Сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, «Мрія» Євгена Положія і Vivat. Книгу з цією повістю можна замовити на сайті видавця, а ми пропонуємо уривок з видання про життя головних героїв у Львові.
Про що «Мрія»
«Мрія» – роман українського письменника та журналіста Євгена Положія, заснована на реальній історії. Ден і Діна мешкали у невеликій двокімнатній квартирі житлового комплексу «Квітка» в Гостомелі. До повномасштабного вторгнення це було ідеалістичне місце: зручна транспортна розв’язка дозволяла швидко доїхати до столиці, а затишні парки навіювали спокій. З балкона дванадцятого поверху розгортався неймовірний краєвид. За лісом виднівся аеродром «Антонов», де в одному з ангарів стояв найбільший вантажний літак у цілому світі – Ан-225 «Мрія». У лютому 2022 року його знищили, а війна змусила Дена та Діну забути про тиху буденність.
У книзі «Мрія» Євген Положій розповідає про людей, які у хаосі російсько-української війни захищали себе та рідних від пазурів смерті. Вони не мали навичок поводження з вогнепальною зброєю, не знали про виживання під обстрілами. Багато жителів опинились у пастці підвалів. Укриття мали оберігати, але сирі приміщення поступово перетворювалися на пекло. Однак люди зберегли свою сутність: вони боролися за життя, дарували одне одному моральну та фізичну підтримку, а також вірили – болісні порізи теперішнього стануть рубцями.
Від синопсису для NETFLIX до роману «Мрія»
Автор змінив імена персонажів, деякі деталі подій та описи локації, щоб приховати особистості людей, які стали прототипами головних героїв книги «Мрія». Але потім розповів, що це історія родині Боднарів.
«Нехай роман залишається романом. Бо без прискіпливих порівнянь та спогадів не обійтися, а спогади з плином часу мають схильність до трансформацій. Та історію Інни, Слави та його мами надрукували і показали декілька медіа ще у 2022 році, – пояснює Євген Положій. – Такого прискіпливого фактчекінгу, як зробив Слава, я давно не мав. Сердився на нього часами, але насправді інакше й неможливо писати подібні книги. Так що Славу можна вважати повноцінним співавтором-редактором».
Цікаво, що за роман можна подякувати NETFLIX, хоч і опосередковано. В 2022 році платформа оголосила конкурс для українських сценаристів. І Євген створив синопсис для художнього фільму «Мрія» (інша робоча назва «Син»). Переможців на конкурсі і без того заздалегідь вистачало. Але саме той розлогий синопсис допоміг в створенні книги.
«Мрія» не про літак (хоча й про нього також), а про людей. Такою була Мрія, поки її не знищили безпорадність та безвідповідальність одних та нестримний потяг до руйнування всього прекрасного інших», – додає автор.
Ден і Діна у Льові
Куля облаштував Дена з мамою і Діною в шелтері на околиці Львова. Дуже приємні умови: чисто, просторо, є кухня, гаряча вода, холодильник, пралка, а головне — справді безплатною Попрощавшись, Куля, хай як пручався Ден, залишив іще й кілька тисяч гривень.
— Бери, — сказав, — колись віддаси. Це не тобі, це мамі.
У Львові Ден із Діною до того бували хіба кілька разів: приїздили на джазові фестивалі або потусити на якісь свята. Любили це незвичне для їхнього ока та вуха західноукраїнське місто, училися говорити тут українською мовою, гуляли вулицями та пили пиво й каву в кнайпах. Суцільне свято, та ще й значно ближче, ніж Париж. Близьких знайомих тут не мали, та й чи до них зараз буде знайомим, якби ті й існували, коли війна мало не щогодинно завиває повітряними тривогами й загрозою ракетних обстрілів?
Зараз Ден і Діна побачили й почули, звісно, зовсім інший Львів; не туристичний, не святковий, без джазу та веселощів, однак із незмінно доброю кавою. Заповнений натовпами людей у спортивних штанях, російськомовних, гучних, які раз у раз питають одне в одного, де вулиця така-то й така-то, смішно вимовляючи й викривляючи назви. Але Дена ці люди не дратували, що неодмінно б відбувалося, якби він зустрів їх тут місяць чи два тому за невоєнних обставин. Бо приїхали ці люди сюди не за доброї волі й не на туристичну прогулянку, а втекли, як і він, від війни з Донбасу, Харкова, Запоріжжя, інших південно- та східноукраїнських міст. Більшість із них втратила домівки, автомобілі, усе майно, а можливо, і рідних людей. Тож дивився на них Ден із невластивим йому співчуттям і навіть двічі підказав зі власної ініціативи, як правильно зорієнтуватися в центрі міста.
Найперше ж, що він сам зробив, – пішов у військкомат. Проте стати на облік одразу не вдалося. У черзі Ден опинився аж 2567-м, і вдень, як сказали мужики з черги, приймали людей по п’ятнадцять-двадцять.
Безрезультатно пообтиравши стіни, вирішив не марнувати часу й зайнятися невідкладними родинними справами. Бо жити за щось та треба: щоб отримати допомогу на маму, потрібно зареєструватися в соціальних службах; потрібно офіційно оформити опіку над мамою; оформити допомогу як внутрішньо переміщеним особам. Утратив Ден на ці ходіння зо два місяці, але приблизно з таким самим результатом, як і у військкоматі.
– Для підтвердження групи інвалідності ми відправили письмовий запит Укрпоштою на вказану вами адресу реєстрації!
– Гостомель же окупували! Сільради розбіглись! Мера вбили! Ви не чули?!
– Ми – державна інституція, і можемо чути, що завгодно, але діяти в змозі лише згідно зі встановленими інструкціями та правилами. Ми відправили запит поштою й будемо чекати на відповідь…
Величезні черги в коридорах медичних закладів та офіційних установ; згаяний час із раннього ранку до кінця робочого дня. За такого графіка дарма думати про можливість постійної роботи чи навіть підробітку.
– Ні, допомога вам не нараховується. Ви – ФОП, фізична особа – підприємець.
– Але я не веду підприємницької діяльності наразі. Нам немає із чого жити!
– Ну що ви таке говорите? Ось, дивіться, у нас за внутрішньою інструкцією мінімальний дохід приватного підприємця встановлено у шістнадцять тисяч гривень на місяць! Шістнадцять тисяч! Тож під категорію соціально незахищених ви не потрапляєте!
– Так ось же, дивіться, моя декларація доходів за квартал як підприємця! Жодної копійки доходу, нуль гривень на рахунку!
– Вибачте, ні. Ось, ознайомтеся з нашим внутрішнім формуляром, якщо на слово не вірите, – ваш дохід має складати шістнадцять тисяч на місяць. Дивіться!
Щовечора після такого-от скаженого дня Ден впадав у розпач і казав Діні, що гірше за українську бюрократію може бути лише російська окупація.
На вимогу лікарів та чиновників Ден кілька разів возив маму до лікарень і соціальних служб. Його уважно вислуховували, оглядали маму, співчували, радили різні варіанти, але в питанні надання опіки відповідь звучала одна: тільки за рішенням суду. Суди ж, завалені такими справами від щоденно новоприбулих переселенців на довгі роки вперед, могли тривати, наскільки він чув від людей, що опинилися в схожій ситуації, за такими позовами невизначено довго. Звісно, якщо не знайти правильну стежинку до судді й не стимулювати процес матеріально.
Ден не розумів, звідки така дика несправедливість, знущання з людей? Іде страшна війна, тисячами гинуть люди, але в державі нічого не змінилося, не спростилося, хіба навпаки, стало ще складніше й плутаніше, що, як відомо з приказки про мутну воду та рибку, на руку лише хабарникам.
– Дайте мені хоча б якусь довідку про опіку! Я ж опікун, хіба це не очевидно?! Ми її від кацапів урятували! А ви робите так, щоб вона померла тут, на вільній території! – інколи не витримував Ден і зривався на крик від розпачу.
Звісно, ніхто не вимагав у нього грошей, навіть не натякали, але на всі питання відповідали, відводячи очі кудись на стіни чи у вікна, бурмочучи щось таке:
– Ви ж розумієте, це не в моїй компетенції. Якби ж я міг, обов’язково допоміг би вам…
Але ніхто не міг чи не хотів могти, відповідно, ніхто не допомагав. Навіть дзвінок до Кулі нічого не вирішив.
– Знаєш, старий, там зараз така мафія, що навіть я не проб’ю!
Зате мама почувалася останніми тижнями значно краще. Усміхалася, інколи навіть жартувала й підтримувала нескладні розмови на кілька хвилин. Ден дивувався: напевне, пережитий стрес активізував у неї якісь найглибші резерви життєзабезпечення – і мріяв, що якби вдалося виїхати до Люксембурга й там пролікуватися, то, можливо, мама могла б пожити ще кілька років при власній пам’яті.
– Але ви можете виїхати закордон, на мою думку, – сказала одна з лікарок, яка наче виявляла нефальшиве співчуття до їхньої родини.
– Вважаєте, мене випустять? Без повного комплекту документів на опіку?
– Вона потребує опіки, про це свідчать висновки медичної комісії, і ви маєте цей документ. Мені видається, що це більше ніж підстава для виїзду за кордон.
Бібліотечка «Літтреду»
У останніх випусках рубрики ми пропонували уривки із новинок «Дреди, батли і «стіли» Дарії Анцибор і «Це вам не естрада» Філа Пухарєва від «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
