дітей та духовних наставників у «Пласті».
Наскільки важливе спілкування для дітей до 15 років? Яка роль батьків?
Рекомендації UNICEF щодо виховання підлітків наголошують: у цьому віці дітям так само потрібні підтримка, довіра і відкритий діалог із дорослими, навіть якщо вони прагнуть більшої самостійності.
Усі дослідження у сфері дитячого розвитку свідчать: якісні стосунки з батьками – один із найважливіших факторів, який допомагає дітям краще справлятися зі стресом і складними ситуаціями. Саме тому батьки не можуть бути лише контролерами – перевіряти телефон, встановлювати обмеження чи забороняти певний контент. Їхня роль глибша – мати з дитиною справжній контакт.
Особливо це важливо у цифровому середовищі. Якщо дитина не може поговорити з батьками про те, що вона побачила в інтернеті, про незрозуміле повідомлення чи ситуацію, яка її налякала – вона залишиться з цим сама.
Хочу поділитися особистим прикладом. Моєму молодшому синові було близько восьми років, коли він самостійно переглядав щось в інтернеті. Ютуб підкинув відео зі свідченням українського військового про те, що він пережив у російському полоні. Через певний час, а не одразу, він прийшов до мене і сказав: «Мамо, я хочу тобі щось сказати. Я дуже переживаю». Син зі сльозами на очах розповів про почуте.
Ми поговорили. І домовилися про правило: якщо він натрапляє на щось таке важке, то підходить до мене або до тата. Якщо нас немає поруч – просто зупиняє відео і переходить на інше. Бо якщо захоче повернутися до цієї теми – ми зробимо це разом, щоб йому не було так боляче наодинці, щоб він розумів, як з цим впоратись.
Та розмова далася непросто. Я думаю про кожну людину, яка зараз проходить через російський полон і тортури. Це наша реальність, через яку ми живемо і через яку ростуть наші діти. І саме тому до таких розмов треба готуватися заздалегідь – не чекати, поки дитина залишиться з цим сама.
Завдання батьків – не просто встановити правила, а пояснити їх. Дитина має розуміти, чому існують певні обмеження і як захистити себе. У нашій сім’ї ми намагаємося більше говорити, ніж забороняти. Бо мета батьків – не створити для дитини світ без ризиків. Це неможливо. Мета – навчити її розпізнавати ризики і приймати правильні рішення навіть тоді, коли поруч немає дорослого.
