Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, письменник, молодший сержант ЗСУ Артем Чех і його новий роман «Пісня відкритого шляху». Книгу можна замовити до 23 травня у видавців Meridian Czernowitz, а на початку червня ви зможете придбати її в книгарнях.
Українець на американській війні
«Пісня відкритого шляху» – історично-пригодницький роман, найбільший за обсягом твір письменника, редактором якого став Олександр Бойченко. Артем Чех назвав свою нову роботу як одну із поем Волта Вітмена зі збірки «Листя трави». Навіть обкладинка новинки стилізована під першодрук збірки Вітмена.
«Пісня відкритого шляху» про колишнього кріпака з українського села, який після служби на Кримській війні потрапляє в Америку і воює на боці Півночі у громадянській війні. Там Гнат знаходить собі друга, колишнього раба Сема, з яким разом відправляється в подорож Америкою. Відкритий шлях головного героя – це й шлях геть від Москви, шлях крізь війну до свободи, шлях від росіянина в пролозі до українця в епілозі.
Цікаво? Ще цікавіше стане, коли дізнаєтесь, як автор обрав тему книги. «Це був початок травня 2021. Я сидів на балконі з блокнотом і ручкою та розписував план нової книжки. Щось про музику, якісь історії, що пов’язані з нею, з музикою мого життя. Виписував назви гуртів і альбомів… думав як до всього підступитися, бо ж попереду літо, матиму час для писання. «Музика – хороший матеріал», – думав я тоді, – згадує Артем Чех. – А наступного дня поїхав до Вінниці виступати на якомусь фестивалі. І хтось з залу спитав мене: «Артеме, чи ви працюєте над новою книжкою?». «Так, – сказав я, – це буде історія про українця в роз’ятреній війною Америці». «Що? – подумав я згодом, коли пішки плентався до вокзалу. – Америка? Українець? Громадянська війна?». Приїхав до Києва і написав перші кілька сторінок».
Повернення на війну і до роману
Коли роман був майже дописаний, його довелось відкласти на півтора роки. Артем Чех, який воював з травня 2015-го по липень 2016-го, з початком повномасштабної війни повернувся на службу. Захищав Київщину, а на західних околицях Бахмута, як каже сам, разів 20 прощався з життям і думав в такі моменти про те, що надто мало написав. Це каже людина, яка воюючи в ЗСУ примудрялась писати для іноземних видань. Отут можете прочитати український переклад тексту для The New York Times, у якому письменник згадує про «Пісню відкритого шляху».
Після переведення на службу в Києві автору таки вдалось дописати роман. Його виходу він чекає більше за усі попередні. За цим стоїть кропітка робота з дослідження та вивчення теми. «Іноді, аби зробити той чи інший абзац достовірним, я проводив по кілька днів у віртуальних бібліотеках. Передусім невичерпним джерелом документів, листів, мап, щоденників була бібліотека Конгресу, – каже Артем Чех. – Часом мені допомагали американські краєзнавці, історики та реконструктори, з якими я списувався, дивуючи їх тим, що якийсь чувак з України пише роман про їхню війну… Це той самий роман, яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня».
Першу презентацію роману «Пісня відкритого шляху» Артем Чех проведе під час творчого вечора 13 червня о 19:00 у київському Будинку кіно в день свого 39-річчя. Наразі інформації щодо львівської презентації нема. Але до 23 травня у кінотеатрі мережі «Планети кіно» в Forum Lviv ще можна подивитись фільм «Я і Фелікс» Ірини Цілик, який базується на попередній книзі автора «Хто ти такий?». Понад те, Артем Чех разом із дружиною працював над кінострічкою, а син подружжя Андрій зіграв у ній одну з головних ролей (мій огляд на кіно тут).
Лікар
Колишню школу для хлопчиків ми відшукали одразу. Це була стара й міцна двоповерхова будівля із зовнішніми пічними трубами з червоної цегли. Ми не стали перевіряти місто на предмет присутності військ, та це й привернуло б до нас зайву увагу.
Прив’язавши коней до яблуні, з якої сипалися великі водянисті плоди, ми підійшли до головного входу. Двері були прочиненими, і ми зайшли до темного холу з фарбованими у зелене стінами й навчальними плакатами, розвішеними в довільному порядку.
Пахло теплою сирістю. Нагору вели великі дерев’яні сходи, поліровані сотнями хлопчачих ніг, на які невідомо звідки падало тьмяне жовтувате світло.
– Містер Дурілінг! – прокричав Донні.
– Друлінг, – поправив я.
– Містер Друлінг! – знову прокричав він.
Укінці коридору відчинилися двері, з-за яких показалася спочатку свічка, а потім голова діда з довгими тонкими вусами. На голові дід мав старомодний ковпак.
– Не кричи, селезень! – злісно мовив дід. – Люди відпочивають після роботи.
– Сердечно перепрошую, – скривився я.
– Не блазнюй, – захрипів дід. – Піднімися нагору і постукай у перші двері зліва. Якщо, звісно, ти знаєш, де ліво.
Ми піднялися нагору, а старий усе так само стояв унизу і тримав перед собою свічку.
Відтак постукали у хлипкі соснові двері, з-за яких почули чиїсь спритні кроки:
– Лікар не приймає, – прозвучав сухий жіночий голос.
– А ми не на прийом! – відповів я. – Відкрийте, нам потрібно поговорити з містером Дургліном!
– Друлінг, – поправив мене Донні.
– З містером Друлінгом, – повторив я, хапаючись за круглу ручку дверей.
– Що вам потрібно? – спитав голос.
– У нас немає часу гратися в ігри, мем, тому або відкрийте, або ми виламаємо ці чортові двері.
– Том! – прокричав голос. – Том, це якесь божевілля. Це, мабуть, солдати.
За кілька секунд прочинилися двері, і перед нами постав гладкий вусатий юнак у довгому оксамитовому халаті. З-під халата визирала краватка, кінець якої був схований у жилет. На широкому носі юнака лежало пенсне, а його волосся було рідке і напомаджене, мов у тих торговців посудом із великих східних міст. На ногах він мав пантофлі з хутряною торочкою й повстяною підошвою, а в руках тримав товсту книжку, в яку заклав указівний палець.
– Моє прізвище Драглін! Драглін! Невже так важко запам’ятати?! – промовив він високим голосом.
– Лікарю, ви їдете з нами, – сказав Дональд наполегливо, але поштиво.
– Господи милосердний! – промовив лікар, оголюючи свої гострі й маленькі, як в окуня, зуби. – Ви хто такі? Ви від місіс О’Ріордан? Так передайте їй, що я відмовляюся видавати їй опій.
– Ми не від місіс О’Ріордан, сер. Нам потрібна ваша допомога. Я правильно розумію, що ви єдиний лікар на весь округ Покахонтас?
– Нас п’ятеро! – сказав лікар. – Де інші чотири – не знаю. Хоча здогадуюся, де може бути містер Кобейн. Хочете знати? Він зі своїм хорватським приятелем розважається зі шлюхами в Льюїсбурзі!
– У нас мало часу, лікарю, – мовив я, втрачаючи терпець. – Ви збираєтеся прямо зараз, і обіцяю, що за два дні ви повернетеся! Ясна річ, ви отримаєте гідну платню.
– Два дні? Та я і на годину нікуди не вийду!
Я був надто втомлений, щоби вдаватися до довгих умовлянь. Щосили я копнув лікаря Драгліна ногою в живіт, від чого він осів на підлогу й застогнав від болю, хапаючи повітря. Як окунь. Попри це, книгу він і далі тримав у руці, використовуючи палець як закладку.
Я зайшов до квартири і наступив лікарю на ногу. Він голосно захрипів. Його очі наповнилися вологою. З кімнати почувся крик удови. Я вихопив револьвер і приставив його до голови лікаря.
– Тихше, лікарю! – прошепотів я. – І накажіть замовкнути мем. Приведіть себе до ладу, візьміть усі інструменти, які потрібні для ампутації, і сідлайте свого коня. Ви їдете з нами, і повірте, що вже завтра ввечері або післязавтра вранці ви зможете дочитати цю книжку.
– У мене пацієнти! – жалібно вимовив лікар.
– Це брехня! – втрутився Дональд. – Ви нікого не лікуєте, бо люди тут не хворіють, а вмирають прямо в полі.
– І в мене немає інструментів для ампутації, – з надією сказав лікар. – Я ніколи цього не робив і не вмію робити.
– У вас є пилка?
– Я пошукаю, – лікар піднявся. Наповнений страхом і сум’яттям, він швидко заходив по квартирі, збираючи речі.
Вдова стояла в проймі між кімнатами, де мали би бути двері, але замість них висіла довга льняна шматина, оторочена по периметру синім оксамитовим кантом. Вдова була вдягнена в темно-сіре плаття з мереживом на комірі й на манжетах, із-під плаття визирали червоні в’язані шкарпетки. Риси її обличчя були гострі, мов у покійника, а волосся сіре, ніби притрушене попелом. Поки лікар збирав свої інструменти і пришіптував нарікання на долю і обставини, вона спостерігала за ним, важко зітхаючи і підносячи руки до безкровних губ.
– Він виживе? – спитала вона, коли лікар зник у дальній кімнаті.
– Хто він? – не зрозуміли ми.
– Томмі.
– Ваша солодка булочка? – заусміхався я. – Якщо не робитиме дурниць.
До передпокою зайшов лікар. На ньому був той самий костюм, що виднівся під халатом, тепер його прикривав темний плащ із високим коміром. На голові безладно сидів котелок із прим’ятою тулією.
– Я готовий, – приречено вичавив із себе він.
– Не роби дурниць, Томмі. Благаю, – мовила вдова.
Томмі торкнувся кінчиків її пальців і подався до виходу. Ми вийшли слідом. Унизу все так само стояв вусатий дідок і не без азарту спостерігав за тим, як ми виводимо лікаря.
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки книг Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках» , Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства» , Тетяни Рубан «Тимчасово переселені» , Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
