Як ви танцюєте в зоні війни? Це питання британської фотохудожниці Марія Фалконер під час каталітичних розмов у Единбурзькій Dance Вase в 2022 році призвело до створення мультимедійного проєкту «Танець у зоні війни?». Сьогодні розповідаю про нього для медіа «Львівська Пошта» завдяки Лабораторії танцювальної публіцистки.
Цю виставку уже бачили в Великій Британії, Києві (Національний художній музей України), Львові (Палац Гната Хоткевича) і Запоріжжі. Далі вона помандрує світом, зокрема є плани на США. Що ж такого особливого у виставці і яку роль зараз відіграє сучасний танець в житті українців?
Навесні 2023-го Марія Фалконер та її партнер Пол Гіл вирушають в Україну, щоб зрозуміти, як можна танцювати в війні. Вони приїждають дослідити це питання на запрошення танцівника, перформера, хореографа Віктора Рубана. Два тижні у Львові та Києві знімають матеріал для проєкту «Танець у зоні війни?», у серпні представляють його в Единбурзі.
Танець з обставинами
На перший погляд мультимедійна виставки «Танець у зоні війни?» – це відеоплетиво і два десятки фото з вихопленими моментами із рефлексій українських представників різних течій сучасного танцю. І якщо не розуміти передісторії, не читати підписів, а просто споглядати світлини – то важко зрозуміти, який взаємозв’язок між цими людьми. Ось дівчина в білій сукні завмерла посеред звалища спалених машин. Що її пов’язує з рудокосою у камуфляжі, яка дивиться в приціл автомата? Онде танцівниця в світлій студії, яка зосереджено виконує якесь па. А тут інша: балансує на одній нозі, та добре розгледіти можна лише обриси її тіла в контровому червоному світлі.
Але насправді за цими фото історії, які важко обмежити лише мистецтвом, рухами, па. Бо це танець з обставинами, із подіями, як це називає співкуратор і співпродюсер проєкту Віктор Рубан. Для нього, Алли Шляхової, Христини Шишкарьової, Лариси Венедиктової, Марії Сало, Микити Кравченка, Світлани Олексюк, Таїсії Тимофеєвої, Людмили Мови та Христини-Марії Слободянюк танець став чимось іншим, більшим. Способом допомогти, протистояти, рятувати, віднаходити сили, перероджуватись, захищати. Способом бути.
Що більше я розглядаю ці знимки, дізнаюсь історії їх героїв, то більше розумію, як чітко стороннє око виписало світлом психологічні портрети танцівників. Кожного з митців знімали саме на тій локації, яку вони обрали, щоб розповісти про власний досвід вторгнення. Відчуття війни у цьому проєкті ще чіткіше акцентує саундтрек Грицька Семенчука, наповнений свистом ракет, завиванням сирен, дзижчанням безпілотників, звучанням танків і життям окопів. В такому звуковому супроводі язик не повертається назвати танець культурною практикою.
Всіх історій мені описати не вдасться. Але три із них засіли в моїй голові, бо досі я не розуміла, що танцем можна робити таке і так.
Танець як підготовка до бою
Вище я вже згадувала рудокосу у камуфляжі. Так от, це Христина Шишкарьова, яка перетворила свій танець і знання про нього на спосіб підготовки до бою.
«Заняття танцем під час війни допомагають мені підтримувати моє психоемоційне здоров’я і водночас завжди бути в хорошій фізичній формі, зважаючи на ризики. Наша танцювальна студія від початку повномасштабного вторнення була логістичним хабом, – каже Христина Шишкарьова. – Маючи знання про тіло, я почала розробляти з бійцями та волонтерами тактичну хореографію. Тренувань для цивільних та майбутніх військових, які готуються до бою. Вона спрямована на розвиток фізичної сили, витривалості та концентрації уваги на основі релізових технік сучасного танцю».
На всіх чотирьох фото про Христину у виставці «Танець у зоні війни?» військові, та й сама більше схожа на захисницю, ніж на танцівницю. Стійка, зброя, камуфляж аж ніяк не пов’язані в моїй уяві з танцями. Але саме вона започаткувала те, що назвала тактичною хореографією.
Це адаптація релізових технік, партеру, партнерингу до роботи з військовими, які зазвичай носять на собі кілограми амуніції. Христина нагадує їм про те, як працює тіло, суглоби. Як не тримати вагу, а дозволяти їй йти в опору. Як не гіперболізувати рух в ситуації критичної небезпеки, щоб тіло не рухалось на м’язах і не рвалось-ламалось.
Танець як реабілітація
Більшість з танцівників, які долучились до проєкту «Танець у зоні війни?», після 2022-го працюють з військовими, людьми, які вимушено покинули свій дім і потребують терапії. Але історія Микити Кравченка видалась мені особливою. Ось що каже він: «Танцювати з відсутністю енергії для відновлення, замерзанням і закляклістю, з розхристаністю і непевністю майбутнього, з насильством над людьми, з безперервним стресом. Як танцювати з цим і перетворити це на позитивну силу? Як тримати себе в руках за таких умов?».
Микита медик із Запоріжжя і зараз на інтернатурі у Львові. Раніше він працював в реабілітаційному центрі «Лісова поляна» з людьми, які мають тілесні або ментальні порушення. Для кращого фокусу мушу нагадати, що центр спеціалізується на лікуванні психотравми, посткомоційного синдром, на допомозі тим, які пережили полон та тортури.
Він довго працює з тілом і тілесністю. Адаптує практику танцю до простих форм, які не потребують особливого простору чи особливих умов. Найцікавіше, що він вміє і може навчити відновлювати відчуття зв’язку з тілом, втраченого через постійний стрес. Ніколи не здогадаєтесь як. Через практику статичного руху… тобто стояння і спостереження за тим, що відбувається у вашому тілі.
Танець як інтеграція
Під час вторгнення у Львові різко збільшилась кількість людей, які вимушено переїхали сюди через війну. Це створило певний дисбаланс, розсинхрон комунікації. Алла Шляхова працює з його виправленням через ігрову імпровізацію.
«Ранкова фізична практика має соціальний характер, бо створена у спільному просторі і як колективна практика. Вона може бути як спільним, так і приватним досвідом. Дозволяє слідувати власному ритму та ритму групи, танцювати танець безпеки, починати і завершувати», – переконана Алла.
На виставці «Танець у зоні війни?» є кілька фото з занять, які вона проводить у скейт-парку. Збоку це виглядає як ігри. Насправді ж такі ігрові імпровізації допомагають налагодити зв’язок місцевих із немісцевими, змінює їх взаємосприйняття. Те, що було частиною репетиційного процесу в танці, Алла перетворила на спосіб комунікації.
Нові можливості танцю
Всі представлені на виставці «Танець у зоні війни?» митці є професійними танцівниками з дуже різним бекґраундом. Але, як пояснює Віктор Рубан, в сучасному танці є місце кожному, просто різні практики пасують більше чи менше. Цей проєкт зібрав усе розмаїття і показує, які ми маємо авангардні напрацювання і наскільки мистецтво працює в контакті з соціумом. Мені складно йому не вірити, розуміючи завдяки трьом попереднім історіям, скільком людям танець покращив життя і допоміг у вирішенні проблем.
«У Великій Британії цю виставку прийняли дуже позитивно. Але вони дивуються, коли ми показуємо танець, як допомогу бійцям, або різним соціальним групам. Особливо коли бачать це багатоманіття і спектр роботи кожного з митців з танцем у наших обставинах, – додає співрозмовник. – Бо там арт-ринок, індустрія танцю, сценічне мистецтво, фестивалі, змагання – все супер структуровано. А культурний процес вже перевернувся в сторону креативних індустрій, капіталізації і монетизації».
Щоденно дивуюсь нашій українській стійкості, чіпкості за життя. І вкотре переконуюсь – те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Я щиро сподіваюсь, що це далеко не кінець проєкту «Танець у зоні війни?». Бо оці протоптані до людей стежинки, завдяки яким сучасний танець стає допомогою в інтеграції, реабілітації, гартуванні і захисті, варто розвивати в широкі дороги. Тобто численні програми, які справді можуть не лише покращувати життя, але й рятувати в часі війни.
Проєкт реалізовано: Марія Фалконер, професор Пол Гіл та Віктор Рубан (БО МБФ «Імпульс Трансформація Платформа» та Ruban production ITP). Більше про сучасний танець в україні ви можете дізнатись із матеріалів Work-in-рrogress: як творяться перформанси сучасного танцю, «Химерні казки пана Шенберга»: ігри, в які бавляться люди, «Сліди»: притча в танці.
