У новому випуску рубрики «Літтред», в якій я і «Львівська Пошта» ділимось уривками нових видань, львівська історія про секс, наркотики і рок-н-рол. Тобто біографія «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни». Книгу, головним героєм якої є легендарний Кузя, написав музикант, фронтмен «Мертовго півня» Юрій Рокецький. До вересня новинку можна передзамовити на сайті видавництва «Наш Формат» за зниженою ціною.
Чого чекати від книги
«Брати Гадюкіни» та їхній фронтмен Сергій «Кузя» Кузьмінський – одне з найяскравіших явищ в українській музиці 1990-х. Увірвавшись у неї з
феєричною сумішшю регі, блюзу, рок-н-ролу та фолку, вони принесли бунтівний дух справжньої творчої свободи. І завоювали любов публіки на довгі роки.
Це видання стане справжньою знахідкою не лише для прихильників творчості Кузі та «Братів Гадюкіних», адже передусім це біографія цілого покоління, що зростало на зламі епох. Воно написане на основі десятків інтерв’ю, а також дописів самого Кузьмінського.
У книзі дуже багато фотографій, опублікованих вперше. Також у ній розміщені QR-коди з посиланнями на рідкісні репетиції, аудіо та відеозаписи. Це не лише біографія, а й каталог творчості, ретельне дослідження постгадюкінського періоду творчості, коли Кузя писав альбоми електронної музики.
Юрій Рокецький про «Всьо чотко»
Але хто ж скаже про книгу краще, ніж сам автор? Юрій Рокецький розповів мені, що ідея написати «Всьо чотко» народилась у нього спонтанно. Це сталося шість років тому під час діалогу з друзями, теж фанами «Братів Гадюкіних».
«Тоді я подумав, що можна просто зібрати спогади музикантів, родичів. Але згодом вирішив, що біографію писати цікавіше. Я дуже люблю читати біографії західних рок-зірок! Завжди дивувався, чому у нас немає таких про наших музикантів, – пояснює автор. – Тож почав накопичувати матеріали і брати інтерв’ю. Дуже важливим на перших порах було сприяння самих «Гадюкіних» та сестри Сергія Кузьмінського – Наталі. Без них нічого б не відбулось».
Юрій Рокецький каже, що деякі видавці були шоковані рукописом і прямо висловлювали йому це. А багато хто просто проігнорував його лист. З його слів, «Наш Формат» завжди вирізнявся з-поміж інших сміливістю друкувати щось нонконформістське і радикальне. Тож вважає, що йому пощастило з видавництвом.
Перші враження і тур
Клавішник «Гадюкіних» Павло Крахмальов уже встиг поділитися своїми враженнями про новинку: «В серці і в голові з драмою, трагедією, сумнівами і сміхом мав задоволення читати Юрковий «рукопис». Ну, та як і має читатися хороша книга… Між рядків прочитав непереборне бажання автора зберегти в сейфі пам‘яті кавалки історій про Сергія. Простих і тих, що на голову не налазять. Книга про звичайну, незвичайну і незвичну людину, що просто жила своє життя. Просто несла свою валізу, роздаючи з неї маленькі подарунки оточуючим. І не усвідомлюючи того, що ця стежка заведе її в історію своєї країни. Дякую тобі, Кузя… Дякую автору і видавцеві за те, що зафіксували таку непросту дорогу капєц якого класного пацана».
Перша презентація «Всьо чотко» і джем-сейшен, присвячений виходу книги, відбудуться у межах KyivBookFest 7 вересня о 18.00. Гостями події будуть Павло Крахмальов та Ігор Мельничук з «Братів Гадюкіних», Роман Чайка і Юрій Рокецький з «Мертвого півня», Андрій Середа, Іван Малкович, Марія Бурмака, Ірма Вітовська-Ванца, Римма Зюбіна, Соня Сотник та інші.
Та це стане лише першою презентацію туру. «Далі поїду іншими містами. На презентаціях буду докладно розповідати про весь процес написання. Бо це дуже цікава історія!» – додає Юрій Рокецький. І я йому вірю. А поки ми чекаємо оголошення дати львівської презентації, чому б не розпочати знайомство з книжкою і спробувати зрозуміти, яким був Кузя?
Загубив чи, навпаки, знайшов?
Сімнадцятого березня 1996 року перед концертом у Тернопільському палаці «Березіль», на який були розкуплені всі квитки, «Брати» мовчки стояли за кулісами і слухали свого фронтмена:
– Чуваки, я прийняв рішення. Сьогодні на цьому квітка. Чи крапка. Коротше, мене більше не турбувати.
Кузя говорив рішуче й переконливо, нікому не спадало на думку йому заперечувати, тим паче, що останнім часом усі жили в тьмяному передчутті цієї розмови. Ніхто не знав, як правильно відреагувати, водночас кожен відчував причетність до чогось важливого та безповоротного. Але був і позитивний момент: рішення Кузі несподівано додало музикантам куражу, і в їхніх серцях загорілося бажання зробити цей вечір незабутнім.
Вони ніколи не грали таких довгих концертів і вперше з’їжджалися на виступ із різних міст: Кузя з Лілею вже якийсь час мешкали в Києві. Хронометраж тернопільського концерту становив одну годину і сорок хвилин: це – разом із виходом на біс – 19 пісень.
Найважче новину про останній концерт гурту сприйняв Гєша, для якого кар’єра в «Гадюкіних» закінчилася, ледве встигнувши розпочатись. Тому його того вечора буквально заносили у вагон львівського поїзда. За концерт музиканти отримали гонорар по 100 доларів на людину, що тоді було чималою сумою. Гєша пригадує, що по приїзді у Львів влаштував на ці гроші грандіозну пиятику, після якої навіть ще щось залишилося. Тільки, звичайно, ненадовго. Настали будні, і кожен мусив себе чимось зайняти. Верб’яний повернувся у свою столярну бригаду (він називав цей кар’єрний злам «крахом інженєра Ґаріна»), однак не покинув музики і швидко заснував новий гурт під назвою Red Faces. Ігор із Пашею
засіли за студійну роботу в малоперспективному Львові, а Лузя знову безнадійно заторчав.
Щоправда, Мельничук стверджує, ніби був ще один епізод, коли Кузьмінський міг переглянути своє рішення. «Гадюкіни» планували дати ще один концерт у київському рок-клубі «Барви», на який, за словами організаторів, теж був повний солдаут. Але в день концерту сталась якась аварія на підстанції і надовго зникло світло, тому подію скасували. Кузя розгледів у цьому віщий знак. Окрім того, він звернув увагу, що столичні рейв-вечірки збирають у рази більше публіки, ніж рок-концерти: ще один прозорий натяк.
Для людей, безпосередньо не посвячених у «гадюкінську» кухню і тривалі Кузині сумніви щодо правильності обраного шляху, припинення діяльності гурту було несподіваним. Багатьом крок Кузі здавався нелогічним, адже попереду на нього і «Братів» чекала ще більша слава. Ось тільки сам Кузя прагнення слави (якщо таке колись було) на той момент уже переріс: «Слава – то не так цікаво, як тобі здається. От ти сідаєш в метро, і кожна морда лізе до тебе з автографом. Річ не в тому. Головне, щоб тобі подобалося то, що ти робиш».
Адольфич своє нашуміле інтерв’ю із Сергієм так і назвав: «Человек Положивший, от славы отказчик». І в цьому інтерв’ю Кузя, щоб двічі не вставати, висловив своє ставлення і до слави, і до «Гадюкіних»: «Для мене все це було суцільним непорозумінням... коли я зрозумів, що для того, щоб стати знаменитим, досить подібного роду «шняги», світ для мене відразу якось поскучнів. Але коли зрозумів, що вся ця знаменитість – хуйня повна, то знову повеселів... [«Гадюкіних»] оцінюю як не дуже якісно реалізовану хорошу ідею. Ну і, знову ж таки, час, місце, люди – все збіглося так, щоб вийшло те, що вийшло. Суб’єктивно для мене історія з «Гадюкіними» була просто мідними трубами, після яких я опинився в тому умиротвореному стані, у якому перебуваю тепер і якому до пиздеців радий».
Натомість у записаній того самого 2005 року розмові з Олегом «Мохом» Гнатівим про спільне з «Братами» минуле Кузя говорить значно тепліше: «Перш за все, це було весело. Як воно і повинно бути в молоді роки. «Гадюкіни» існували в дуже цікавий час. Руйнувалися старі стосунки і стереотипи. Позаду були десятиріччя совєтської сірості, а попереду – щось абсолютно невідоме, але дуже цікаве і, як ми всі сподівалися, прекрасне. Частина моїх молодих років усе ж таки припала на брєжнєвсько-андроповсько-черненківські роки. Тому було дуже багато невипрацюваної енергії. «Гадюкіни» для мене стали тим девайсом, за допомогою якого я виплеснув усю цю енергетику. Сенс існування людини, можливо, в тому і полягає, щоб віддати світові якнайбільше своєї енергії. І що краще ти це зробиш, то більше до тебе потім вернеться. Це – як пенсійний фонд».
Проте підсумок звучить усе-таки досить мінорно:
– «Гадюкіни» – сторінка твого життя, яка забрала багато часу і дала багато досвіду. Що ти втратив по дорозі?
– Ну, сам дивись: коли всі вчилися в інститутах, я гоцав по сцені, всіх веселив. Потім, коли всі почали працювати і робити кар’єру, я лікувався від наркотичної залежності (бо інакше як можна було гоцати по штири концерти в день). Тепер, коли ті, хто ходив на наші концерти, стали
поважними людьми, родили дітей, збудували хату і посадили дерево, я лишився таким, як і був,– перекотиполем по найманих квартирах. Я не знаю, це загубив чи, навпаки, знайшов?
У попередніх випусках «Літтреду» ми публікували уривки збірки оповідань «Арабески» Сергія Жадана від Meridian Czernowitz, книги «Залізний генерал. Уроки людяності» Людмили Долгоновської від Vivat, спогадів «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» Бориса Ґудзяка від видавництва УКУ, збірки Валерія Пузіка «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати я тебе розбуджу» від Vivat, видання «Сила опору. Українці в радянських таборах» від «Локальної історії», збірки короткої прози в жанрі фантастики від українських письменниць «Мотанка», книг Артема Чеха «Пісня відкритого шляху», Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», Юлії Чернінької «Спадок на кістках», Олександра Кучерука, Юрія Черченка і Михайла Ковальчука «Євген Коновалець. Історія нерозкритого вбивства», Тетяни Рубан «Тимчасово переселені», Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач».
