Ви колись заздрили борсуку? Я – так, хоч і дивно заздрити м’якій іграшці без однієї ноги. Але він повернеться додому, бо втомився. А я – ні, як і кожен з нас, які відчули, що таке війна. Вона змінила нас, дім, весь світ – тих, довоєнних, уже нема. Але є інші – втомлені, бувалі, з досвідом, який, кажуть, не проп’єш (тут не сперечатимусь, хоча… інколи допомагає). Один в один як борсук Філімон. «Та що за борсук?!», – певно дивуєтесь ви. Ех, та герой п’єси «Баланс» Аліни Сарнацької.
Не знаєте? Значить не стежите за сучасною українською драматургією і не були на прем’єрних показах постановок за Аліниним текстом, які стартували цього тижня в театрах Заньковецької і Леся Курбаса. Що ж, будемо виправляти ситуацію. Бо, повірте на слово, і ви заздритимете Філімону після прочитаного та побаченого. А ще, скоріш за все, не схочете їсти снікерсів. Але так і треба, принаймні мені так видається.
Що за «Баланс»?
«Баланс» – це, як ви уже прочитали, п’єса. Аліна Сарнацька – українська ветеранка, колишня бойова медикиня, громадська діячка, правозахисниця, письменниця, драматургиня та радіоведуча. В якому порядку краще розставляти ці дефініції знає хіба Аліна (але це не точно). «Баланс» став її другою п’єсою, написаною під час першого курсу з драматургії Театру Ветеранів. Зараз завдяки Аліні триває такий перший львівський курс, на якому вчиться мій брат – то так, до слова, що шляхи Господні несповідимі.
«Баланс» переміг на конкурсі «Драма.UA» в 2025-му. А ще викликав срач після показу на фестивалі «так званої сучасної драматургії «Дніпро.Театр:UA», цитуючи вельмишановну Антоніну, де показували постановку Микити Полякова. Мовляв, вистава не патріотична, бо війна у ній не героїчна, а надто реалістична. Ще й з матюччям, в якому (ой, леле!) «простежуються підступні прийоми гібридної війни росії проти України». Словом, ніжні душі колективу Дніпровського театру Шевченка не стерпіли такої наруги над храмом мистецтва, який має виховувати. І накатали гнівного відкритого листа до громадськості України, обурені «непрофесіоналізмом і моральною незрілістю деяких авторів вистав».
Бог з ними, бо «Баланс» від того хіба виграв. Але серйозно? Не думала, що таке можливо на 12-му році війни. Наші військові – колишні механіки, водії, айтівці, музиканти, письменники, секс-працівниці (так-так, вони теж воюють) – матюкаються, уявляєте. Але у декого зіткнення з реальністю досі викликає системну помилку в заводській прошивці. Як і те, що «герої вмирають, і чим довше їх не міняти, тим більше вмирають», про що насмілився написати Артур Дронь (маю відверту розмову з ним тутечки). А «Баланс» і про те, що тих, кого звикло називаємо героями, гинуть.
Та повернімось від моїх внутрішніх монологів до вистав, бо ж заради цього усе це пишу. «Баланс» – наче й популярна п’єса, навіть за кордоном ставили. Але документальна. В чому й нюанс, бо ж як його ставити і грати в Україні, якщо ти на воював. І ось які рішення знайшли режисери обидвох львівських постановок.
Трилер-казка «Баланс» від робітні курбасівців
Співзасновник харківського театру «Нафта» Артем Вусик зробив ставку на форму і роботу з темами. Працювати йому випало не тільки з непростим матеріалом, а й зі студентами. П’ятеро юних, 19-річних акторок і акторів на сцені театру Курбаса втілюють те, від чого який вже рік втікають дорослі дядьки. Так, спочатку переграють, але до кінця втягуються, показуючи те, що не змогли навіть сприйняти їх значно старші колеги з Дніпра.
Для мене це магнетична казка для дорослих майже про Жанну д’Арк. Лиш вона певно не була схожа на єврейку. Тому їй певно не доводилось бути в класі сороковою і тримати баланс на стільці, який тримається на трьох ніжках ще й із зазубреним краєм, що рве колготки. І не слухала вона від однокласниці Оксани веселе вітання: «Привіт, чмо!» (а в мене теж була така Оксана). І не билась вона за однокласницю Руду, за що потім була тлумлена (тут привіт Лєні Лягушонковій і «Мій прапор запісяв котик», бо за духом саме воно!).
Я поняття зеленого не маю, як ці діти (вибачте, ви для мене діти, бо навіть мої вже в більшості старші) дали собі раду з цим матеріалом, але їм вдалося без фальші розказати історію героїні-медикині. Зі всіма трансформаціями, дорослішанням і відпусканням себе на службі (схожі переживали ми на цивілці). І з лобовим зіткненням із цим життям, яке, попри все, робить тебе ще більше людиною.
Окреме дякую за психологічний супровід. Як каже Аліна, психологічна допомога у війську виглядає переважно саме так – в наказовому способі, щоб ви розуміли. І хлопці – нелегко вам певно далося бути на другому плані, але ваші роботи, то ті акценти, які доходять тільки після тексту. Але як доходять, то ой! В сухому підсумку: рекомендую! Бо ця робота – чи не поодинокий приклад того, як з шаною і повагою працювати з текстом про військовий досвід не бувавши у війську.
Занурення в «Баланс» у заньківчанському «Комарику»
Я відкрила для себе Аліну Сарнацьку у серпні 2025-го. То було перформативне читання п’єси «Баланс» на IV фестивалі сучасної драматургії «Текст. Драма. Морозиво» в Театрі Лесі. В пам’яті засіло, як Аліна на обговоренні остерігалась анонсованої постановки заньківчан, бо хто зна, що вони зроблять, то ж національний театр (певно не через матюки, але хто зна). Так от, як на мене зробили добре. Можна видихати і йти дивитися. Ой, слухати, бо то ж аудіовистава, де ви сам на сам із собою.
Над постановкою працював головреж театру Заньковецької Ігор Білиць. Мушу уточнити, що маю до сего пана певну довіру, бо мені «зайшла» його «Марія Заньковецька» і кіно «Уроки толерантності» за його п’єсою. «Баланс» Білиця на новій сцені заньківчан – в колишній кнайпі «Комарик» – то певне найобережніше трактування роботи Сарнацької. Про тригери, принаймні до і після допрем’єрного показу, говорилось так багато, що я аж злякалась (але так треба для непідготовлених).
Втілювали усе військові: озвучила текст «Балансу» Олена Апчел, яка зі слів Аліни читає саме так, як читала б його сама авторка – себто зі знанням справи, правильними акцентами і чорним гумором. А писала Олена це на службі, на фронті, не в студії. Музику і дизайн звуку зробили військовослужбовці «Культурних сил» – Михайло Олійник і Павло Краснощок.
І тут дисклеймер: аудіовиставу ви можете покинути будь-коли. Достатньо підняти руку і адмінстратори допоможуть вам вийти (хоча я б не вважала такими ніжними глядачів). Перша аудіовистава, плюс саме цей текст – то для мене саме воно. Чула і читала різні відгуки (ось один з них), та мені було надкомфортно. Аж так, що я мацала пакетики на столі, багато сміялась (на дихання «бджілкою» реготала вголос) і кілька разів ледь не задрімала під медитативну оповідь Олени (але то вже опція для трудоголіків). Словом, вдалося все як треба: з повагою, розумінням і надобережністю до ніжних душ цивільних.
«Баланс»: замість висновків
У підсумку маємо просту картину і пораду: треба йти на обидві постановки, бо це зовсім різні історії. Так, там матюючя, до всирачки багато реального життя, реальних смертей і снікерс, якого ви не схочете їсти. Але в обидвох виставах мовиться про таких життєво красивих людей. І робили їх не згірші. Вони подужали тему війська, якої лякаються, бо як можна ставити те, що не пережив. А от можна і треба – ветеранів на всі театри не вистачить, а п’єс і текстів більшатиме (знаю з інсайдерських джерел).
Найосновніше в цьому: нарешті бачу реальні кроки з роботою над військовими текстами/темами. Хоч з острахами, сумнівами, але їх втілюють у вистави. Тому йдіть і спробуйте пережити цей досвід на крапельку – нам всім це вже треба і потреба розуміння росте з кожним днем. Інакше не вигребем. А я наостанок скажу хіба одне: заздрю борсуку Філімону, який мав би їхати додому, бо він повернеться туди, куди ми не зможемо… І заздрю вам, бо «Баланс» в обох львівських варіантах у вас ще попереду.
Фото: Марічка Ільїна і Світлана Благітко
