Адаптація бійців: на що варто звертати увагу

“Пошта” довідалась, як залишити в окопах психологічні наслідки війни і не впустити їх додому та родину

фото: ednist.info
Війна триває, люди гинуть, сили волонтерів вичерпуються… Пережиті емоції демобілізованого не мають минулого часу, а в теперішньому суспільство ще до кінця не готове сприймати бійця. Одна з найпоширеніших проблем військових, що повертаються в мирне життя, це бойовий посттравматичний синдром. 

Духовна реабілітація 

У суспільстві є два вороги: внутрішній і зовнішній. Подекуди, де безсила агресія, зброя та гроші, допомагає щось неземне, яке не завжди можна осягнути розумом, а лише вірою. Про те, що допомагає бійцям вижити на бойовому полі і в мирному житті, говорять ті, хто намагається в найважчі дні стати точкою опори для бійців, – військові капелани. 
“Війна – це деструктивний час, коли боєць сам-на-сам залишається зі своїм страхом і проблемами. Тут виникає потреба в розмові, сповіді, де військові починають відчувати захист, на який можна було б опертись і зрозуміти, що не все пропало. Ми пропонуємо спільну молитву, бесіди і буття поруч з ними, організовуємо просвітницько-культурні заходи з елементами арт-терапії, духовної терапії в сенсі духовних розмов. Спілкуємося про те, що вони пережили на сході і як складається життя після війни уже вдома. Там вони переконані у важливості справи, після повернення бачать подекуди байдужість. Аби реабілітуватися, пропонуємо спілкування, емоції, навантаження. Доброю практикою є, коли військові вступають у навчальні заклади і продовжують навчатися”, – розповідає “Пошті” військовий капелан Михайло Білецький. 
 Зі слів отця Михайла, на війні для бійців важлива присутність духовного наставника, який провадить щоденні молитви. Подекуди це входить у добру звичку. 
“Військовий капелан не бере участі у військових діях. Його місія бути там і воювати словом. Пригадую, коли перебував на сході, в Луганській області, на одному місці дислокації, то щодня проводив там літургію, молитву. Якось обставини склалися так, що змушений був перенести богослужіння. Тоді мене запитали: “Батюшка, чому сьогодні не було богослужіння?” В такі моменти починаєш розуміти, що твоя присутність там обов’язкова”.
Про те, наскільки важлива присутність капелана в інших країнах, розповів “Пошті” Всеволод Семененко, священнослужитель Гарнізонного храму свв. Петра і Павла, капелан Львівської архиєпархії УГКЦ.
“У країнах, які воювали, запроваджено практику, де капеланство є офіційною структурою, що обслуговує армію. Подекуди це цивільні працівники, які нараховують цілий військовий штаб, а капелан має звання і свою форму. Є випадки, коли їм надають зброю. Чому це так важливо? Капелан може бути і заступником командира у відповідному підрозділі, де в окремих випадках він змушений буде заступити на пост командира. Сьогодні в державі постає завдання, яке передбачає зробити універсальний штаб капелана одної конфесії”, – акцентує отець Всеволод Семененко. 

Не “все пропало”!

Питання не в кількості реабілітаційних центрів, а в суспільстві, його ставленні до бійців, зокрема підтримці. Створення державних консультаційних центрів – радше відмивання коштів, зазначив “Пошті” керівник Західного регіонального медіацентру Міноборони України Олександр Поронюк.
“Ситуація тут дещо перебільшена. Справді є люди, які пережили лихоліття війни, а є шум, який створюється з нічого. Безперечно, бійці мають отримувати преференції від держави, які передбачали б можливості у різний спосіб реабілітуватись. Та є випадки, коли люди, що проходять бойові дії, об’єднуються в мікрогрупи і вже там вирішують свої проблеми, адже війна їх робить сильнішими. Це дієво та ефективно! Важливо розставляти акцент на психології суспільства, де звикли, на жаль, чаркою вирішувати проблеми… Часто в суспільстві нагодою користуються політичні сили, а певні громадські діячі намагаються створити з цього вигідну ситуацію. Берімо приклад з американців, канадців, які зараз перебувають на Яворівському полігоні. Свій вільний час вони проводять з користю і для себе, і для інших: на дозвіллі грають у спортивні ігри, багато спілкуються, позитивно налаштовані стосовно інших. У таборах облаштовують інтернет-клуби, де вільно можуть спілкуватися з рідними. Це все позитивно впливає на морально-психологічний стан. Боєць знає, за що він воює!” – каже Олександр Поронюк. 
Зі слів Олександра Поронюка, з посттравматичним синдромом повертаються не більше 25%, якщо говорити про професійних військових. І це небагато. Сьогодні фахівці з-за закордону говорять про те, як швидко в нас переймають закордонний досвід і реалізовують його тут. 
“У нас є радикальні зміни на краще. Виховання колективу через особистість і навпаки ніхто не скасовував. Коли потрапляєш у чоловіче середовище, треба жити за певними правилами. Один у полі не воїн!
Є офіційно визнані центри, зокрема, Військово-медичний клінічний центр Західного регіону у Львові, госпіталь у Винниках, де функціонують палати реабілітації. Уже там можна отримати кваліфіковану допомогу”, – каже він. 
Іншу думку висловлює Юлія Захарчук, волонтер ГО “Волонтерський курінь”, яка добровільно допомагає від початку війни, відвідує заклади лікування бійців, передає допомогу вояками на передові позиції. Вона наголошує, що у Львові таки є проблема з координаційними центрами. 
“Є два паралельні світи: війна і мирне життя. У кафе звучить російська музика, подекуди офіціанти неоднозначно реагують на українську мову. Удома теж не всі підтримують вибір воювати: мати засуджує дії сина, дружини подають на розлучення, а родичі користуються становищем бійця. Прикро, але це все посилює посттравматичний синдром бійців, – розповідає Юлія Захарчук.
А ось одна історія, яка взагалі шокує! “Останніми днями дізналася про ситуацію, коли боєць перебував близько місяця в комі, а рідні за цей час навіть не поцікавилися станом хворого. А після смерті цього вояка інтерес із боку родичів пожвавився до… пільг, які вони можуть отримати. І такі історії непоодинокі, – розповідає співрозмовниця. – У хворого бійця здебільшого пригнічений настрій: будь-які звуки, репліки чи погляди можуть спричинити агресію, яку він може спрямувати на дружину чи дітей. Після того, як оговтається, він сам не розуміє, як таке могло статись. Якщо зателефонувати на гарячу лінію, соціальні працівники одразу скеровують до поліції або рекомендують звернутися до лікарні Шептицьких. Волонтери створюють місця для реабілітації військових. У одному зі сіл Львівщини є ділянка з пасікою, де можна пройти ультразвукову реабілітацію. На території лікарні на вул. Кульпарківській, 95, в окремому приміщенні, яке облаштували за добровільні внески суспільства, створено реабілітаційний центр “Фенікс”. Там безкоштовно можна відвідати тренажерний зал, душові кабіни, масажні ліжка. Є відповідні спеціалісти, які допоможуть демобілізованому в будь-яких інших питаннях”. 
Михайло Васюта, демобілізований офіцер, який пройшов війну, з особистого досвіду каже, що однозначно на питання адаптації бійців потрібно звертати більше уваги. “Ми зі своєю ротою стояли під російським кордоном, у період, коли був котел в населених пунктах Ізварине, Іловайськ… У таких ситуації треба мати добрі нерви, щоб усе це витримати. У другій хвилі мобілізації, в яку потрапив я, найчастіше демобілізовували солдат через моральні-психолохічні причини, ніж фізичні. Бійці думають, що після служби самі впораються зі своїми проблемами. Але це не так. Там, де потрібна допомога фахівця, сам не розберешся!” – наголосив “Пошті” Михайло Васюта. 

Психологічна реабілітація

Марта Пивоваренко, психолог, голова правління ГО DevelopmentFoundation, розповідає про ознаки та наслідки, з якими стикаються солдати після повернення з війни, і попереджає, що невчасне звернення до фахівців має певну загрозу не лише для себе, а й для суспільства. 
“Симптоми посттравматичного синдрому такі: змінюється поведінка людини, сни стають короткотривалими з частими пробудженнями вночі, нічні жахіття, апатія, погіршення апетиту, можлива й ізоляція від зовнішнього світу або навпаки гіперкомунікація, збудженість. Ці прояви – наслідки побаченого, почутого. Якщо впродовж місяця стан демобілізованого не покращується, треба на це звернути увагу! Необов’язково відразу вважати це посттравматичним стресовим розладом, але це перші симптоми негативних змін психіки. Такий стан буває не лише у військових, а й у їхніх близьких. Звертатися по допомогу можна до військового капелана, соціального працівника, психіатра, психолога, сімейного лікаря, будь-кого, хто може вислухати. Але насамперед намагайтесь обговорити свій стан і внутрішні почування з рідними. Якщо є неконтрольована поведінка, звертайтеся до психіатра”, – розповідає “Пошті” психолог. 
Також співрозмовниця розповідає, якою є програма реабілітації бійців за кордом і яка тенденція сьогодні в Україні з адаптацією. 
“У США після п’яти років війни з В’єтнамом замислились про те, що військових небезпечно залишати без опіки. В Америці є програми реабілітації тривалістю від 21 дня і більше. А в нас волонтери мобілізовують свої сили і намагаються допомагати демобілізованим. Наприклад, в Ізраїлі мають напарників. Також існує бінарна система, групові програми для військових... У нас ці питання недооцінюють. Якщо є можливість санітарно-курортного відпочинку – користуйтесь нагодою. І ще – є неофіційна статистика від громадських організацій, що 40% військовослужбовців не звертаються до психолога”. 
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7383 / 4.45MB / SQL:{query_count}