Останніми роками ми дуже багато говоримо і пишемо про деколонізацію. Але я ще не зустрічала в цих обговореннях такого підходу, як пропонує Маріам Найем. Тому сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок, пропоную дізнатись більше про її книгу «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», яка нещодавно побачила світ в «Лабораторії».
Що ж особливого у виданні? Маріам будує книгу на історіях – особистих і не тільки. Вона описує свій шлях, свій біль, свої сумніви. Мені видається, що нам бракує отакого підходу до вирішення непростих питань. Шляху через себе. Щирої розповіді про всі його труднощі. Я переконана, що ми, як дорослі люди, маємо брати відповідальність за себе і своє життя. Бо тільки так можливо віднайти і зрозуміти себе.
Про це дуже добре розповідає психотерапевтка Марія Фабрічева у книзі «Гора з плечей», уривок з якої ми публікували в цій рубриці, і нашу розмову з якою я раджу послухати. А щоб краще зрозуміти нюанси російської культурної колонізації почитайте видання «Культурна колонізація: страх, приниження і опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика. До слова, саме він є науковим редактором книжки Маріам.
Отут пропоную нашу розмову з Радомиром для спецпроєкту «Літтреду», «Культури на РАЙОНі» на 32 Lviv BookForum, в якій ми говоримо зокрема й про книжку «Як вдихнути вільно?»:
Чому вам варто прочитати новинку «Як вдихнути вільно?»
Повномасштабна війна показала: російська агресія – це не лише боротьба за ресурси й території. Це продовження прагнення колонізації однієї держави іншою. І ця колоніальна травма продовжує визначати наше сьогодення і впливати на майбутнє. Ким ми є? Чи маємо право на злість, сором і розгубленість? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно?
Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно?», пропонує зазирнути за лаштунки власного минулого, перестати боятися і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити. Кожна глава видання – «Злість», «Сором», «Розгубленість», «Допитливість», «Горювання», «Створення» і «Прощення» – це етап деколонізації. Ви можете читати їх у будь-якій послідовності. У книзі є й практичні завдання, які радять виконувати письмово. Це допоможе краще усвідомити процеси внутрішньої трансформації.
«Щиро сподіваюся, що в цій книзі можна знайти опору. Чесно, створювала її саме такою, щоб вона відчувалася як ті самі обійми на складній дорозі, що просто підтримують і допомагають іти далі», – пояснює авторка. До слова, вона ще й намалювала усі ілюстрації для свого посібника з деколонізації. Чому? «Мені хотілося доповнити все візуальними поясненнями, щоб зробити цю емоційно та історично складну тему доступнішою», – додає Маріам.
Маріам Найем – культурологиня і дослідниця, яка працює над питаннями культурної деколонізації України. Авторка історії для мальопису «Коротка історія довгої війни» (Hachette Livre, Франція, Видавництво, Україна, Penguin Publisher). Співзасновниця і співведуча кількох подкастів про деколоніальні практики: «Деколонізатори», «Вродило» і нагородженого «Де ми?» про колоніальне минуле України та його вплив на сьогодення.
Фіналістка престижної нагороди Global Advocacy Award від Advocates for Human Rights Гарвардської школи права (2024), яка відзначає активістів, чия робота надихає наступне покоління правозахисників. Публікувалася в Politico Europe, писала для Heinrich Böll Stiftung та болгарського Institute for Global Analytics. Регулярно коментує для міжнародних медіа, включаючи The New York Times, Der Spiegel, The Telegraph та Al Jazeera.
З початком повномасштабного вторгнення Маріам працювала над тим, щоб англомовна спільнота зрозуміла культурний контекст російської війни в Україні. Зокрема, вона описує колоніальні і расові аспекти російської культури щодо України й інших народів, колонізованих Росією, та працює над деколонізацією дискурсу про Україну, щоб зосередити увагу на українських голосах і відійти від російських та проросійських імперіалістичних наративів.
Враження від книги «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації»
Ірина Юрченко, head of marketing & pr видавництва «Лабораторія» поділилась враженнями від новинки Маріам Найем «Як вдихнути вільно?»: «Це книжка, яка не просто пояснює, що таке деколонізація, а показує, як вона відбувається – у наших думках, мовленні, у способі, яким ми дивимося на себе і світ. З турботою, ніжністю та повагою Маріам Найем веде читача крізь складні, але важливі речі – злість і сором, любов і прощення, а також шлях повернення до себе після століть чужого впливу. У цій книзі є багато впізнаваного і водночас багато сили, яку можна (і варто) взяти з собою».
«Повномасштабна війна росії проти України зробила очевидним факт, що колоніальне минуле нікуди не зникло. Воно й далі живе у побутових звичках, мові й відчутті «меншовартості», що передається з покоління в покоління. І саме зараз, коли наші військові звільняють наші території від російської окупації, посібник із деколонізації Маріам Найем стає особливо важливим. Адже звільнення має відбутися і у нашій свідомості, щоб більше ніколи не відчувати тиску імперії і нарешті вдихнути вільно, – веде далі співрозмовниця. – Зрештою, «Як вдихнути вільно?» – це не лише про історію чи культуру, це про тебе. Бо зміни – навіть найглибші – завжди починаються з нас».
З Іриною Юрченко ми також встигли записати розмову для спецпроєкту «Літтреду», «Культури на РАЙОНі» і V Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера»:
Спосіб передання травми: трансгенераційна травма
«Прикметною рисою травми є те, що її симптоми не просто повертаються з минулого, а й переносяться на майбутнє, тож майбутнє стає вже пережитим минулим», – Тамара Гундорова «Транзитна культура і постколоніальна травма»
Одного разу під час обіду в університетській їдальні стався випадок, який змусив мене замислитись про передання історичних травм через покоління. Мій ірландський колега, дивлячись на свою не надто апетитну їжу, з помітним сумом промовив: «Так важко не доїсти страви. Батьки завжди казали, що поки не доїси – не встанеш...». Я часто чую ці фрази від українців, але ніколи не чула подібних слів від іноземців.
Друге, що мене вразило, то це факт того, коли відбувався голод в Ірландії: у 1845–1849 роках. Минуло 180 років – це десь шість-сім поколінь, це приблизний період життя прапрапрапрапрапрабабусі мого колеги. Але для травматичних подій дистанція у часі не є перепоною: «Травма може передаватися між поколіннями навіть без прямого впливу чи загрози фізичної шкоди нащадкам тих, хто зазнав травми».
Трансгенераційна травма (TGT) – несвідоме передання заперечуваних сімейних динамік, через які одне покоління впливає на несвідоме іншого покоління (Schwab, 2010, с. 4)». Люди, які є носіями цієї травми, часто навіть не усвідомлюють цього – вони живуть з її наслідками, але не бачили та не знають її причини. Тому певний час такі вияви можуть здаватися чимось нормальним та звичайним – культурною особливістю чи просто родинною традицією: «Хоча жертви травми живуть зі шрамами пам’яті – прогалинами, амнезією, спотвореннями, переглядом спогадів чи навіть станами фуги або нав’язливими флешбеками – носії трансгенераційної травми живуть із «постпам’яттю», яка приходить до них опосередковано. Як і пам’ять батьківського покоління, вона фрагментарна й пронизана прогалинами, але в інший спосіб. Ці діти змушені зшивати разом історію, якої вони ніколи не переживали, використовуючи будь-які доступні підручні засоби – фотографії, розповіді, листи, а також, додам, мовчання, горе, лють, розпач чи раптові незрозумілі перепади настрою, передані їм тими, хто їх виховує».
У деяких дослідженнях культурної та історичної травми зазначається, що досвід колонізації створює циклічні патерни травми – коли травматичний досвід не закінчується з тими, хто його безпосередньо пережив, а й далі передається наступним поколінням. Імперіалізм не тільки знищує зовнішній світ, а й продовжує деструктивні процеси всередині родин та суспільства, тому з наслідками колоніалізму, на жаль, треба розбиратись не одне покоління після того, як імперіалістична агресія вже закінчилась: «Багато поколінь корінних народів зазнавали травматичних подій, і за відсутності належного реагування сімейні та суспільні системи схильні до повторного відтворення травми. Лейн, М. Бопп, Дж. Бопп і Норріс (2002) вважають, що різні джерела травми, які походять ззовні корінних спільнот, спричинили широкий спектр дисфункціональної та руйнівної поведінки (як-от фізичне та сексуальне насильство), яка почала передаватися з покоління в покоління всередині самих спільнот. Вони пояснюють, що це означає: «що навіть через три-п’ять поколінь після зовнішньо спричиненої травми правнуки тих, хто спочатку зазнав травматизації через історичні події, зараз зазнають травматизації через повторення цих моделей у сім’ях і громадах сьогодення». Концепція багатопоколінної травми є корисною для обговорення різних видів травматичного досвіду, які можуть бути актуальними, спадковими, історичними, індивідуальними або колективними».
Нам може здаватись, що травматичні події та історії очевидні для нас через якісь конкретні речі: історії в родині, які вам розповідали, фотографії або листи. Однак цікаво було дізнатися, що насправді багато чого з травми передається з покоління в покоління саме через непроговорення. Тобто не так важливо, що ми сказали, як важливо те, чого ми не розказали, уникли в розповідях, намагались недоговорити й обмежити від знання. Згодом усі ці недомовлені слова накопичуються та створюють таке собі місце із замовченням.
У концепції психологів Ніколаса Абрагама та Марії Торок таке мовчання може стати не просто непроговореною історією, а психічною криптою – схованкою для болісних спогадів: «Це схоже на переслідування привидами минулого. Люди часто приховують насильницькі чи ганебні історії, створюючи внутрішні «гробниці» з привидами. Ці приховані секрети, непрожитий біль і замаскований сором і далі руйнують життя причетних та їхніх нащадків. Придушені історії руйнують психіку зсередини. Життя стає лише імітацією нормальності. «Привиди» минулого починають впливати на мову людини, загрожуючи її здатності нормально спілкуватися та виражати себе».
Крипти містять таємниці, мовчання, які сформовані травматичними подіями. Вони можуть бути персональними, родинними, колективними або національними. Те, що люди замовчують травматичний досвід, – досить типова реакція, але навряд чи можна у цьому звинуватити якесь покоління, бо це те, що допомогло їм виживати. Проте замовчування минулих звірств – найпоширеніший спосіб передання травматичної спадщини наступному поколінню. Колективне, або громадське, замовчування насильницької історії призводить до трансгенераційного передання травми та примарного повторення циклів насильства.
І це передання травми – дуже типовий спадок для колоніальної травми. Воно простягається крізь усі часові рамки: «Здається, ці діти стають носіями не лише пережитих спогадів своїх батьків, а й їхніх соматичних спогадів. Діти травмованого батьківського покоління, стверджую, стають уважними читачами мовчань і слідів пам’яті, захованих у застиглому горем обличчі, вимушеній усмішці, що має неприродний вигляд, раптовому, немотивованому спалаху люті чи хронічній депресії. Подібно до фотографії, травмовані тіла розкривають власну оптичну несвідомість. Саме цю несвідомість діти другого покоління поглинають. Не усвідомлюючи цього повністю, вони стають вправними читачами оптичної несвідомості, яка виявляється в мові тіла їхніх батьків. Я також додам, що, окрім оптичної несвідомості, діти читають несвідоме своїх батьків більш загально – у втіленій мові афектів. Отже, друге покоління отримує насильницькі історії не лише через реальні спогади чи історії своїх батьків (постпам’ять), а й через сліди афекту, особливо афекту, який залишається неінтегрованим і незасвоєним».
Великий голод в Ірландії призвів до смерті близько одного мільйона людей від самого голоду та пов’язаних із ним хвороб, а також змусив понад два мільйони ірландців емігрувати, зменшивши загальне населення з восьми мільйонів у 1841 році до шести мільйонів у 1851 році. Голод був повʼязаний із втратою врожаю картоплі, який було знищено через грибок і яким харчувалась третина населення. Але насамперед голод було спричинено британським імперіалізмом: уряд не припиняв вивозити з Ірландії харчі та зерно, навіть коли критична ситуація з основним продуктом споживання ірландців стала очевидною й самі ірландці помирали з голоду. Варто зазначити, що населення Ірландії не відновилось до показників часів до голоду навіть зараз. Досвід колонізації та колоніальна травма зумовлюють специфічний спосіб горювання – колоніальний. Як і всі інші наслідки колоніалізму, колоніальне горювання не є одновимірним поняттям і, на мою думку, охоплює багаторівневий досвід та різні типи горювань.
