Після невеликої перерви повертаємось до співпраці з видавництвом «Лабораторія». Ще й з книжкою, написаною у Львові, про фейкові стосунки з ветераном, які переростають у… Е, ні! Спойлерів ви від мене не дочекаєтесь. Щоб дізнатись фінал цієї історії, доведеться купити роман «Не закохуйся, Єво!» Альони Рязанцевої. А от прочитати шматочок з нього можете зараз у рубриці «Літтред», де «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок. Плюс дізнатись про те, як він створювався від самої авторки. І передзамовити новинку, яка побачить світ у вересні, вже зараз зі знижкою на сайті «Лабораторії».
Яка історія ховається між палітурками новинки «Не закохуйся, Єво!»
Валіза, розбите серце і шалене бажання жити – це все, що залишилося в тату-майстрині Єви. Саме вона стала головною героїнею роману «Не закохуйся, Єво!». Дівчина втекла від війни з рідного Сіверськодонецька. Село Кунча на Хмельниччині і новий дім зустрічають її безробіттям. А ще туалетом на вулиці, холодною мидницею для купання і значно холоднішими поглядами людей.
І коли здається, що гірше бути не може, у сусідній будинок заселяється колишній. І не сам, а разом із мамою, яка ненавидить Єву… Та новою нареченою.
Трішки імпровізації – і Єва з місцевим хлопцем Марком – ветераном, у якого замість ноги протез, вдають закоханих. Усе просто, без почуттів і з єдиним, та непорушним правилом – не закохуватись. Але серце ще той волелюбний орган. То чи варто забороняти собі кохання? особливо в час, коли здається, що війна забрала все – рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні.
Як Альона Рязанцева писала «Не закохуйся, Єво!»
Альона Рязанцева – українська письменниця і журналістка, авторка романів «Афера. І нічого зайвого», «БДСМ», а тепер ще й «Не закохуйся, Єво!». Пише в жанрах романтичної комедії та кримінального роману. Народилася в Сіверськодонецьку, вивчала журналістику в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Має п’ятирічний досвід роботи на телебаченні як репортерка, ведуча і редакторка.
Альона мріяла писати з дитинства, але наважилася почати лише під час евакуації у 2022 році. З того часу її новели публікувалися в альманахах, а дебютний роман «Афера. І нічого зайвого» побачив світ у 2024 році. Зараз авторка живе у Львові.
– Ально, розкажи про що твій роман «Не закохуйся, Єво!», окрім кохання звісно.
– Це роман про українських переселенців. Такий мені захотілося написати ще у 2022 році, коли ми з родиною опинились у селі Кунча на Хмельниччині. Життя заграло новими сенсами та барвами, через які хотілося і плакати, і сміятися.
Плакали ми, звичайно ж, через війну та втрату дому. Але знаходили й приводи посміятися. Переселенське життя вимагало від нас винахідливості – наприклад, як купатися, коли у будинку немає ні душу, ні ванни? Як спати без ліжка, працювати без столу?.. Усе побутові дрібниці, але з дрібниць складається наше життя.
Ми намагалися ставитися до суворих сільських умов з гумором, а ще – бачити в них щось хороше. Також ми познайомились з чуйними людьми, поповнили родину котиком, якого народили нам просто на подвір’ї. Плюс змінили професію та дізналися, що ж таке сальтисони.
Про роботу «Лабораторії» і видавничі плани я спілкувалась з Іриною Юрченко, маркетинг-директоркою видавництва, на фестивалі «Фронтера»
– Ти пишеш про те, що відчула і пережила сама. Про сумне, страшне і смішне. Але чому ти вирішила написати саме цей роман.
«Не закохуйся, Єво!» – історія, в якій я намагаюсь показати цей контраст. Мої герої втрачають дім, але знаходять кохання. Вимушено змінюють улюблену роботу, але вчаться новому. Сумують, але не перестають бачити прекрасне у складному жорстокому світі.
Працювати над романом я почала у 2023 році, коли переїхала до Львова. Мабуть, тоді справді усвідомила – вороття до минулого життя немає, треба починати грати за новими правилами.
Про роботу «Лабораторії» і видавничі плани я спілкувалась з Іриною Юрченко, маркетинг-директоркою видавництва, на фестивалі «Фронтера» (дивіться відео тут з 3:59:00):
А до теми раджу почитати книгу з бібліотечки #літтред «Тимчасово переселені» полтавчанки Тетяни Рубан і Vivat про підлітків та їх переживання далеко від дому. І матеріал моєї колеги Валерії Саранчі про її рідний Сіверськодонецьк та спогади до річниці його окупації.
«Не закохуйся, Єво!»
Я вдихала прохолодне повітря, потім затягувалася, випускаючи на волю сіруватий дим. Мочки вух горіли, шоковані несподіваним втручанням. Вони вже забули, що таке сережки. Я забула, що таке дім. А може... Може, тільки почала розуміти, що насправді для мене є домом. Порив вітру змусив завмерти. Раптом знайомий запах торкнувся ніздрів, проліз у легені й осів там. Пахло димом від мангала. Запах копченого, вугілля, поєднання багаття із чимось смачним. Я заплющила очі. Літо. Мангал. Дим, що розлітається вулицею. Від нього нікуди не дінешся – ідеш і всмоктуєш його, вдихаєш і видихаєш. Пройдеш кілька метрів, буквально від будинку до будинку, і все – волосся пропахне так, немов хтось його підпалив. Одяг теж насичується цим запахом. Запах літа біля дідусевого будинку. На розі п’ятиповерхівки стояв магазин-генделик із літньою терасою. Здається, він називався «Шашличний дворик»? Там стояв величезний мангал, на якому щовечора влітку смажили шашлики. Я багато часу проводила в дідуся й бабусі влітку. Гоцала з друзями по подвір’ю – спочатку в пісочниці, згодом її замінила гойдалка, а коли я подорослішала – закинута недобудова, у якій місцеві хлопці лякали нас привидами. Запах від «Шашличного дворика» супроводжував моє літо, як саундтрек – фільм. Щороку, щосезону він зустрічав мене, немов символізуючи початок теплої пори, канікули й безліміт гулянок із друзями – від ранку аж доти, коли бабуся виглядає з вікна й гукає на весь двір: «Єво! Додому!». Я не чула цього запаху давно. Точніше, щось схоже зустрічала – їздила на пікнік, бачила, як на вулицях смажать шашлики, але то все було інакше. Не так, як зараз. Я озирнулася, ступила кілька кроків ліворуч, за будівлю. Почула гомін, світло ліхтаря ковзнуло по столу, біля якого стояли мангал і вусатий чоловік у світлому фартуху. Я всміхнулася. В очах запекло чи то від диму, чи то від спогадів про втрачене місто й минуле дитинство. Я глибоко вдихнула знайомий запах, заспокоюючись.
– Ідеальна пара, – раптом вивів мене з коми спогадів чоловічий голос. – Ви такі ідеальні, як із фільмів. Я струсила попіл, не обертаючись. Дивилася на дорогу, вогні заправки навпроти й поснулі одноповерхові будинки. Мушу визнати, я звикла до цього пейзажу – Дякую. – Це не комплімент. – А дуже схоже. Віталік став поруч, обпершись об арку, що вела в ресторан. Дістав із кишені невелику пачку, з неї – тонку цигарку. – Не знала, що ти закурив, – я здивовано підняла брови. Колишній не любив сигаретний дим. – Це з ментолом. Не такі противні, як звичайні, – пояснив хлопець, роздивляючись чорно-зелену коробку з якимись ініціалами. – Знайомий із Польщі передав, у Кунчі таких не знайти. Хочеш? Я похитала головою. Позаду, з ресторану, чулися збуджені голоси, тиха музика та дзенькіт посуду. Я мовчала. – Насправді я здивований, як ти... все це робиш. Я ще раз затягнулася, відводячи погляд від синіх очей хлопця, які зараз здавалися темними. – Що я роблю? Живу? – Пристосовуєшся, – вишкірився Віталік, затягнувшись. – Робота. Хлопець. За образом мініатюрної білявки ховається сталь. Сталь, а не характер. Я стала навпроти Віталіка, обпершись об другу стіну арки. Між нами був метр – і кілометри водночас. Я дивилася на колишнього, якого кохала, хоча того хлопця вже й не було – його з’їв час, залишивши оболонку з каштановими кучерями й гострими вилицями. – Я так не можу, – продовжував Віталік, дивлячись на мене із сумішшю суму й відчаю. – Треба в тебе позичити трохи хоробрості. І жорстокості. – До чого тут жорстокість?
Віталік хрипло розсміявся. Я впізнала цей сміх – він з’являвся, коли колишній випивав зайвого. – Не вдавай, ніби не розумієш, про що я. Усе це свято... Цей Марк, – він роздратовано сплюнув на асфальт. – Ти з ним щаслива? Я загасила цигарку. Віталік теж. – Здається, я вже казала. Чи ні? Я щаслива. У нас усе добре. Не розумію тільки, чого тебе це турбує, – похитала я головою. – Ти заручений. За-ру-че-ний. Віталік дивився на мене так, немов бачив уперше. Навіть не дивився – роздивлявся. Погляд ковзав по обличчю, шиї, плечах, талії, ногах. Потім повертався до очей і знову повторював крос. – Ти мене ненавидиш? – запитав Віталік після тривалого мовчання. Я пхикнула. Колись відповідь на це запитання була б ствердною. Так, Віталіку, я тебе ненавиджу. Ти розтоптав моє серце – склав його у валізу й виставив на порозі нашої квартири. Квартири, яку я вважала домом. Ти в мене забрав дім, а потім я втратила його вже посправжньому. Втратила кохання, втратила рідне місто. Але це сказала б не я, а інша Єва. Та, яка плакала ночами й передивлялася спільні фото й переписки. Та, яка жила тільки думками про минуле. Яке ж смачне це слово – «минуле»! У минулому все здається кращим, ніж було насправді. У цьому й біда. Ілюзія ідеальності. Ідеальність минулого, усіх його запчастин, коли здається – ніколи, як тоді, вже не буде. Обман мозку. Фантомні болі. Ностальгія, від якої віє отрутою. – У мені немає ненависті, – нарешті сказала я, прикриваючи очі, – просто... Ти – частина минулого, яка втручається в моє сьогодні. І я б залюбки тебе не бачила. Не тому, що ненавиджу. Просто хочу... жити далі.
