Як воюють ті, що не народжені для війни? Сьогодні в рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, новинка Артема Чапая і «Видавництва 21». У книзі-есе «Не народжені для війни» він дає відповідь на це питання. А ще до болю чесно розповідає про всі свої сумніви, сльози, переживання. І про звичайних надзвичайних людей, які захищають Україну і про яких зазвичай не прочитаєш в медіа.
«Не народжені для війни» можна передзамовити до 22 квітня на сайті видавництва за зниженою ціною. А у нас почитати ексклюзивний уривок і більше дізнатись про книгу.
Чому варто прочитати «Не народжені для війни»
Якби ми з Артемом не були друзями на фейсбуці я б певно проґавила вихід його нової книги «Не народжені для війни». Сьогодні забила цю назву в пошуковці. Матеріали про тих, що стали на захист країни, моновистава «Чорного квадрату» і посилання на сайт видавництва книги – все, що знайшла. Але саме тому й роблю «Літтред», щоб самій дізнаватись більше, вам розповідати. І давати непересічну можливість прочитати уривки з текстів книг, які вважаю важливими, потрібними.
А «Не народжені для війни» – саме така книжка. У анотації мовиться, що вона «можна сказати, оголена хроніка внутрішніх перетворень людини, яка зробила вибір стати військовим. Ненасильницькі ідеали головного героя розбиваються щойно йому доводиться зіткнутися з фронтовими реаліями, бо, як сам каже, життя «до двадцять четвертого» і «після двадцять четвертого» – це два різні життя».
«Можна робити різний екзистенційний вибір, який визначає, ким ти є. При цьому слід бодай мінімізувати лицемірство. Ми – те, що ми робимо. Україна досі тримається перед лицем Мороку передусім за рахунок отієї справжньої «ось-України». Всіх тих непоказушних або й показушних, приємних і неприємних. Звичайних надзвичайних людей, які носять не тільки патріотичні дизайнерські світшоти й вишиванки, а й піксель із мультикамом. Людей, не народжених для війни», – пише Артем.
В книзі-есе «Не народжені для війни» Артем Чапай чесний, як на сповіді. Перед собою перш за все. Вона сплетена з роздумів і зізнань, сумнівів автора. Він був затятим пацифістом до вторгнення, коли з дружиною довелось рятувати двох синів. Артем описує свій шлях – фізичний і моральний, який приводить його до війська, як добровольця. У книзі багато історій – особистих і чужих. Вона немов есенція життя «тут і тепер», вихопленого з документальною точністю – щемка, насичена, болісна, сповнена любові і гіркоти.
«Пояснялка», потрібна не лише іноземцям
Історія книги «Не народжені для війни» незвична. Спочатку вона вийшла на початку минулого року в Франції у видавництві Bayard як Les gens ordinaires ne portent pas de mitraillettes («Звичайні люди не носять кулеметів») у перекладі Ірини Дмитришин. І стала однією з найкращих книг 2024 за версією газети Le Monde.
«Це книга, написана передусім спеціально для іноземців, українською не виходила, бо це «пояснялка». Французи кажуть, що зворушлива. Основна різниця між виданнями в тому, що в українському я, звісно, прибрав зайві пояснення. На кшталт того, хто такі Шевченко чи Сковорода, чи що таке кріпацтво. Зате додав іще більше, як пише The Washington Post, «філософських запитань без відповідей», – пояснює автор.
Художнє оформлення українського видання зробила Аня Стьопіна, його літературним редактором став Олександр Бойченко. Англійською вже є аудіокнижка Ordinary People Don’t Carry Machine Guns: Thoughts on War, яку озвучив Даніель Хеннінг. Минулого року він отримав нагороду Американського товариства голосу за озвучення іншої книги Артема The Ukraine. А друковану та електронну англомовні книги в перекладі Зені Томпкінс можна передзамовити на Amazon. The Washington Post відніс її до 10 книг за квітень, які варті уваги.
«Книжечка дуже коротка. Оце все, на що я спромігся за три роки в армії. Вже четвертий. Спершу думав, що українською напишу окремо «після того, як мене замінять інші», що показує, наскільки в душі я наївний оптиміст, – коментує Артем Чапай. – Найбільше, безумовно, я вдячний всім «Не народженим для війни», завдяки яким ми ще тримаємося перед Пітьмою. Особливо тим, кого знаю або знав особисто. Ця книжка присвячена світлій пам’яті Жені Осієвського та Ігоря Суботяка (про першого ви зможете прочитати більше в уривку нижче)».
«Люди не діляться на сорти та породи»
…Є речі, про які військовий заговорить перш за все з іншим військовим. Бо не впевнений, що невійськовий його зрозуміє. Бо те, що для тебе – найглибше переживання, для цивільного чи іноземця – предмет побіжної цікавості, small talk. Ти починаєш ділитися сокровенним, а це бездумно знецінюють однією невдалою реплікою. Після двох фраз переводять розмову на цікавіше: хто зараз претендує на Шевченківську премію, Оскар, Еммі та Греммі. Я з цим уже стикався. Це боляче.
Наш водій, будівельник у цивільному житті, каже: «Приїжджав у відпустку. Питають, ну як там. А про що говорити? Хто був тут, той і так знає. Хто не був, усе одно не зрозуміє». Тому військові розмовляють про пережите переважно з військовими. Але й тут можна зробити жахливу помилку. Як це зробив недавно я.
Я бачив, що він хоче зі мною поговорити – чоловік років п’ятдесяти з гострою борідкою, за сусіднім столиком сільського кафе. Ми обоє у формі, решта навколо цивільні. Я бачив за його несміливим поглядом і за рухами, що йому потрібно виговоритись. І спершу ми поговорили про загальне. Хто де служить, хто де був. Потім він сказав:
– Найтяжче – коли доводиться робити отой перший постріл у людину. Я бачив його очі...
– Багатьох довелося вбити? – кажеш ти і прикушуєш язик.
– Дурне питання.
– Вибач.
– Дурне питання. Вибач. Вибач. Вибач... – його очі наповнені сльозами.
– Вибач.
– Вибач. Вибач... Ніколи такого не питай. Ніхто тобі не скаже.
Він довго оговтувався від мого дурного питання.
– Я місяць не спав. Місяць!.. Господи, прости мене, грішного... Тільки засну, його очі бачу. У відпустці вдома... кицька в кімнату зайде, я скидаюся. Такі ж люди, як ми... – він знову схлипує. – Їх кинули на нас, як собак... А якщо не я... Іншим пацанам доведеться. А потім приїжджаєш, а тебе таке питають. «Багатьох довелося?..»
Він схлипує. Ти сидиш навпроти людини, яка вбивала. Не «вбивця». Вдарю, хто таке насмілиться сказати. Людина, якій довелося вбити. Ось він тут, за пів метра від тебе. І ти знаєш, що він убив, і любиш його найбільше на світі, любиш так, що відчуваєш потоки гормонів, окситоцину чи чого там, відчуваєш потік енергії, яка йде від тебе до нього, хочеш обійняти його, але боїшся, боїшся обійняти, боїшся торкнутися. Бо ж він через кішку вночі скидається. Боїшся обійняти, бо вийде ще дурніше.
Цей Саня – один із багатьох. У кожного своя історія, і кожна унікальна. Але кожна з них помножена на тисячі, десятки тисяч разів. У цих людей не візьмуть інтерв’ю. Якщо і спробувати – вони мало що розкажуть. Або просто мовчатимуть, бо цивільні їх не зрозуміють. Або не зможуть виразно описати свій досвід і переживання. Не оформлять почуття у вдалі слова. Не напишуть есе про не народжених для війни. Хтось набрехав дружині, ніби йде за повісткою – попхався сам. Хтось, може, знайшов сенс життя після розвалу сім’ї. Уже в армії хтось намагається відмовитися від обов’язкової вакцинації, бо вірить у змову великої фарми. Хтось не може вжитись із командиром. Хтось може бути побутовим гомофобом. А хтось – відкритий гей, який безуспішно намагається добитися, щоб у разі смерті його партнер мав хоч якісь права як партнер. Хтось ненавидить державу як таку й не може пояснити взагалі, що ним рухає, – але він діє. Діє.
Усі ці люди діють.
Й ось переважно за плечима всіх цих не-інтелектуалів, не-митців, цілком звичайних унікальних особистостей, які не висловлять себе публічно, – за їхніми плечима перебуває майбутнє України.
А можливо, й майбутнє світу.
Частіше, ніж хотілося б, доводиться чути думку, ніби «особливим» людям – таким, як письменники чи музиканти, чи хуй знає хто, – не варто брати безпосередньої участі у війні. Іноді подібне кажуть, наприклад, про журналістів, про спортсменів або інших публічних людей, ну і далі за довгим списком професій – від IT до біології.
Я цілком добре сприймаю людей, які чесно кажуть, що бояться смерті. Я сам її дуже боюся. Значно гірше приймати пояснення про те, що хтось вважає себе «кориснішим» в інших ролях. Часом вживають метафори такого типу: використовувати людину культури (спортсмена, дослідника Арктики, вставте власну професію) в армії – все одно, що забивати цвяхи мікроскопом. Перша очевидна хиба аргументу про мікроскоп – суб’єктивність. Кожен може оголосити себе супервитонченим інструментом, щоб цим виправдовуватися.
Хтось каже, що «цінує свою свободу» чи «не хоче стикатись із бюрократією». Гаразд. Тоді додавайте, що це паразитична свобода за рахунок інших, невільних, закріпачених.
Але, мабуть, найгірше – це коли починають вживати метафори на кшталт «культурний фронт». Інтелектуальний фронт. Інформаційний фронт. Науковий фронт. Де закінчити? Одна українська букмекерська (!) контора рекламує себе так: «Тримаємо економічний фронт!»
Якщо вже ти обрав не брати участі в боротьбі проти несправедливості, навіщо додаткові виправдання? Важко жити із соромом? Гм, нещодавнє соціологічне дослідження показало: більшість уже прямо заявляє, що ухилятися, жити за рахунок інших їм не соромно. Вибачте, в це я не вірю. Ну не вірю. Це називається у психотерапії «витіснення».
Мій добрий знайомий Женя Осієвський – веселий, самоіронічний аспірант Могилянки – до війни створював дуже смішні антропологічні тексти. Його керівник, професор Джулай, вважав Женю майбутнім української антропології. Після російського вторгнення Женя пішов боротися. Став десантником. Навесні 2023 року він писав у себе на фейсбуку:
«Не сумніваюся, що коли кажуть «таким, як ти, не місце на війні» чи «нехай воюють інші» – мають на думці комплімент. Може, навіть висловлення підтримки. Мені така підтримка не потрібна. У ній за само собою зрозуміле береться, що писання текстів чи програм і зловживання словом «дискурс», чи чим там іще займаються «такі як я» – це вищий, елітніший (термін із царини сільського господарства) вид діяльності, ніж «просто» піти захищати свою сім’ю та місто, ніж «усього лише» лишитися по лікоть без руки, ніж «тільки» стати рудою піною на гусеницях ворожого танка. Люди не діляться на сорти та породи. Люди діляться вологими серветками, хлібом, набоями, водою, енергією для телефонів, рукавичками, шкарпетками, теплом тіл».
22 травня 2023 року під Бахмутом окупанти вбили Женю Осієвського.
Світла йому пам’ять.
Книги до теми з бібліотечки «Літтреду»
Рубриці «Літтред» за тиждень виповниться рік. Третина з видань, представлених у ній, так чи інакше розповідають про цю війну і життя у ній. В «Літтреді» маємо книжки, де військові описують прожите: «Жмур. Історії з бліндажу, де стерлася межа між життям та смертю» Олександра Ябчанки, «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» Валерія Пузіка, «Битись не можна відступити» Павла «Паштета» Белянського.
Є щоденник Олени Чернінької, син якої не повернувся з війни «Лемберґ: мамцю, ну не плач». Роман «Тимчасово переселені» Тетяни Рубан – своєрідний соціально-психологічний посібник для підлітків, які живуть у воєнний час. Збірка короткої прози «Мотанка» в жанрі фантастики від українських письменниць про жіночий досвід проживання війни. Роман «Мрія» Євгена Положія за реальною історією родини Боднарів про перші тижні повномасштабного вторгнення та знищення літака «Мрія».
У «Літтреді» ми публікували уривок зі збірки «Контурні карти пам’яті», задуманої Вікою Амеліною, аби зафіксувати російські злочини проти української спадщини. Тут є «Арабески» Сергія Жадана, написані уже після повномасштабного вторгнення. І «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської про Валерія Залужного.
А ще книги військовослужбовців не про цю війну: романи «Українець Джонатан і двадцять сім мерців» Віктора Шепелєва і «Пісня відкритого шляху» Артема Чеха.
