Від денді до ультрас і реконструкторів – сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань. Українська фольклористка й антропологиня Дарія Анцибор дослідила субкультури в Україні і їх розвиток впродовж двох століть. Результат цих досліджень ви зможее прочитати у нон-фікшн новинці «Дреди, батли і «стіли».
Книга вийде у друкованому, електронному та аудіоформаті у видавництві «Лабораторія» в грудні. Але передзамовити паперову версію можна вже зараз на сайті видавця за зниженою ціною. Як і почитати уривок з видання про батярів. Які підклали свиню майбутньому президенту Польщі.
«Дивні» угрупування
Українська фольклористка й антропологиня Дарія Анцибор у книзі «Дреди, батли і «стіли», яка от-от вийде у «Лабораторії», описує, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність. Це огляд від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до 2010-х років.
Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі. Прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть. Широкі штани, реп і графіті на стінах. Металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» – за цими ознаками ви впізнаєте субкультури, довкола яких десятиліттями точаться різноманітні дискусії. Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства.
Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові? Відповіді на ці та інші запитання ви зможете знайти для себе в цій новинці.
Пізнаємо історію України через субкультури
«Українська молодь усіляко виборювала своє право на ідентичність за часів і імперських, і радянських, і вже за незалежності, коли хотіла пізнавати себе і світ довкола через власне бачення смислів та свої інтерпретації. Думаю, для багатьох книжка стане спробою пізнати історію та культуру України під новим кутом», – переконана Дарія Анцибор.
Ця книжка є спробою авторки об’єднати під однією обкладинкою антропологічний калейдоскоп з абсолютно різних молодіжних течій, їхніх спогадів, пригод і цінностей. Вона сподівається, що дізнаючись більше про субкультури з її праці «Дреди, батли і «стіли» читачі отримають поштовх до нових відкриттів і пошуків.
«Чимало з вас захоче розпитати своїх батьків, дядьків і тіток, сусідів і старших родичів про те, що ж вони слухали раніше, як діставали улюблені альбоми та які проблеми мали через свої вподобання. Хтось, можливо, по-новому подивиться на власних підлітків, які саме сьогодні переживають ті ж відчуття. І по-новому сам розкриється для них після прочитання книжки, якщо й вони захочуть її погортати, – веде далі Дарія Анцибор. – Уявіть: ваша мама могла ставити ірокез на пиво й ходити в легендарний клуб «Бінго» на Святошині, а тато міг тим часом читати реп у широких штанях із секонду «Одяг з Європи», стоячи на сходах закинутого ДК (дому культури) в районному центрі на Херсонщині».
Батяри в попкультурі
Термін батяр поширюється з 1910‑х років під впливом преси та радіо, які популяризували й водночас спрощували уявлення про цю субкультуру.
Усе починається з польського сатиричного журналу Pocięgiel 1911 року. На його сторінках з’являються персонажі Юзько Цюхрай і Сташко Заливайко. Далі щоразу більше видань беруть на озброєння принцип зі схожими героями за цією-таки схемою. Так формують знаний і досі образ батяра: освічений, чемний, кмітливий, дотепний, вишукано вбраний. Має підкручені вуса, одягнений у камізельку (жилетку), ходить із тростиною, у циліндрі. В одязі неодмінно є особливий елемент, що привертає увагу, як-от картатий шарф або підкорочені штани. Ну чим не львівський денді початку ХХ століття? Або хіпстер, що перенісся у часі. Тут кому як актуальніше.
Батяри в попкультурі – не злочинці, а симпатичні, веселі, цікаві молоді люди. Їх хочеться наслідувати, що й роблять гімназисти й студенти. Не тільки відповідно одягаючись, але й вивчаючи батярські пісні й балак – жаргон, яким говорили батяри. Це була шалена суміш польських, німецьких, угорських, вірменських слів та їдишу.
Ось невеликий перелік термінів, які вживали батяри: фудригарня – в’язниця, кіндер – злочинець, бальон – трамвай, кацараба – кішка, шимон – двірник, хавіра – хата, макітра – голова, дерти лаха – насміхатися, цизорик – ніж, гаукаж – адвокат, клаваки – зуби, намухрати – накрасти, кляво шпанувати – добре глядіти тощо.
У 1933 році народився гумористичний дует Щепка й Тонька, які довершили популярний образ батярів. Вони – герої радіопередачі «На веселій львівській хвилі». Її вели Казімєж Вайда (Щепко) і Генрик Фоґельфенґер (Тонько).
За кілька років вийшов фільм «Волоцюги», де вони заспівали «Тільку ві Львові»: «Бо де ще є людям так файно, як ту – тільку ві Львові». Пісня стала настільки популярною, що її досі вважають неофіційним гімном міста.
Пісенний фольклор становив важливу частину культури батярства. І хоч не всі батяри співали, їхню творчість добре знали навіть діти, які залюбки вивчали ці тексти. Деякі пісні обожнювали через драматизм і життєвість, деякі – через іронію.
Наприклад, популярний жорстокий романс «Про панну Францішку» розповідав про любов красуні – доньки різника й бідного перукаря. Їхні батьки не дали згоди на шлюб, тож закохані вирішили вбити себе. Але оскільки пісня батярська, то вбивають вони себе оригінально:
Бідний фризієр заливсь сльозою,
Купив си кишку із трутизною,
А було тої два метри кишки,
І з’їли разом з паннов Францішков.
Секрет популярності цих пісень крився у переплетенні сміху й життєвої драми. Уміння жартувати виокремлюють як одну з головних ознак цієї субкультури. Деколи дотепи доводили до в’язниці.
У Львові один із найтиповіших батярських жартів був купи цеглу. Забачивши чужинця на своєму районі, батяри примушували його придбати загорнену в папір цеглину. Якщо той не погоджувався, йому могли зацідити цеглою межи очі, що, на їхню думку, мало бути смішним жартом – ґєцом, а фактично – статтями про хуліганство й завдання тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості.
Були й більш «невинні» дотепи, коли батяри розігрували власників крамниць. Спершу кілька днів поспіль ходили в одну крамницю розпитувати за якийсь специфічний товар, якого там не було. Господар робив висновок, що цей товар треба замовляти, оскільки всі так ним цікавляться. Тільки-но закупляв велику партію, то «зацікавлені» покупці миттєво зникали. Так власники крамниць влітали в серйозні збитки.
Дослідники Львова Наталка Космолінська та Юрко Охріменко описували ще один популярний батярський жарт, який розігрували на кіносеансах. Їхня компанія сідала на останні ряди й скручувала з паперу довжелезну трубку. Кінець цього пристрою крадькома вставляли в кишеню якогось із панів у перших рядах. Ну а далі хтось із батярів справляв у цю трубу малу нужду, після чого конструкцію миттєво розбирали. Іншою забавкою у кінотеатрі був волейбол кашкетом. Його знімали з голови того, хто сидів попереду, і перекидали, як м’яч, між рядами.
Після Першої світової війни активно батярувати почала золота молодь. Це були діти із забезпечених родин, які теж хотіли відчути романтичний і задирливий дух цієї субкультури. Так поступово витівки з вулиць і шинків перемістилися до ресторацій та університетів. Розповідають, що якось у Львівській політехніці студенти були незадоволені професором хімії Ігнацієм Мосціцьким. Тож вони купили порося, написали на ньому прізвище викладача й пустили тваринку бігати коридорами. Кажуть, усім було весело. Окрім свинки і викладача. Після такого сорому йому довелося звільнитися, хоча для його кар’єри, певно, це й на краще. Він став президентом Польщі й перебував на цій посаді з 1926 до 1939 року.
Дотепи на межі провокацій, любов до свободи, зухвала манера поведінки, оригінальний одяг, власні пісні й говірка – ось короткий перелік особливостей, які роблять батярів яскравою субкультурою.
І наостанок варто розповісти про ще одну батярську пристрасть – птахів. Письменник Юрій Винничук згадував, що батяри обожнювали розводити голубів. Щоправда, не тільки для краси. Вони любили запікати голубів на рожнах або варити з них розсіл. На львівських базарах батяри часто продавали цих та інших пташок у клітках.
Батярство не було винятково львівським явищем, просто Львів історично став першим галицьким містом, де з’явилися професійні вуличні злодії. Але наприкінці ХІХ століття і в інших містах Галичини будують залізниці та створюють навчальні заклади, а також міцнішають маргінальні субкультури.
У Тернополі й околицях місцеві батяри звалися махабундами, у Коломиї – йванками. У Перемишлі, Станиславові і Бориславі збереглася назва батяри, хоча була й інша – малахи (імовірно, від єврейського «малах» – князь).
Йванки любили зачіпати селян на ринках: то щось украдуть, то якось познущаються. Махабундами в 1900‑х роках називали гімназистів-бешкетників у Бережанах. Мовознавці вважають, що слово могло піти від перекрученого vagabond і wagabunda («волоцюга» з німецької чи польської), себто є тотожним за значенням із батяром.
Тернопільські махабунди дещо відрізнялися від львівських батярів. Вони мали більше спільного з кримінальними угрупуваннями. Кордони між Австро-Угорською й Російською імперіями пролягали недалеко від Тернополя, що робило це місто важливим осередком контрабанди. Тож махабунди і тут не пасли задніх. Відомо, що дехто доставляв мішки більшовицької пропаганди.
Улюбленою забавою махабунд були розваги на чужих весіллях, куди вони приходили без запрошення, щоб повеселитися, напитися і побешкетувати за кошт інших. Тусувалися у районі вулиці Строма (нині Стрімка), Татарської та Нового города (нині Старий парк). Коли були проблеми із житлом, махабунди могли спеціально нападати на поліцаїв. Робили це, щоб отримати ув'язнення на кілька місяців, що означало безкоштовне житло і харчування. З погодних причин таке частенько практикували взимку.
Окрім того, махабунди мали свою специфічну говірку: бомок – мешканець тернопільських Гаїв, ґрайфнути – ухопити, мойри – тривога, накaслик – столик, пательня, пачка – банда, під хайрем – зовсім певно, пундик – міщанин з Микулинців, сальцeсон – міський поліцай, торeпка – жіноча сумочка, фалювати – ходити, фуньо – шахрай, цинтoй – смерть тощо. Мовознавці припускають, що ці слова складалися із суміші міської говірки й кримінального жаргону.
Батярство було складним і різноманітним явищем, зі своїми підводними каменями, ранньою міфологізацією і романтизацією. Міжвоєнний час – період 1920‑х – 1930‑х років із розгубленим суспільством і втраченим поколінням – чи то заздрив безтурботному батярові, чи скоріше сам вигадував цей образ.
Після окупації Галичини Радянським Союзом чимало львівських акторів, які грали батярів, почали гастролювати по СРСР. Подейкують, що ідея дуету Щепка й Тонька переродилася в популярну радянську пару Штепселя й Тарапуньку. Тож батярський слід просочувався навіть у таких несподіваних перевтіленнях.
Бібліотечка «Літтреду»
У останніх випусках рубрики ми пропонували уривки із новинок «Це вам не естрада» Філа Пухарєва і «Лабораторії», «Пан. Роман про Євгена Чикаленка» Степана Процюка і Discursus, «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію» Максима Беспалова і «Локальної історії» «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки і видавництва «Колесо Життя».
До цього «Літтред» публікував уривки книг «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва від «Видавництва 21», «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» Тамари Марценюк від Creative Women Publishing, Марини Стародубської «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» від Vivat, видання Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» від «Нашого Формату».
В цій рубриці ви знайдете уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити».
А починався «Літтред» з уривків роману Юлії Чернінької «Спадок на кістках», видання Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», книг Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» і Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
