30 червня та 6 і 14 липня в театрі Лесі Українки показуватимуть останню прем’єру цього театрального сезону за п’єсою «Молочайник» (огляд на одну з попередніх можна прочитати тут). Трилер на одну дію «Дочки» триває трошки більше ніж півтори години. За цей час ви встигнете насміятися, кілька разів пустите сльозу і незчуєтесь, як аплодуватимете акторкам, які вийдуть на уклін. Чим чіпляє нове творіння найулюбленішого серед прогресивної молоді львівського театру, розповідаю сьогодні для читачів «Львівської Пошти».
Найзатребуваніша українськими театрами п’єса
П’єса «Молочайник» Оксани Гриценко – переможниця конкурсу сучасної української драматургії «Липневий мед – 2023» у категорії п’єс для дорослих. Також вона ввійшла до довгого списку IX конкурсу п’єс «Драма.UA» та опублікована в антології «Драма Панорама – 2023».
Львівська постановка «Дочки» – вже третя інсценізація п’єси «Молочайник» за останні пів року. 24 лютого своє бачення матеріалу представив Одеський театр юного глядача ім. Юрія Олеші, а 7 червня – на тиждень швидше за нашу прем’єру – свою виставу оприлюднив столичний Театр на Подолі. Квитків на найближчі покази в Одесі та Києві майже нема. А от львівські глядачі ще не встигли розсмакувати «Дочок». Та я певна, що зовсім скоро і в нас вистава збиратиме аншлаги.
Не дивно, що на цей матеріал українські театри накинулися, як на гарячі пиріжки. Він легкий і глибокий водночас. Рецепт його успіху: актуальна тема – війна, окупація Херсонщини, а також яскраві персонажки. У п’єсі багато гумору й іронії, сентиментальності, життєвих історій, в яких кожен знайде щось близьке і знайоме.
Життєвий досвід і реальні прототипи
«Молочайник» написала Оксана Гриценко – журналістка, сценаристка, співзасновниця «Театру драматургів». Вона родом із Херсонщини, тепер живе в Києві. П’єси почала писати в 2019 році. На її другій п’єсі «Дон Жуан із Жашкова» побудований кіносценарій однойменного фільму з Дзідзьом у головній ролі, знятий у 2021 році.
Від початку повномасштабної війни Оксана Гриценко повернулася до журналістської роботи і часто їздить в зону бойових дій. Саме там вона й зібрала матеріал для «Молочайника». «Все почалося з короткого тексту «Обісцяний БТР», який я написала в березні 2022 року. Надихнув випадок, що трапився у моєму рідному селищі. Згодом вирішила створити більший текст про життя в окупації, саме про жінок. Я створювала героїнь на основі свого життєвого досвіду, інтерв’ю з жінками, які виїхали з окупованої Херсонщини, та історій від родичів, які там залишилися».
От, здавалося б, тема трагічна, болісна, тригерна. Але авторці вдалося написати смачний і життєствердний текст, у якому гумор – чи не основна зброя. І це дуже вдалий прийом. Хіба ж вам не здається, що саме жарти, кпини над ворогами не дозволяють нам остаточно впасти в зневіру?
«Мене цікавило не лише сумне та страшне, а й дивне і навіть смішне. Що давало людям сили вижити в окупованих містах і селах? Як у них трансформувалося відчуття безпеки? Що їх спонукало залишатися попри всі ризики? Ці історії об’єднували розповіді про беззахисність, втрату контролю над обставинами і про те, як сильно хотілося цей контроль повернути», – пояснює Оксана Гриценко.
П’ять жінок в одній хаті
«Молочайник» – суто жіноча історія. Чоловіки в ній присутні хіба як згадки, персонажі, що діють десь поза кадром. На відміну від одеської та київської постановок п’єси в «Дочках» театру Лесі Українки цю історію інсценізує жінка – режисерка Ольга Турутя родом з Одещини. Переможниця Всеукраїнського конкурсу молодої режисури від Британської ради, постановниця «Ножів в курях» для Національного театру ім. І. Франка. Останні кілька років тісно співпрацює з Харківським академічним драматичним театром. Серед знакових робіт вистави «Місто», «Украдене щастя», «Лісова пісня».
Героїні «Дочок» – жінки родини Писаренків: баба Надя, мама Свєта з доньками Ольгою та Олесею і кума Свєти тітка Валя. Їхня історія розгортається з квітня 2022 року в селі Кавунівка на Херсонщині. 25-річна Олеся – художниця, гіпстерка і буддистка – приїхала в лютому з Києва змінити реєстрацію і залишилася в батьківській хаті через війну. З нудьги вона заводить анонімний телеграм-канал «Бойовий Тушкан», який швидко набуває популярності через відео кавунівців, що під час протесту обдзюрили БТР окупантів.
55-річна мама Свєта останні 15 років вирощує помідори і мріє поїхати в Парму на виставку томатів. Вона мешкає з 80-річною бабою Надею, яка все життя пропрацювала вчителькою, що не заважає їй згадувати про своїх численних кавалерів. Майже на початку історії старенька внаслідок інциденту з відром ламає собі шийку стегна. Оперувати її ніхто не береться, тож вона з іще більшою силою грає на нервах рідним.
До Писаренків постійно бігає Валя – кума й однолітка Свєти, вчителька сільської школи, яка любить попліткувати і приносить найсвіжіші кавунівські новини. З Херсона в Кавунівку вже після окупації приїжджає й 30-річна Ольга. Підприємлива бухгалтерка швидко метикує, як заробити на «обналі» пошиття трусів на продаж, і вміє дістати все, чого потребує родина.
Молочайник-ґолем
Через перелом стегна баба Надя не може, та й не хоче, нікуди виїжджати. Мама Свєта не може покинути старої і свої виплекані помідори. Олеся навіть з хати не виходить через патріотичне татуювання на грудях. Хто ж захистить Писаренків у такий непевний час?
Баба Надя вирішує, що пора кликати Молочайника. Як це зробити, її навчила баба Килина, як напилася самогону: «Я голод 47-го хорошо помню, ми тоді малими ходили до ставка і рвали молочай. Молочко у нього гірке було, але поживне. У 33-му в голод молочай тоже їли, но тоді троє наших у сім’ї померло. А мали померти всі. Бо гад один із района приїхав збирать зерно з комсомольцями і пообіщав, шо нам усім не жить. Тоді баба Килина, вона на травах трохи зналася, пішла й покликала Молочайника. Гад приїхав трусить у людей зерно по хатах і пропав. Його аж у 56-му піонєри за балкою розкопали, сказали «ехо войни».
Чимось той Молочайник нагадав мені ґолема. Як виявилося, недарма – саме ним надихнулась авторка п’єси. «Я згадала єврейську легенду про демона з глини, створеного для захисту від антисемітських погромів. Як на мене, перебування в окупації має чимало спільного з життям єврейських штетлів у Європі. Ти вдома, але постійною загрожена, що можуть прийти і забрати твоє майно, свободу, життя. Так і придумала Молочайника – демона-месника, вирощеного із зерен молочаю. Бо що, як не рідні бур’яни, захистить селян у біді?» – переконана Оксана Гриценко.
Надія помирає першою, або Майже happy end
Мама Свєта таки вирощує Молочайника, і в Кавунівці починають коїтися дивні речі. У хаті з’являється дивний напис НОРЕ. Один по одному загадковою смертю мруть окупанти. Мама Свєта риє тунель і влаштовує в погребі бомбосховище. Небезпека наближається до дверей господи Писаренків. Хоча куди вже ближче? Ворожий блокпост буквально за воротами!
Спочатку Олесю забирають на допит, потім Ольга опиняється в росіян. Але молодиці таки повертаються до рідної хати. Баба Надя не витримує і помирає в гарячці. Навіть кума Валя полишає родину і їде в Крим, куди нібито перевезли її арештованого окупантами чоловіка. На прощання залишає листа, знайденого на могилі баби. В ньому – цілком прагматична розгадка містичних смертей, порятунок і доказ, що надія помирає останньою, навіть якщо Наді вже нема серед живих.
Зрештою, вистава «Дочки» закінчується хепіендом… Майже. Бо мама Свєта таки не може залишити свої помідори, кавуни, персики… Свою Кавунівку. Сама-самісінька у хаті стиха промовляє: «А шо нам, Молочаю, робити? Нам, Молочаю, сидіти й чекати. Ти умієш чекати, а я у тебе навчуся. Я вплетуся в твоє коріння, я нап’юся твого соку, я не зламаюся. Ми побачимо їх на танках, ми побачимо їх і в чорних мішках. Ми побачимо, як впадуть їхні прапори, як згорять їхні БТРи. Ми побачимо, як поїсть їх відчай і страх. Ми будемо тут. Ми закриємо їм очі. Ми дочекаємося наших. Ми точно дочекаємося наших. Ми вміємо чекати».
І трохи вражень
«Дочки» варті того, щоб побачити їх. І то не раз. Це можливість на півтори години зануритись у історію окупації, не те щоб надто страшну (і винен у тому аж ніяк не Молочайник), але дуже життєву, життєствердну.
Акторський склад цієї вистави, як на мене, перфектний. Окремо хочу відзначити гру Наталії Мазур, яка втілила на сцені бабу Надю і зробила з цікавої персонажки секс-символ. Мама Свєта у виконанні Анастасії Перець постає тендітною жінкою, яка, попри 15 років вирощування помідорів, мріє, але й діє. Навіть не можу уявити собі тепер іншої Олі, ніж у Таїсії Малахової – справжня «кобіта з яйцями»! Та й моторна і всезнаюча кума Валя у виконанні Тетяни Шелельо дуже природна, справжня.
Уже кілька днів перед очима сцени, немов у режимі уповільненого знімання, під звучання уривка з Сьомої симфонії Бетховена. Мені в них вичиталася пасхалка до досить відомого серіалу Good fight, героїнями якого також є сильні жінки (щоправда, юристки).
Ця вистава як бальзам на зранену і втомлену душу. Тут трохи містики, яка, зрештою, має цілком практичне пояснення, хоч і досить несподіване. Тут багато суперечок, бо як без них? Та ще більше в цій історії любові й підтримки. Але, що головне, не шароварного патріотизму й беззаперечної віри в перемогу.
До слова, до кінця червня у львівських театрах можна буде подивитись ще кілька вистав, про які я детально розповідала раніше: у тетрі Курбаса «Коли цвіте полин» (19 і 21 червня ), у Першому театрі «Пес» (21 червня), в театрі Заньковецької «1984. Occupation» (20 червня), «Я, «Побєда» і Берлін» (22 і 23 червня) і «Червону руту» (29 і 30 червня)
