«Я хотіла, аби жіночий голос був почутий, і що найголовніше, аби «приватне та чуттєве» не маркувалося як щось другорядне чи неважливе», – каже Віолетта Кім, авторка книжки «Плач, сестро, смійся». Саме вона сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок.
Замовити книжку можна сайті видавництва Сreative Women Publishing, яке нещодавно відсвяткувало п’ятиріччя. А у нас почитати ексклюзивний уривок новинки про тілесність.
Емоційний портрет жінки на тлі великої війни
«Плач, сестро, смійся» – це збірка 16 авторських есе та уривків з глибинних інтервʼю з 23 жінками в Україні та тими, які змушено виїхали за кордон. Ця книга про жіночу чуттєвість і зміну приватного простору під час великої війни. Це своєрідний публічний щоденник групової травми. Віолетта Кім рефлексує над темами вразливості, тілесності, сексуальності, материнства, смерті, сорому та провини, самотності, стосунків, кризи ідентичності, життя і снів.
«Я не беруся сказати, що змогла створити універсальний емоційний портрет жінки на тлі великої війни. Та мовлячи словами Оксани Забужко, я уявляю цю книгу своєрідною «контурною картою». Хочу лишити «позначки крейдою», що тут є стежка – ще мало досліджена, ледь помітна, але дуже важлива. І вона чекає, коли нею простуватимуть інші», – пояснює авторка.
«Плач, сестро, смійся» має на меті вибудувати місток між жінками там, де їхній досвід різниться. А там, де він збігається – відчути спільність і видихнути «я не сама». Вона дає можливість кожній усвідомити важливість і силу приватних історій, а також зафіксувати власну історію як персональну відповідь історичному часу. Це книжка про пошук втраченого сестринства і дослідження персональних змін.
А ще це спроба молодої цивільної жінки зафіксувати зникоме. Сказати «я тут була» і зробити те єдине, що вміє найкраще, – надати чуттєвому досвіду слова і ваги у новій реальності. «Найважливішим для мене було засвідчити власною присутністю те, що болить, гріє, млоїть, радує і додає наснаги жити. Засвідчити внутрішній імпульс – і побути поруч. Тож ані тут, ані в кінці нема підсумків. Лише багато тепла для найвразливіших місць. І моя віра, що кожна історія – важлива. Що ти – важлива», – підсумовує Віолетта Кім.
Всі ці дні втиснені в нас невидимим узором
«Коли я прочитала рукопис, я зрозуміла одразу, що то наша книжка. І подумки подякувала тим людям, які направили Віолетту до нас. Так текст знайшов видавця, а ми – свою авторку: за цінностями, за глибиною, за вразливістю і здатністю до рефлексій, за вітальністю і впертістю до життя», – переконана співзасновниця і виконавча директорка видавництва Creative Women Publishing Слава Світова.
Редакторкою «Плач, сестро, смійся» стала Юлія Атамас. Галя Вергелес відповідала за арт-дирекшн. Дизайн обкладинки зробила Емілія Костяна. На ній ви бачите дизайнерську інтерпретацію роботи Олени Турянської «Вікно», оригінал також є в книжці. Використання роботи погоджено мисткинею, а фотоматеріали надав «Мистецький арсенал». Цікаво, що вже восени «Плач, сестро, смійся» вийде друком чеською мовою у видавництві wo-men publishing під керівництвом Барбори Баронової. Це перше видання Сreative Women Publishing, на яке продали права на переклад іноземною мовою.
Слава Світова також розшифрувала для нас знаки з обкладинки: «Щоразу як я дивлюся на обкладинку, відчуваю радість і розчулення. Голий картон, як оголеність тонких жіночих досвідів, про які завжди непросто говорити, а надто – під час війни. Срібна фольга – акцент на візерунок, де двійко птахів поміж гілля дерев, орнамент із української фіранки, що висіла на вікні. Тиснення – бо всі ці дні, коли ми намагаємося так відчайдушно жити посеред страшної війни, вже також втиснені в нас невидимим узором. Відкритий корінець книги, де видно всі шви і нитки, це теж про всіх нас… А ще бачу контурний тризуб…».
ТІЛЕСНІСТЬ
Як змінилися твої стосунки з тілом? Як тіло реагувало на повномасштабну війну?
Аліна, Дніпро, березень 2023: Я дуже довго відчувала, ніби ти камʼянієш, наче ти – кремінь і нічого [тебе]не зломить. Починалися проблеми зі здоровʼям. Мої головні болі поверталися. Ти постійно скований у рухах. Тіло ніби намагається вдягтися в броню.
Двічі тіло мені відмовляло, що для великої війни – зі стресом, вибухами за вікном, кількістю смертей і не-до-кінця-прожитим горем, здавалось непоганим результатом. Уперше це сталося у січні 23-го. Шлунок відмовився «перетравлювати» реальність, а разом із тим – будь-яку їжу. Юнкою я думала, що моя кармічна хвороба – це болі в серці. Здавалося страшно романтичним, якщо я лежатиму у великому ліжку, заквітчана зелом, крокусом і весняною пшінкою, писатиму вірші, як серце буквально «розбиватиметься» від тягаря життя, а батьки й шанувальники приноситимуть мені тепле молоко та книжки. А виявилося, моя кармічна хвороба – це шлунок. Тож ліжко з мрій перетворилось на унітаз і метри туалетного паперу.
Січень 23-го був непростим. Адреналін і віра у хай не швидку, але зриму перемогу, зникли, поступившись спустошенню. Люди навколо мене вперше помітили черепки від старого життя, почали розбирати і визнавати їх, і я вкупі з ними. Тіло пручалося. Я курила на голодний шлунок, запивала гіркою кавою й трималася – якщо не огірком, то хоча б соломинкою квашеної капусти. Але врешті це не допомогло. Світ став геть неконтрольованим, і перетравити таку кількість горя не вистачало сил. І тоді я згадала, що можу спати вночі.
Сон, їжа (включно зі сніданком), дві-три години безцільного бродіння в парку, розмови з деревами і ґавами, усвідомленість погоди (я пам'ятаю, як їхала маршруткою з центру й уперше побачила сніг, який брудними кучугурами тягнувся вздовж траси – він лежав там не перший тиждень), не забувати окуляри (я могла цього не помітити, бо світ навколо тремтів, розриваючись у найвразливіших місцях, і фокус що в окулярах, що без був для мене однаковий), пити воду, кава – двічі на день, а краще – взагалі без кави.
Не сказати, що вся ця побутова магія врятувала мене чи зробила стійкішою. Ні. Втім, пам'ятаю, як почала дихати і відчувати смаки. Цей умовно стабільний стан з перемінним успіхом тривав до червня. Я встигла записати 16 важливих розмов з жінками, побути в колі Великої Ма, і навіть відчути себе справдешнім каштаном. А тоді моя близька людина потрапила у лікарню – і не просто у лікарню, де я могла її побачити і принести смаколик. Ні. В її лікарні лікували не тіло, а голову – чи бодай мали це робити. Вир наростання божевілля, який розщеплює особистість, ближчав. Я втрачала дорогу людину ще за її життя. Було страшно. Я не могла зорієнтуватися і чесно відповісти собі на запитання «що, в біса, коїться?».
Тіло відлетіло. Воно ще дало останній сигнал SOS у вигляді застуди, із млявою температурою і кашлем, іще намагалось заземлитися нежитем. Проте я була вже далеко, тож тіло не встигло. Воно хотіло – і не змогло. За тиждень чи два я почула від терапевтки «вторинна травма», записала в щоденнику: «Я, здається, розумію, що значить нестерпна легкість буття», – і тоді чи не вперше за тривалий час відчула, що ногами впираюся в підлогу. Це було приємно.
Часом я скаржусь, що тіло мене підводить; що воно мляве і недостатньо сильне; що на початок циклу реагує болем і температурою; що не вміє тримати удар; що йому конче необхідні 10 годин сну; що воно швидко втомлюється. Але я рідко питаю себе: «Що мені зробити, аби не підвести власне тіло?..».
Катя Г., Україна– Канада, квітень 2023 У мене є знайомі, які казали, що на фоні стресу забували поїсти або не відчували голоду, не відчували, що хочуть спати. А в мене сталося навпаки. Я настільки сильно почала відчувати своє тіло, що це зводило з розуму. І це могли бути природні процеси, на які раніше ти не звертав уваги. Я дуже сильно відчувала свою шкіру. Не могла вдягнути деякий одяг, бо він якось дохуя дивно торкається мене. Як я раніше вдягала цю футболку? Відчувався кожен шов. Я почала брати під контроль те, що в принципі не треба, – через те, що по всіх фронтах я його втратила. І це мене ахуєнно лякало. Коли я повернулася в Україну, [з цим стало легше]. Але, жінко, я поводилась як схиблена. Могла гладити стіни Львова, тому що це мене вертало… Олена, Харків– Львів–Харків, травень 2023 Я взагалі не орієнтована на тіло. Це проявляється в усьому. Тому, коли трапляється якась ситуація, тіло – це останнє, про що я думаю. У мене все працює, руки-ноги не болять – клас! Юля Л., Дніпро, березень 2023 У мене в принципі проблема, не пов'язана з війною, – з відчуттям тіла і привласненням свого тіла собі. [Тому] я постійно нервово шкрубаюсь, намагаюся повернутися. Важко. Думаю, людям, у яких гарний контакт з тілом, легше повертатися, легше виходити з тривожних моментів. Умовно–гарячою ванною чи обіймами. Я не відчуваю такого сильного звʼязку, і мені це не завжди допомагає. Мої думки ніби завжди сильніші. Я все одно буду обійматися й думати про щось. Лежати у ванній і думати про щось. Левіза, Харків–Львів, травень 2023 Зараз мені дуже складно зі своїм тілом. Я останні місяці скоріш його ненавиджу. Здається, воно мене теж ненавидить. У мене можуть бути затримки місячних. Алергія. Висипає дуже сильно на плечах, на грудях. Я не можу носити відкритого одягу, бо я комплексую. І лікувалась-лікувалась – нічого не допомогло. Плюс, мені потрібно пластинку ставити на зуби, зуби ще лікувати. І зір у мене поганий, постійно падає. Куди не глянь – я вся розвалююсь. Як кукла барбі: то ручка відпаде, то ножка відпаде.
Мої цикли лишилися на місці, що, попри все духовно-раціональне, мене підтримувало чи не найбільше у велику війну. Я мала час, щоб видихнути в другій фазі, взаємодіяти зі світом у першій. А ще цикли були маячком: стресу забагато, турботи замало. Затримки були, і вони зносили мене так, що я хотіла кричати, нити. Вони не були довгими, але завжди переживалися як затримка повітря під водою – хотілося сплисти й нарешті видихнути. У такі дні я лише втомлено кублилася в ліжку, до ранку дивлячись реаліті-шоу.
Я багато грала в мобільні ігри (і досі це роблю), плутала день із ніччю, прокидалась о другій чи третій, уночі смажила собі оладки, дивилася «Мастер-Шеф». Не знала, чи хочу спати і чи взагалі добре для тіла не спати. Не думала, як це впливає на мій бідний кармічний шлунок і чи не пошкодую я зранку, що замість «своїх тотемних снів» (за висловом любої Катрін) дивилася рілзи в інстаграмі.
А ще є речі, яких я зовсім не контролюю. Півтора року вибухи в місті мене не зачіпали, тіло не трясло – воно завмирало. І раптом восени 23-го до мене підкрався жах. Від нього я не спала до ранку, відчувала, як тіло вкривається потом, як страх пронизує кожну клітину, тоді густою чорною рідиною стікає вниз і застрягає внизу живота. Удень я ледь ходила: так боліла матка, наче хтось встромив туди купу дрібних голок. Я могла спати, у місті нічого не вибухало, і тієї ночі ППО працювало так само добре, як багато ночей до цього, а все, що летіло, зачіпало краєчок області й не заходило до міста. Тож я могла спати, я могла не трястися до ранку, але я не спала і мукала від страху, як маленьке теля.
Непомітно до мене підкралося усвідомлення старості. Це знання було раптовим, я ніколи про таке серйозно не думала. Мені довго здавалося, що я застигла у світі вічної юності, бо виглядаю як підлітка, рідше – студентка старших курсів. Але на стегнах і животі з'явилися відмітки – плями та маленькі родимки, на голові додалося сивого волосся, кістка в щелепі дивно випирала, погляд з дівочого змінився на задумливо-втомлений, перепади тиску давалися складніше, ніж зазвичай. За цим досі цікаво спостерігати. Це як визнавати все пройдене і прожите на рівні тіла. По-справжньому, без применшення, без перебільшення. Це правда, жінко, ми були там із тобою, ось тобі відмітка на животі. Події місили мене, наче тісто на пироги. Сива волосина говорить: «Ми з тобою не вічні». І від цього всередині щемко, без тіні тривоги й страху. Від цього мені саму себе хочеться обійняти.
Часом мене рятує думка, що всі мої тілесні прояви – найкращий спосіб справлятися з великою війною; що це працюють мої внутрішні запобіжники і так нервова система не перегрівається; що мені треба «залипнути» у гру «три-в-ряд», щоб геть не поїхати дахом, і мати можливість, якщо не сьогодні, і навіть не завтра, то, скажімо, наступної суботи – жити життя. Не знаю, наскільки це правда.
Що ще почитати до теми
У рубриці «Літтред» ми публікували книгу Тамари Марценюк «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» від Creative Women Publishing. У травні її презентували у Львові, раджу почитати матеріал з події. Тамари Марценюк і докторка історичних наук Оксана Кісь є науковими редакторками «Слово на літеру «Ф».Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської і ВСЛ.
Також раджу звернути увагу на перевидання легендарного дослідження витоків та історії розвитку українського жіночого руху Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884-1939». І почитати мій текст «Сестринство «Першого вінка». Як жіночий рух літературою об’єднав Україну». Адже скоро Creative Women Publishing презентує видання «Ті, що творили «Перший вінок» у Домі Франка.
А ще зверніть увагу на першу в Україні художню книга про розлади харчової поведінки «За маму, за тата» Каріни Савариної і видавництва Punkt. Та новинку психотерапевтки Марії Фабрічевої і видавництва «Лабораторія» «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон».
