Це його сьомий рік на освітянській ниві. За освітою він історик, який працював на львівському телебаченні – мовиться про Суспільне і роботу у суспільно-політичній редакції телеканалу. У 2018 році йде працювати до школи, бо йому це подобається. Як сам каже: школа – це те, чим горю!
Спочатку був вчителем історії у ліцеї №66 Львова, де викладав історію спочатку у п’ятому та шостому класах, а потім у шостому, сьомому і десятьому класах. Згодом два роки у школі у селищі на Київщині – там класний керівник з 10 по 11 клас. І це вже час великої війни. Перемігши у конкурсі, з 1 квітня – директор львівської школи №62, що поруч із Гарнізонним храмом.
«Львівська Пошта» поспілкувалася з Володимиром Перервою – директором львівської середньої школи №62, наймолодшим з директорів шкіл Львова. Фаховим та комунікабельним, енергійним та амбітним у своїх задумах.
«Як директор я демократичний, а як вчитель – вимогливий. Як вчитель вимагаю знати предмет, який викладаю. Історія – дуже важлива дисципліна у контексті сьогодення», – наголошує співрозмовник.
«Знайшов те, чим більше горю – школу!»
Ви працювали на телебаченні, були ведучим. Чому стали освітянином? У 2024 році обійняли посаду директора львівської школи №62. Це ваше покликання, місія, робота?
На п’ятий рік роботи на телебаченні у Львові пішов паралельно працювати і до школи. Я поєднував дві роботи – Суспільне і школу. Пішов до школи у 2018-ому. Для «Теми дня» на Суспільному знімав і висвітлював освітянські теми. Мені це було дуже цікаво.
Одного разу мене запитали, хто я за освітою. Відповів, що історик, закінчив Франковий виш. На що прозвучало запитання: «А чому ви не в школі?». На той час працював на телебаченні й мені це підходило. Тодішня керівниця освіти Львова запропонувала спробувати себе у ролі вчителя. Спершу відмовлявся.
Згодом вже була друга така ж пропозиція. Думаю, якщо доля двічі це підкидає, варто. Була вакансія в одній зі шкіл і таки спробував. Це був ліцей №66 Львова на вулиці Наукова. Поспілкувався з директоркою, яка одразу зазначила, що беруть на роботу. Сказав, що мені цікаво попрацювати з дітьми. Ось так у мене з’явилися п’яті й шості класи.
Повертаюсь на телебачення, все це розповідаю. Отож паралельно з основною роботою – а це була суспільно-політична редакція на Суспільному – маю ще одну роботу у школі. Чітко розумів: працюю на телебаченні, а в школу йду спробувати, бо мені дійсно це цікаво.
Пропрацювавши так рік, бачу, що в навчальному закладі мені подобається, маю хороші відносини з колегами. Ліцей №66 Львова – це мій початок на освітянській ниві, за що вдячний всім.
Врешті-решт розумію: школа мені більше до душі, ніж телебачення. І треба робити вибір. Я починаю цим горіти, на роботу беру зі собою зошити, перед ефіром перевіряю контурні карти учнів. Цілим класом їдемо маршруткою на екскурсію на телестудію.
На телебаченні переходжу на пів ставки, а в школу – на цілу ставку. Розумів, що втрачаю у фінансовому плані. У школі зарплата була меншою, ніж на телебаченні, все ж йду працювати вчителем. Ще тоді не розумів – це місія, покликання чи робота. Тепер назвав би це місією.
Другий рік працюю у ліцеї №66, маю більше уроків, викладаю історію у шостих, сьомих та десятих класах. Зрештою, телебачення покидаю, бо важко стало все разом поєднувати. Знайшов те, чим більше горю – школу.
«За програмою «Навчай для України» на два роки поїхав у ліцей селища Калинівка, що на Київщині»
Знаю, що між львівськими школами №66 і теперішньою №62 ви працювали освітянином і на Київщині. Розкажіть, чому Київська область?
На третій рік праці у школі №66 їду на навчання до Києва. На цьому тренінгу знайомлюся з вчителькою історії, яка пройшла на програму «Навчай для України». Переглянув інформацію про цю ініціативу, зацікавився.
До цієї програми долучаються вчителі, які готові поїхати в село або селище і викладати у школі. О, і я б хотів спробувати! Заповнив анкету, написав мотиваційного листа, зняв відео. Пройшов співбесіду.
Згодом на пошту надіслали повідомлення, що пройшов. Клас! Роблю те, що мені подобається, і це виходить. Тож за програмою «Навчай для України» на два роки поїхав у ліцей селища Калинівка, що на Київщині. Це було літо 2021 року. Директор запропонував мені стати класним керівником десятого класу.
Це дуже відповідально! Це виклик.
Саме так. Бути вчителем історії та класним керівником. Погодився, був натхненний цим. Перед початком навчального року зустрівся з батьками десятикласників – прийшов на ці батьківські збори з тортом і цукерками. Розповів, хто я, спілкувалися і знайшли спільну мову. Звісно, хвилювався, однак зустріч пройшла добре. Два навчальні роки швидко промайнули.
У лютому 2022 року в Україні почалося повномасштабне вторгнення. Ви вчителювали на Київщині, частина якої була окупована.
Калинівку, на щастя, не окупували, але вибухи, звісно, були. Насправді було лячно. Навчання в школі проходило дистанційно, так ми провчилися майже до завершення одинадцятого класу. Паралельно разом з учнями подорожували, їздили в Карпати. Я в цих дітей вкладав все. Частина дітей виїхали за кордон: хтось повернувся, хтось ні. Та на випускний ми були всі разом!
В часі війни вчитель – це місія!
Це правда. Пройшовши програму «Навчай для України», чітко зрозумів, що вчитель – це місія! Він має навчати, підтримувати. Всі діти мають право на якісну освіту.
Подаючись на програму «Навчай для України», ви, певно, і гадки не мали, що опинитесь на Київщині в часі війни, вибухів, обстрілів.
Так, не думав, що так станеться. Міркував, чим можу бути корисним учням, коли ми на дистанційному навчанні, як можу їх підтримати під час війни. Я був людиною, яка була готова їх слухати. У нашому класі було 18 учнів. У 2023 році їх випустив.
«Центр як досвід – адміністративний, організаційний і комунікаційний»
Як зазначав в інтерв’ю «Львівській Пошті» керівник міського управління освіти Андрій Закалюк, у Львові сильні директори шкіл – місто з 2020-го обирає директорів шкіл на відкритих конкурсах. У 2023 році ви повертаєтесь до Львова і подаєтесь на директора школи №62?
Ні, у 2023 році до Львова не переїхав. На конкурс на посаду директора школи № 62 подався на початку 2024 року. У 2023-ому залишився на Київщині. На той час перебував у вчительській відпустці.
Зателефонувала голова громади й запропонувала очолити Центр дитячо-юнацького розвитку. Подумав і погодився стати директором. Це два напрями – творчість і спорт.
Отже, з серпня 2023-го до весни 2024 року був директором цього центру на Київщині. Це був новий, цікавий і дуже важливий досвід – адміністративний, організаційний і комунікаційний.
Це тест перед посадою директора школи у Львові?
Так. Підготовка до теперішньої посади у доброму розумінні. Триває війна. Звісно, у нас було укриття. Ми працювали, радилися, впроваджували нове. У 2024 році довелося попрощатися з колективом на Київщині, хоча це було нелегко. У нас залишилися добрі й теплі відносини – це цінно.
У березні 2024-го переміг у конкурсі, з 1 квітня став директором львівської школи №62. Готувався до цього конкурсу, зокрема зробив презентацію перспективного плану розвитку школи, розумів, що хочу змінити і що запровадити в школі. Контракт підписав на два роки.
«Як директор демократичний, а як вчитель – вимогливий»
фото: Олег Огородник
Ви стали директором навесні, минуло понад сім місяців. Чи все вдається з того, що запланували на цій посаді?
Крок за кроком до реалізації задумів. Це історія про шлях, про процес. Є ініціативи, які працюють і це добре. Планів та амбітних задумів є багато.
Чому вчителі важливі в часі війни?
Вчителі під час війни показують приклад незламності! Вчитель вчить, виховує, наставляє, слухає, підтримує, радить, радіє. Вчитель така ж людина як і всі, має свої проблеми та емоції. Вчителі так само не сплять під час тривог. У вчителів чоловіки на фронті, а це свої емоції та тривоги.
Окрім того, що ви директор школи, в яких класах ще викладаєте?
Викладаю історію України у п’ятому, восьмому та одинадцятому класах, а в десятому – громадянську освіту.
Ви вимогливий чи демократичний?
Як директор демократичний, а як вчитель – вимогливий. Чому суворий? Як вчитель вимагаю знати предмет, який викладаю. Не дозволяю списувати, забираю телефони під час уроків. Історія – дуже важливий предмет у контексті сьогодення. Мої уроки історії зараз інші, ніж це було на початках, – більш практичні, інтерактивні.
Як ви ставитеся до заборони мобільних у школах? Зокрема, у розмові з «Львівською Поштою» керівник управління освіти Львова Андрій Закалюк зазначав, що він за заборону мобільних телефонів у школі. У 2024 році багато європейських країн вирішили вжити заходів щодо обмеження використання гаджетів у навчальних закладах. На законодавчому рівні в Україні питання заборони мобільних телефонів у школах ще не врегульоване.
Телефони в школі можуть слугувати засобом зв’язку, а не річчю, якою можна користуватися під час уроків. У нас є скриньки в школі. До уроку телефон ставлять у цю скриньку, після уроку забирають.
Коли є необхідність в телефоні під час уроку, скажімо, якесь завдання, інтерактивні тести, це припустимо. Але лиш не для забав, не для переписування у чатах під час уроків!
Певен: гаджети мають бути заборонені на уроках. На перерві діти мають мати телефони. Є різні обставини, триває війна, і батьки мають комунікувати з дітьми. Особливо під час повітряних тривог. До слова, маємо два укриття, якими користуємося.
«Учням цікаві зустрічі з воїнами!»
У школі проводите зустрічі школярів з військовими?
Звісно. Учням цікаві такі зустрічі! Нещодавно до нас приходив боєць з 80-ої бригади. Це важливо і для дітей, і для бійців. Бувають зустрічі і з військовими, які мають ампутації.
Тема інклюзивності й толерантності дуже актуальна. Діти мають знати і розуміти нашу реальність в часі війни. Вони щодня на вулиці бачать воїнів, вони бачать військових з протезами й мають розуміти, чому в цієї людини є протез, як маємо спілкуватися з незламними бійцями, які боронили Україну.
Старші запитують, коли закінчиться війна, коли буде контрнаступ. Молодші більше дякують за те, що можуть вчитися, що військові їх оберігають.
Молодші хочуть малювати малюнки для воїнів. Їм важливо, аби вони прийшли і взяли їхні малюнки. Наші учні ходили в госпіталь до бійців, а також у центр «Незламні».
Певен: що наші діти свідомі, знають, що в країні триває війна, як спілкуватися з бійцями, що потрібно віддавати шану полеглим Героям!
Розкажу історію, від якої у мене завжди мурахи по тілу. Наша школа межує з Гарнізонним храмом. Одного дня зайшов на початку уроку до десятого класу. Вони всі стоять. У той момент з церкви виносили полеглого Героя. Тоді в класі не було вчителя чи класного керівника. Вони були одні.
Наші діти знають, що майже щодня є похорони, вшановують цих воїнів. Й свідомі, що потрібно віддати шану Герою.
«У нас немає батьківських зборів у школі. Є індивідуальні батьківські зустрічі »
Яка ситуація у вашій школі з батьківськими внесками? У школі має бути благодійний фонд?
У нашій школі є батьківська рада. Нещодавно зустрічався з головами батьківських комітетів. Розповідав, що зараз робимо у школі, які проєкти запустили, яку нову техніку тепер маємо.
Зокрема, оновили повністю один кабінет, змінили стелі, зробили капітальний ремонт у двох кабінетах. Залучали на всі ці потреби різні кошти – спонсорів, міжнародних організацій або бюджетні гроші.
Облаштували новий кабінет фізики за спонсорські кошти, а шумопоглинаючий кабінет – за бюджетні.
Плануємо поставити індивідуальні шафки для учнів школи. Домовилися, що шукаємо спонсора, який профінансує половину вартості, решта – батьки.
Загалом я за благодійний фонд у школі, зокрема мовиться про залучення у фонд і спонсорських коштів. Батьки, якщо захочуть, можуть долучатися. У нас є голова батьківської ради, який зможе прозвітувати про витрачені кошти. Я за прозорість і якісну комунікацію з батьками.
Тішуся, що добре комунікуємо з батьками. У нас немає батьківських зборів у школі. Є батьківські зустрічі – це індивідуальне спілкування вчителя та батьків. Це моя новація, вважаю таку форму комунікації доброю.
Успішність дітей залежить від старання самих учнів, від акцентів батьків, що потрібно вчитися, від якісного викладання предмета вчителем. Вчителя школярі мають поважати, йому довіряти. Водночас вчитель так має спілкуватися з учнями, аби їх не травмувати.
«У дітей має бути якісне навчання, комфортне та безпечне перебування загалом у школі»
У вашій школі навчаються діти з центру Львова чи не лише?
Ні, не тільки. І з центру Львова, і з Сихова, і Тракту Глинянського. Є декілька аспектів, чому так. Бо у нас навчалися бабусі, батьки. Це цінно, що є така спадковість. Батьки працюють в центрі, а дитина навчається у нашій школі.
Вчаться у нас, бо є добрі відгуки про школу. У нас є діти з особливими освітніми потребами. Ба більше, коли ми у школі створили клас зі журналістики, до нас доїжджає дитина з Гряди. Батьки бачать школу у соцмережах, школа живе.
До речі, у школи №62 активна і хороша сторінка фейсбуці. Так багато усмішок на світлинах – це так цінно у наш час!
Дякуємо, стараємося! За усмішки – приємно. Тішуся, коли діти усміхаються! Ми активні, енергійні, мандруємо. Мандри та екскурсії – це дуже добре, дітям це подобається! У нашій школі є тематичні дні, зокрема був день Італії в школі. Учням це також до душі.
У школі викладають уроки театру, драматургії, а також медіаграмотність і фінансову грамотність.Фінансову грамотність читає наша вчителька математики, зокрема за підтримки фундації «Кредо».
Медіаграмотність в часі війни є напрочуд важливою. Це вміння орієнтуватися в інформаційному просторі й критично мислити. Все це гордість нашої школи, ці уроки подобається нашим учням.
Є інформація, що школа планує відновити головний вхід з проспекту Свободи?
Так, плануємо. Колись так і було. Сподіваюся, що нам все вдасться. Не всі містяни навіть знають, що це школа.
Отож тепер для вас як директора львівської школи №62 – це ваше покликання, місія, робота?
Тепер для мене як директора школи – це місійний виклик. Знаю, що хочу і можу змінити у школі. У дітей має бути якісне навчання, комфортне, якісне та безпечне перебування загалом у школі. Щодня ухвалюю рішення. Вважаю їх правильними.
Спілкуюся з нашими вчителями і завжди акцентую – є багато можливостей, розвивайтеся! Я горю своєю роботою, важливо працювати в школі в часі війни.
фото: Олег Огородник, СШ №62
