У чому таємниця Гавареччини? Чим зачаровує чорна кераміка та її автори? Як маленьке, загублене в лісі село на Львівщині стало місцем паломництва митців, інтелектуалів і молоді? Чому Львів, і не тільки він, почав пити каву з чорнолощених кавників, а на Різдво терти мак у гаварецьких макітрах? Про це і багато іншого медіа «Львівська Пошта» розповів Роман Зілінко – куратор виставки «Чорний вогонь Гавареччини», яка триватиме до кінця травня в головній виставковій залі Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
Про що виставка
«Чорний вогонь Гавареччини» – одна з перших виставок, представлених в оновленому просторі, і перша виставка гаварецької кераміки після 1988 року. Якщо й були інші, то комерційні, виставки-продажі. «Чорний вогонь Гавареччини» показує і розказує, що таке гаварецька кераміка, хто її творив і творить.
До чорної кераміки завжди ставилися як до ужиткової. В ній готували їсти на щодень, зберігали їжу, воду, молоко. Її осередків було багато, але жоден не став важливішим. Мені хотілося простежити, чому саме Гавареччина стала явищем, хто першим порушив цю тему, розкопав її.
Ми активно шукали відповіді останній рік-півтора, говорили з людьми, брали інтерв’ю, записували розмови. І вдалося відстежити той момент, з якого все почалося. Тож «Чорний вогонь Гавареччини» саме про це.
Ви побачите як твори кінця ХІХ – початку ХХ століття, давнішу кераміку, так і сучасні речі. Не хотілося групувати їх за авторами, майстрами чи вжитком, прагнув більше розповісти про явища.
Чому кераміка чорна
Глину в такий спосіб почали випалювати в ІІІ столітті до нашої ери. Є трипільські горщики, виконані в такій техніці. Згодом чорна кераміка стала доволі поширеною на території України, Східної та Центрально-Східної Європи. Чорнота кераміки досягається через спосіб випалювання. Це хімічний процес, не пов’язаний із димом, кіптявою, сажею.
Щоб випалити червону кераміку, достатньо, щоб у в горні була температура 800–1400 градусів. У глині є окис заліза, який при випалюванні, окисленні набуває червоного кольору. А щоб горщик став чорним, доступ кисню треба перекрити, зачинити вхід і вихід печі, щільно замурувати їх, засипати землею і глиною. З дров виділяється вуглекислий газ і відбувається зворотна реакція: окис заліза перетворюється на залізо, метал і набуває чорного кольору.
Чорна кераміка стала популярною, бо випалені таким способом горщики були міцнішими і пропускали менше вологи. До поширення поливаного посуду в чорних горщиках найкраще зберігалися рідини, в них готували їжу. Коли люди перестали готувати в печах, з’явився дешевший посуд, і осередки, де виготовляли чорну кераміку, почали переходити на червону або поливану, як це зробили Косів, Кути і Коломия в ХІХ столітті. Гавареччина залишалась одним із небагатьох останніх осередків.
Великі горщики використовували для приготування страв у печі на свята, весілля, проводи, похорони. Тушкували в них капусту, м'ясо, варили росіл, каші. Макітри використовували для розтирання чогось. Ще були гаварецькі горщики, які називали гладущиками, напевно, через те, що перед випалюванням їх загладжували камінцем. А оті спарені горщики-двійнята тепер би назвали судочками, бо в них носили їжу робітникам у поле.
У 1980-х, коли почалося захоплення Гавареччиною і посипалися замовлення, майстри відійшли від тих традиційних форм. Збереглися хіба макітри, глибокі миски, глечики. Горщики на оказії втратили свій сенс: в інтер'єрі горщик не використаєш, готувати в ньому не будеш. Натомість з'явилися керамічні джезви, кавові сервізи.
Легенда про Гавареччину і її історія
Гавареччина – гончарське село, засноване в ХVІІ столітті Терезою Вишневецькою, яка мала маєток поруч – у Білому Камені (тепер це Золочівщина). Існує легенда, що її дратував дим від вогнищ і печей гончарів. Тому вона дала їм наділ у лісі за декілька кілометрів від Білого Каменя, щоб вони займалися своєю справою. Так і була заснована Гавареччина.
Гончарі були не просто ремісниками, а освіченими людьми, творили цікаві середовища. В 1920-х роках своїм коштом збудували читальню. Заснували свої театр і хор, розвивалися. В нашій колекції є кілька предметів, замовлених в 1930-х роках у цих гончарів Союзом Українок для власних потреб. Потім вони опинилися в музеї Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
До Другої світової війни в осередку було кількадесят майстрів. У часі війни одні пішли до війська і не повернулися, другі виїхали на заробітки або ж їх виселили. А ті, що залишилися, не могли нормально працювати після війни. Радянська влада наклала на ремісників великі податки. Платити державі 70% із заробленого, маючи таке ремесло, було невигідно.
Уже на початку 1950-х Гавареччина перестала працювати. Печі були зруйновані. Та під час «відлиги» Василь Архимович, Володимир і Мар’ян Бакусевичі, Дмитро Вислинський, Степан Гарбузинський і ще кілька авторів домовилися відновити печі та знову працювати. З 1960-х вони відродили промисел, почали возити кераміку на ярмарки, на базари до Бродів і Золочева.
Змінитись, щоб вижити
Перші вироби почали з’являтися на виставках народного мистецтва – показах творчості від управління культури, зокрема у Львові. Для прикладу, маємо на виставці «Чорний вогонь Гавареччини» вазу майстра Дмитра Вислинського, яку на такій виставці придбали для колекції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Є ще декілька об’єктів, які на той час потрапили до різних збірок, зокрема Національного музею та Музею етнографії. Тобто глинянська кераміка не була зовсім не відомою, щось про неї знали.
Дуже цікавий вплив опішнянської кераміки на гаварецьку. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років звична ужиткова кераміка виявилася непотрібною. Майстри шукали способу, як працювати, продавати свої вироби. Якось до майстра Василя Архимовича потрапила збірка поштівок із зображенням гаварецької кераміки, зокрема лембиків. Він спробував їх відтворити у свій спосіб. Так майстри намагалися продовжити своє ремесло. В експозиції «Чорний вогонь Гавареччини» маємо коники Архимовича і навіть жертовний казан.
На фото ви бачите спрацьованих, трохи спитих людей. Ярослав Кендзьор записав із ними інтерв’ю в 1980-х роках. Це неймовірно світлі, розумні, інтелігентні люди. Вони говорять чудовою галицькою мовою, розповідають, які горді з того, що гроші з їхніх проданих на ярмарках витворів докладуть до створення пам’ятника Шевченку у Львові. Це ламає стереотипи.
Поїздка, яка змінила все
Новий виток у житті Гавареччини почався в 1973 році, коли журналіст Василь Глинчак організував туди поїздку, щоб зібрати матеріал для телепередачі. Він запросив із собою художників Володимира Патика та Івана Остафійчука, які малювали етюди, начерки, портрети майстрів і спілкувалися з ними.
На виставці «Чорний вогонь Гавареччини» побачите рисунок Остафійчука – криницю на Гавареччині. На основі таких рисунків у 1978-му він створив офорт «Гончар». Також у експозиції є кілька начерків до портрета Володимира Бакусевича, зроблених Патиком, і його натюрморт із живописною гаварецькою вазою.
Повернувшись із поїздки, Остафійчук захопив скульптора, кераміста Ярослава Мотику ідеєю поїхати в село, де досі виготовляють чорну кераміку. Поспілкуватися з людьми, вивчити технологію, попрацювати там. Саме завдяки Мотиці історія Гавареччини згодом набула розвитку й розголосу.
Мотики і чорна кераміка
Поїздка Ярослава і Ярослави Мотик на Гавареччину стала визначальною. Спочатку вони зустріли Василя Архимовича – ініціатора відродження чорної кераміки. Познайомилися, заночували в нього, призналися, що самі є керамістами, скульпторами зі Львова, що хотіли б тут трошки пожити, повчитися. З того й почалася їхня дружба. Мотики не мали на меті вчитися гончарства, так і не навчилися користуватися гончарним кругом.
Ярослав Мотика почав ліпити гончарів, типажі людей із Гавареччини, як-от самотню бабу Карольку, в якої Мотики зупинялися довший час. Також він залишив величезний архів фото, візуальних матеріалів з історії Гавареччини: про її мешканців, майстрів, їхню науку, випалювання. Подружжя Мотик захопилося Гавареччиною. Славко Мотика робив експресивні скульптури, Ярослава займалася більше декоративною керамікою.
Їхали в сезон на декілька тижнів, щоби попрацювати, поліпити, випалити в тих печах твори. Коли зібрали певну їх кількість, показали на виставці, яка відбулася рівно 40 років тому і об’єднала твори Мотик та роботи гаварецьких майстрів. Репринт каталогу виставки є в експозиції «Чорний вогонь Гавареччини». Як і фото Володимира Бакусевича, Василя Архимовича і Бориса Возницького, який відкривав виставку в Олеському замку.
Дитиною на Гавареччину з Мотиками їздила їхня донька Мар’яна. Ці матеріали дуже цінні. Хочемо зробити в нашому укритті виставку її дитячих малюнків. Мама з татом навчили доньку писати щоденник про Гавареччину, робити замальовки з життя. Мар’яна також ліпила, підглядаючи, як це роблять батьки. В експозиції побачите й ці її дитячі роботи.
Роль Музею народної архітектури і побуту
Коли Мотики почали їздити на Гавареччину і організовувати виставки, до них почало з’їжджатися їхнє середовище, друзі, які теж чимало там довідалися. Так Гавареччина стала більш відомою. Паралельно з митцями туди почали вчащати й працівники нашого музею. Саме туди були скеровані перші експедиції на початку 1970-х років. Тоді ж у нашій колекції з’явилися перші зразки гаварецької кераміки.
На початку 1980-х туди почав їздити й робити замальовки художник музею Славко Фот, який зацікавився етнографією. Зокрема, вивчав, як будували печі для випалювання. Серед замальовок є хата баби Карольки і криниця, яку зобразив Іван Остафійчук. До слова, на території села лише три-чотири криниці завглибшки 30–50 метрів. Вони дуже важливі, бо тільки з них можна брати воду.
У нашому музеї з кінця 1970-х організовували ярмарки гаварецької кераміки. Бакусевичі приїжджали сюди працювати, продавати свої речі. Гончарний круг, який ви бачите на виставці «Чорний вогонь Гавареччини», належав Василеві Архимовичу. Музейники привезли цей експонат із експедиції.
Поштовх від Товариства Лева
Найцікавіший момент у розвитку Гавареччини створило Товариство Лева. Почалося це ще до його заснування з зібрання молоді, яка почала відновлювати могили на Личаківському цвинтарі. Як нагороду за їхню працю Товариство охорони пам’яток архітектури зорганізувало тур замками. Тоді з ними була журналістка Дарка Ткач, яка працювала в студії Василя Глинчака. Вона вже знала про Гавареччину, тож скерувала їх туди.
Молодь захопилася побаченим, але була вражена жахливим станом села: дороги нема, працюють лише двоє майстрів. З’явилася ідея щось із тим робити. За декілька тижнів після поїздки вони почали збирати перші круглі столи, запрошувати владу, привертати увагу до майже втраченого ремесла. І їм це вдалося. Багато в чому допомогли Борис Возницький, Роман Лубківський та інші культурні діячі.
Дякувати Богові, що однією з тем, якими дозволили займатися новоствореному Товариству Лева, була Гавареччина. Його першою акцією стала виставка гаварецької кераміки. Після літньої поїздки її учасники підняли все, що було в львівських музеях, а в Бакусевичів замовили кілька печей для двох майстрів з випалювання кераміки. Це все показали на виставці в Музеї етнографії у січні 1988 року, яка збіглася в часі з першими політичними рухами, спрямованими на національне відродження.
На відкритті виставки почали збирати підписи за те, щоб українська мова здобула статус державної. Виставка спричинила фурор, ставши однією з перших, через які пройшло понад десять тисяч людей. Таких виставок у Львові дотепер було небагато. В той час на фасаді Музею етнографії висіли портрети перших секретарів, а до виставки вивісили великі фотопортрети гончарів – Володимира і Мар’яна Бакусевичів і Степана Гарбузинського.
Пам’ятник Шевченку, гончарська школа і осередок в Червонограді
Паралельно з виставкою в Бернардинському дворику діяв аукціон гаварецької кераміки. Гроші з нього спрямовували на пам’ятник Шевченку у Львові. Також почали працювати над створенням школи гончарства на Гавареччині. Ярослав Сновинський, який закінчив коледж імені Труша, захопився цією ідеєю, поїхав на Гавареччину і почав там працювати.
При школі в Білому Камені замість уроків праці було гончарство. Так тривало чотири роки, до 1992-го. На більше не вистачило ресурсів. Із тої школи гончарства вийшов майже десяток учнів, декотрі з них працюють донині. Повноцінно відродити Гавареччину не вдалося, але згадані зусилля не дали їй загинути. Там і досі працюють двоє-троє митців, як правило, на замовлення, але ремесло не зникло, є шанс створити там більший осередок кераміки.
У 1987–1988 роках туди почали їздити художники з Тернополя. Наприкінці експозиції «Чорний вогонь Гавареччини» є три роботи мого батька 1989 року. Відтоді тема Гавареччини ходить за мною. На початку 1990-х все, що стосувалося гаварецької кераміки, було дуже популярним. Група колишніх шахтарів із Червонограда (тепер – Шептицький) також захопилася темою Гавареччини і приїхала туди переймати ремесло. Вони навчилися гончарити, працювати за тією технологією і створили в Червонограді один із найбільших осередків гаварецької кераміки.
Там досі працюють декілька гончарів, маємо на виставці «Чорний вогонь Гавареччини» роботи одного з них – Сергія Івашківа. Також тут представлена сучасна робота нашої товаришки Альбіни Ялози, закінчена за два місяці до відкриття виставки. Вона створена з надією, що гаварецьке ремесло цікавитиме ще не одне покоління.
Гавареччину треба досліджувати
Таке явище, як гаварецька кераміка, є, про нього багато говорять, але вужчих досліджень дуже мало. Мені залежало на тому, щоб показати у експозиції «Чорний вогонь Гавареччини» максимум матеріалів із виставки 1988 року. В червоних рамочках ви побачите текст Андрія Квятковського, одного з ініціаторів її створення. Він зробив одне з кращих останніх досліджень про гаварецьку кераміку, яке я не міг не використати. На червоних наліпках прочитаєте уривки з інтерв’ю, розповіді очевидців і людей, які оповідають історію віднайдення Гавареччини.
Зараз темою Гавареччини займається дослідниця Романа Мотиль. Вона написала дисертацію про чорнодимлену кераміку в Україні. На її основі вийшла книжка, де є розділ про Гавареччину.
У 1984 році гаварецька кераміка була представлена на Міжнародній виставці кераміки в Італії, у Фаєнці. Роботи Дмитра Вислинського здобули там золоту медаль. Романа їздила в Фаєнцу і привезла звідти матеріали про цю виставку. Вона дуже допомагала мені в організації нинішньої виставки. А нові матеріали використає для докторської, яку пише саме про Гавареччину.
