Я ганялась за цією книжкою від першої згадки про неї. Маю честь ще до старту передпродажу поділитись уривком видання «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» Володимира В’ятровича і Vivat. Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, саме вона.
Передпродаж на понад 900-сторінкову працю, яку автор виписував 20 років, видавництво оголосило 11 серпня. А ми маємо нагоду вже зараз розповісти про неї, поділитись ексклюзивним уривком «Перші роки незалежності». І розкрити секрети написання у бліці з Володимиром В’ятровичем, записаному у Луцьку під час фестивалю «Фронтера».
Про що книга «Генерал Кук. Біографія покоління УПА»
В основі книги «Генерал Кук. Біографія покоління УПА» драматичне життя Василя Кука (1913-2007), яке зачепило три століття. Він народився за рік до Першої світової у період, який зараховують до «довгого ХІХ». Більшість часу діяв у кривавому ХХ і дожив до перших років нашого ХХІ століття. Кук був не лише свідком бурхливих історичних подій, які відбувалися довкола, а їх активним учасником. З юних літ долучався до громадських, а відтак політичних організацій – член «Пласту», УВО, ОУН, один із засновників і останній командир УПА.
Пережитого ним вистачило б на кілька життів. Боротьба українських підпільників проти польської влади, спроба відновлення незалежності в 1941-му. Розгортання мережі ОУН на півдні та сході України, протистояння нацистському режиму, найбільший бій УПА під Гурбами весною 1944-го. Війна повстанців проти совєтської влади, репресії та провокації НКВД, спроби КГБ ламати непокірних вʼязнів і врешті розвал совєтської імперії – це все розділи біографії Кука.
Але ця книга не лише про нього. А й про особливості розвитку українського національного руху. Від становлення руху, зародження ідеї про незалежну українську державу в кінці ХІХ століття, до її реалізації в кінці ХХ та зміцнення в ХХІ. Це спроба подивитися на людину на тлі часу і те, як довколишній світ мінявся й змінював головного героя. Як сам Кук намагався змінити світ, вписати в нього свою Україну. Його життєпис переплітається з історіями інших визначних діячів визвольного руху –Степана Бандери, Романа Шухевича, Василя Стуса та інших.
Це не перша книга про останнього командира УПА, але вона інша, ніж попередні. Тут є мемуари учасників визвольного руху та документи його структур, раніше засекречені і невідомі дослідникам матеріали з архівів КГБ. Десятки томів справ безпосередньо про Василя Кука – розшукова, слідча, агентурна. Вперше використані щоденникові записи та листування Кука за 1960-2000-ні. І головне – тут багато годин розмов з ним. Близьке знайомство автора з головним героєм книги зробило образ Василя Кука дещо більш субʼєктивним, але точно більш зрозумілим для читача.
Володимир В’ятрович: «Кук передбачив війну з росією до деталей»
З чого народився задум книжки «Генерал Кук. Біографія покоління УПА»?
Я познайомився з Василем Куком в середині 1990-х, ще коли був студентом. Добре пам’ятаю першу зустріч. Дивувався, що він таке пережив і дожив до незалежності. Очікував побачити якогось термінатора, а прийшов маленький інтелігентний дідусь.
Та коли він почав говорити, я зрозумів, чому саме Кук керував підпіллям. Одразу схотілось ближче познайомитися, прочитати його спогади. Кук пробував писати їх фрагментарно, та цілісних мемуарів так і не написав. Не мав часу, все займався іншими питаннями – просвітою, виступами. Казав, що треба щось робити, а не просто говорити і писати.
Коли ми почали ближче спілкуватися, Кук весь час наголошував: «Україну треба рятувати зараз! Робіть організацію». В книжці трохи розповідаю, як ми співпрацювали під час Помаранчевої революції. Після неї ми почали системно записувати спогади. Я приходив вранці, записував інтерв’ю.
Ми узгодили, що наступний етап треба доповнити документами, щоб Кук освіжив пам’ять. Але виявилося, що ті документи досі закриті в Україні. Щоб до них добратися, довелось здійснити архівну революцію і очолити архів. Поки я це робив, Василь Кук помер. Залишились його спогади, записані мною і іншими людьми.
Тобі бракувало матеріалу. Та чому писав книгу аж 20 років?
«Генерал Кук. Біографія покоління УПА» – це моя спроба зробити цілісний портрет. Заповнити прогалини відсутніх мемуарів, які він ніколи не напише. Тож хочу, щоб ця книжка стала певною компенсацією. В ній багато прямої мови Кука, я намагався максимально давати йому можливість голосу.
Водночас я даю дуже широкий контекст, щоб читач, який не в темі, зрозумів, ким був Василь Кук і що він робив. Відтак ця книжка – така собі історії України XX століття. Бо Кук народився в 1913 році, а помер в 2007-му.
Саме тому ця робота тривала 20 років. Спочатку відкривав архіви СБУ і працював з ними. Потім був Євромайдан, праця в Інституті національної пам’яті, Верховна Рада. Я люблю робочий ритм, працювати не відриваючись. Але такої розкоші я не мав, вписувався в проміжки. Не був певним, що закінчу, а після початку повномасштабної війни взагалі поставив це на паузу. Розписався аж в кінці 2023-го року.
Але всі ці події вплинули на те, якою врешті-решт стала книжка «Генерал Кук. Біографія покоління УПА».
Звісно. Я хотів, щоб книжка з’явилася швидше. Та за ці десятиліття і я подорослішав. Якби написав її 20 років тому, вона була б наївнішою. В 48 років значно краще можу зрозуміти Кука. Тож мій досвід теж вплинув на відтворення того, що сталось з Василем Куком.
У розділі «Невесільний генерал» мовиться про Кука після 1991-го. Там про те, що українці втратили можливість мати великого політика. Навіть в такому поважному віці він міг багато зробити для України. Проаналізувавши його листи за 1990-ті я показую, як точно він передбачав, що чекає Україну в відносинах з росією. Що нам треба готуватися до війни, що росія нас просто так не відпустить. Він передбачив все аж до деталей: можливих сценаріїв захоплення Криму, Донбасу… Цей фрагмент я обрав для вас.
На жаль, ми були глухі до цього. Вважали, що старий далі воює, живе своїм, та це вже в минулому. А воно було значно ближче… Шкода, що не вміємо цінувати досвід і бачення. Нам треба вміти слухати старших людей. Мені довелося дуже багато спілкуватися з старшими, з поколінням Кука. Записував їх спогади як історик, та ще ми говорили про життя. Я трохи перейняв оте їхнє розуміння світу. Тепер розумію, яким це було цінним.
Коли покоління УПА відійшло, я багато спілкувався з наступним, з дисидентами. На мене дуже вплинув Євген Сверстюк. Зараз нам цього бракує. Ми не до кінця розуміємо те розумне, про що говорять старші. Нещодавно велась гаряча дискусія довкола інтерв’ю Ліни Костенко. Так от, ця дискусія – свідчення того, як часто молодше покоління просто не розуміє цінності того, що говорить старше. Не розуміє контексту, чому це важливо для нас і було важливим для них.
Перші роки незалежності
«Найбільше досягнення – це Воля, і її треба цінувати, – підсумовував Василь Кук у 1992. – Дійсність не така й рожева, як може здаватися здалеку… Не за таку державу боролися колись наші повстанці. І щоби зробити її такою, як ми всі бажаємо, потрібно всім дуже, дуже багато попрацювати».
Ейфорія від проголошення незалежності швидко спадала. Ще швидше наростали економічні проблеми. Розв’язувати їх було ні́кому. «Усі важливі становища в державі, господарстві, науці, армії і досі обіймають колишні совєтсько-комуністичні кадри. Вони своєю тупістю і злою волею дуже шкодять побудові незалежної держави. Народ незадоволений, протестує, мітингує, страйкує. Президент лавірує, мудрує, бо немає конкретних сил, на які міг би твердо опертись і дати відпір ворогам нашої держави».
Леонід Кравчук справді намагався шукати підтримку в таборі колишніх конкурентів – націонал-демократів. Але й ті не мали готових кадрів на посади в держапараті. Їм також бракувало бачення першочергових дій. «Наші депутати з поетів і письменників повністю вже вичерпали себе, – відзначав Кук, – і не мають народові більше що сказати. І взагалі, в усіх наших демократів і націоналістів жодної власної позитивної програми».
Шансом для незалежної України він бачив те, що не менші проблеми охопили Росію. «Дай бог, щоб балаган у Росії продовжувався, – писав Кук у вересні 1992-го, – і та не змогла (а дуже хоче) знову прислати на Україну нових Муравйових». Кук був одним з небагатьох, хто постійно наголошував: російська небезпека залишається головною для нашої держави.
«Старий далі воює з Росією» – застороги останнього повстанського командира сприймали як радикальні, нерідко із насмішкою. Східний сусід видавався багатьом українцям, зокрема з національно-демократичного табору, надійним союзником на чолі зі знаним демократом Єльциним, який завадив комуністичному реваншу. Більшість в Україні хотіли вірити, що всі непорозуміння, тим паче конфлікти, із цим сусідом у минулому, що Росія більше не є загрозою. А голос Кука й таких, як він – це голос минулого, який давно втратив актуальність та адекватність. Нині нам лишається шкодувати, що тоді Україна не почула Василя Кука. Може, це врятувало б від багатьох помилок, що наближали агресію. Адже він доволі точно означив її передумови – неподоланий імперіалізм російського суспільства, панування Росії в інфополі України, особливо потужні її впливи на півдні та Донеччині, використання російської церкви.
«Світ рахується лише із сильними й лише сильним помагає. Така дійсність. Наше найперше завдання зібрати всі наші сили й спрямувати їх на побудову держави. Пам’ятати, що в союзі з Москвою української держави ніколи не збудуємо. Усі москалі запеклі імперіалісти: і праві, і ліві, і православні, і комуністи, і ліберали, і демократи. Зараз московська імперія розвалюється. Усі поневолені нею народи вириваються на волю, прямують до незалежності. Маємо помагати їм у цьому. Це наші союзники». «Найсерйозніша небезпека таки з боку москалів (Крим, Севастополь, Придністровська республіка, Донеччина). Там і ліві, і праві не признають самостійності України, такі ж і демократи, але наразі мовчать (“до пори, до времєні”). В Україні в них сильна й чисельна п’ята колона. Всюди повним-повно російської літератури, преси з виразною антиукраїнською пропагандою».
«Наша державна незалежність висить на волоску, тримається завдяки кризовій ситуації в Росії. Позиції Єльцина падають. До влади можуть прийти прихильники імперії. В Україні вони мають сильну 5-ту колону відкритих ворогів української держави. Крім росіян, значна частина комуністів і хохлів. Крим уже в їхніх руках. Наступними можуть бути Донеччина й Південь. Зрив буде зсередини, а потім їм прийде допомога ззовні. Доки в нас є ядерна зброя є гарантія, що нападу не буде. Віддамо – пропадемо. Ніхто нас від Росії не боронитиме. США за сильну Росію». «Почнеться із Криму, напоготові армія у Придністров’ї, майже повністю зрусифікований південь України й Донеччина. Ідеологічна база – “русскоє православіє”. Кожна їхня церква – плацдарм русизму».
Протягом 1990-тих в Україні проросійські сили консолідувалися, в Росії закріпився курс на авторитаризм. Побоювання Кука, що Росія спробує повернути під свій вплив Україну підтверджувалися. Але спершу Кремль мусив відновити повний контроль на теренах РФ і приборкати непокірні неросійські народи. У грудні 1994-го Москва розпочала війну, що ввійшла в історію як Перша чеченська. Початок бойових дій і загалом ця спроба завоювання виявилася не надто успішними для Росії. Василь Кук знав про війну з перших уст – зустрічався на початку 1995-го з її учасниками, чеченськими вояками й українськими добровольцями, які воювали на їхньому боці.
«Маємо винятково сприятливу ситуацію і тому ще існуємо, – писав Леву Футалі в червні цього року. – Рецидиви відновлення Московської імперії точно будуть. Але там усе прогнило й ні́кому реставрувати. У Чечні воюють найманці за гроші, а не за ідеї».
На жаль, «усе прогнило» не лише в російській військовій машині. Катастрофічна ситуація складалася у збройних силах і системі оборони України. До середини 1990-х тут цілком згорнули українізацію і модернізацію війська. Українська армія залишилась осколком колишньої, совєтської. І керівництво держави та збройних сил це задовольняло. Але не Кука, який розумів важливість власної армії, мав досвід її створення і розгортання, навіть у вкрай несприятливих умовах окупації.
«Армія майже розвалена. Усіх українських патріотів виганяють. Повністю вернули в армію російську мову, повикидали портрети українських гетьманів, які там уже висіли. З української мови просто насміхаються, принижують. Державність ми все ж утримаємо, але без боротьби не обійдеться. Нас примусять до того кацапи-імперіалісти».
У середині 1990-х під тиском Заходу та з обіцянками гарантій безпеки, Україна позбулася ядерної зброї. Це лиш посилило занепокоєння Кука щодо здатності чинити опір можливій агресії.
«Україна вже знезброєна. Армія у ворожих руках, з неї виганяють національно свідомих і здібних офіцерів. Нема й нашого воєнного флоту, розікрали, розпродали. Руйнування армії почав Кравчук, а докінчує Кучма. Робиться це свідомо, у догоду Москві». «Відновлюють традиції совєтської армії. Налагоджується співпраця з російською армією. Все це робить Шмаров із благословення Кучми. Не буде армії не буде незалежної Української держави. Західні гарантії – грушки на вербі…». «Збройні сили практично зруйновані. Найперше віддали відвічним своїм ворогам атомну й ракетну зброю, а потім усе цінне розікрали, здібних і національно свідомих з армії вигнали, а залишилось, за незначними винятками, дрантя».
У другій половині 1990-х, за мовчазної згоди Заходу, Росія повертається на постсовєтський простір, зокрема в Україну. Йшлося вже не тільки про посилення інформаційних та політичних інструментів, а й про легалізацію перебування тут російських військ. «Останній договір з Москвою, – реагував Кук на угоду, підписану 31 травня 1997, – це фактична капітуляція перед нею. Це дозвіл базуватися на власній території ворожій, окупантській армії! І зробили все це Кучма з Лазаренком». Через сімнадцять років цю наявність своїх військ у Криму Кремль використає для окупації півострова.
1999 року почалася Друга чеченська війна, що закінчилася знищенням і завоюванням незалежної республіки Ічкерія. До влади у Кремлі прийшов ставленик КҐБ Владімір Путін, який невдовзі перестав приховувати геополітичні амбіції. «Відновлюється російська імперія найогиднішого типу. Чечня – початок. Може дійти й до України», – писав Кук у грудні 1999-го.
До початку війни залишалося пʼятнадцять років.
Про автора
Володимир В’ятрович (PhD), історик, автор 10 книг, зокрема нонфікшн бестселера «Україна. Історія з грифом «Секретно» (сумарний наклад – понад 100 тисяч примірників). У 2008-2010 роках, коли очолював Архів СБУ, відкрив для громадськості архіви КГБ. Доклався до визнання Голодомору геноцидом, засудження цього злочину і його виконавців. Ініціював загальнонаціональну дискусію щодо переосмислення низки історичних подій: визвольного руху, Другої світової війни в Україні.
Як директор Українського інституту національної пам’яті (2014 – 2019) В’ятрович виступив ініціатором декомунізаційного пакету законів. Вони встановили відкритий доступ до всіх совєтських таємних архівів 1917-1991 років. Як історик, він пропонує свіжий і неортодоксальний погляд на історію Центральної Європи часів Другої світової війни та розпаду Радянського Союзу. Нині описує новітню російську агресію.
Читав лекції в Національному університеті Києво-Могилянська академія та Українському католицькому університеті. У 2010-2011 роках був старшим запрошеним дослідником Українського наукового інституту Гарвардського університету. Ініціатор створення Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» у Львові на місці колишньої тюрми КГБ і Гестапо. Зараз Володимир В’ятрович є народним депутатом України.
Перша презентація книжки, яку модеруватиме Вахтанг Кіпіані, відбудеться на BestsellerFest у Львові 17 серпня о 15:00 на локації «Франко» (клуб). Ми на цьому фестивалі разом з рубрикою «Літтред» і «Культурою на РАЙОНі» готуємо спецпроєкт – серію розмов у прямому ефірі. Одним з гостей стане Володимир В’ятрович. Тож підписуйтесь на наш ютуб, буде гаряче і дуже цікаво!
