Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, «Дорога…ми». Це збірка оповідань, у яких Мар’яна Лелик описує художньо опрацьовані, але реальні історії жінок, долі яких змінила війна.
Передзамовити книжку вже можна на сайті видавництва Сreative Women Publishing вже зараз. А ми сьогодні розповідаємо про створення збірки «Дорога…ми» і публікуємо оповідання із неї «Сніжок».
Про героїнь збірки «Дорога…ми»
Мар’яна Лелик створила книгу «Дорога…ми» – пронизливу збірку жіночих історій. У них сучасна війна стає як випробуванням, так і дороговказом, але перш за все точкою глибокого переосмислення себе. До видання увійшло десять оповідань, заснованих на реальних подіях і розповідях. Імена героїнь тут також не вигадані. Адже «Дорога…ми» – це документальна основа, подана через художнє бачення української письменниці, тому книжка звучить як свідчення і літературна пам’ять часу.
Героїнями збірки «Дорога…ми» стали жінки різного віку, професій, життєвого досвіду. Серед них хореографиня, яка щодня розвозить гуманітарну допомогу на важкому транспорті. Бізнесменка, що покинула кар’єру заради волонтерства. Юна піаністка, яка грає по вісім годин щодня, аби утримувати родину в іншій країні тощо. Кожна історія, як окремий шлях, окрема «дорога», але всі вони сходяться у спільному: у пошуку сили, сенсу і світла посеред темряви війни.
«Це історії про силу і велич, інколи непосильну ношу, інколи біль і розпач, але завжди про світло, здатне здолати найтемнішу темряву. Це історії про те, якими ми є насправді – без масок і чужих очікувань. І про дорогу, якою ми йдемо всі разом, хоч іноді здається, що геть у різних напрямках», – певна письменниця, генеральна директорка і співзасновниця Creative Women Publishing Слава Світова.
Мар’яна Лелик: «Сила українських жінок долати труднощі й іти до світла, надихає»
Мар’яна Лелик – письменниця, редакторка, тренерка з ейдетики. Має філологічну освіту (Києво-Могилянська академія). Лауреатка конкурсів «Гранослов», «Коронація слова», «Франкові зорі». Авторка понад 15 книжок – поезії, прози, дитячих, навчальних і духовних текстів. Її твори переклали кількома мовами. Мар’яна Лелик – учасниця міжнародних літературних резиденцій. Вона організовує освітні курси та літературні вебінари. А ще Мар’яна мама трьох дітей, мандрівниця і людина, закохана в слово.
«Я писала цю книжку за кордоном, перебуваючи на письменницькій резиденції. Розповідала знайомим іноземкам про проєкт і бачила реакцію: сльози на очах, обійми, слова підтримки й обіцянку прочитати книжку, коли вона вийде друком. Вони казали, що цей досвід пережиття втрат і горя, а ще водночас неймовірна сила українських жінок долати труднощі й іти до світла, надихатимуть кожну жінку, незалежно від того, де та мешкає, – розповідає Мар’яна Лелик про створення збурки «Дорога…ми». – Бо ж пам’ятаєте: кожна жінка – промінь, а сонце – воно ж одне на всіх. Тому я впевнена, що жінка жінку зрозуміє й без слів, адже жіноче коло підтримки, ця енергія сестринства – це воістину ні з чим незрівнянне відчуття».
Кураторка книжки «Дорога…ми» Фатіме Абель каже, що ці історії стали для неї терапевтичними – від першого прочитання рукопису й до моменту, коли визначався порядок оповідань чи переглядався фінальний макет тощо.
«Коли мені запропонували стати кураторкою цієї збірки та підтримувати прекрасну авторку Марʼяну Лелик, я відразу погодилась. Але потім, направду, довго боялась читати рукопис, відкладала його буквально до останнього. Здавалось, що переживання 2022-го ще надто свіжі, що все це занадто живе, і я не готова повертатись туди. Але врешті я почала читати… я посміхалась і плакала. Чесно, на кожному оповіданні в мене просто котилися сльози. Це була зустріч із тими емоціями, які тихо поховалися в імʼя того, щоб «справлятись» у новій «нормі», у якій ми живемо тепер. Згадалося відчуття єдності й сенсовності кожної маленької дії – те, що так гостро відчувалося на початку. Книжка «Дорога…ми» – це та сама дорога, яка веде до світла. До справжніх нас», – переконана Фатіме Абель.
СНІЖОК
– Я не знав, що час може тягнутися, як жуйка без смаку: під ноги виплюнути совість не дозволяє, а смітників нема, – Максим закурює. – І ти тисячу разів думаєш, нащо взяв ту жуйку до рота, а зробити нічого не можеш…
– Та куда ж ти його викинеш, той час, – сміється Петрович, – його треба просто жити. І жувати. І бити ворога. Я за своє життя всякого на бачився, всякого, але такого, як тепер, не було… Жалко дітей, жалко старих і молодих. Себе даже жалко буває.
– Петровичу, а ти думав колись, що було б, якби ти не пішов воювати? От сидів би дома і тєлєк дивився?
– Оце ти вже від скуки казишся, чесне слово, – спльовує Петрович. – Да ти шо! Куда би я дівся? Пішов би, канєшна. Да мене моя Ларіска сама би вигнала. Вона не любить, як хтось на подвір’я заходить без спросу, то вона буде спокойно наблюдать, як русня в наше село пре, а я тєлєк дивлюся? До нас якось сусідка Оксана забігла в хату без стуку, щось їй треба було позичить. То Ларіска позичила, але я потім цілий вечір слухав, як так можна було заходить у хату чужу, і чого це я двері за собою не замкнув, як прийшов з роботи. Нє-нє, в мене других варіантів не було, – знову сміється. – Може, у вас, молодих, там по-другому всьо, романтіка. А у нас із Ларіской так: я роблю, що маю робить. Вона – так само. Оце й уся любов. Але без неї – нікуда. От сміяться будеш: закриваю очі – а пе реді мною вона. Скучає, навєрно, жде мене. Ох, вредна. Обіцяла, що пирогів напече, як я приїду, хоч не любе готовить. А тебе твоя жде?
– Не знаю… – Макс притуляє червону гарячу цятку до холодного каменя: «ш-ш-ш»… – Чекає. Але… я їй не сказав, що я тут.
– Як не сказав? – підстрибує Петрович. – Да моя Ларіска за неправду очі видере. То страшні ше, ніж до хати без стуку зайти.
– Та я не казав неправди, – виправдовується Максим. – Сказав, що в теробороні, близько, доставляю хлопцям їжу, що біля мене спокійно й тихо і я ніколи не голодний, – хлопець зітхає і додає з усмішкою: – І в шапці.
Петрович не реагує, навіщось колупає ножем дровиняку.
– Скільки ж ти її вже дуриш? – питає строго і собі закурює. – От моя…
– Та я не дурю! – перебиває Максим і зри вається з місця. – Просто не все кажу. Це ж не брехня!
– Ой, синок… Любиш – то треба правду казать.
– Ти розумієш, Петровичу, вона така… Вона така ніжна, така делікатна… Я з нею в кіно не можу піти, бо вона плаче на всіх фільмах то від розчулення, то від жалю. Якось у театр запросив – люди на нас дивилися, а не на сцену. Вона плаче, я заспокоюю. Дитина якась упаде на вулиці – вона швидше, ніж мама, підбігає, тулить до себе. Їй усіх жаль, усіх хоче захистити, пригорнути. Вона мені росу ранкову нагадує: ледь ледь на траві краплини видно, а глянеш і згори – ну чисто тобі срібло. Отак і вона: здаля маленька, спокійна, задумлива, а підійдеш ближче – одна ніжність…
– Як звати? – безцеремонно й зовсім не ніжно питає Петрович.
– Сніжана, – шепоче Максим. – Сніжок.
– А, то понятно. З таким ім’ям даже положено такою буть. Була б Ларіска – ото інше діло. Ох, обійняв би я зараз свою, ух… Так, давай, розказуй мені щось про свою спокойну, може, і я успокоюся. Бо оце згадав і… якби не война, уже летів би до неї. А перед нами ще ніч довга, як зима, а спать не можна.
– Та що розказувати… Класна вона, – усміхається Макс. – Мої пости завжди коментує так красиво, типу: «Дякую за глибину й світло» або «Так написати може лише істинний правдолюбець». Я як то читаю, Петровичу, то наче з аерорюкзаком піднімаюся. Ну, круто. Але тепер не пишу вже пару місяців, то колись, було, бавився словами. Воно, може, й писалося б, але боюся, що вона прочитає і все зрозуміє. Не хочу її зранити, боюся. Вона любить шукати приховані сенси, розбирає кожне слово. А як не хоче говорити, то мовчить. І в неї та мовчанка, Петровичу, така, що здається, ніби ти у якийсь інший світ потрапляєш – починаєш розуміти більше, усвідомлюєш речі, про які навіть не задумувався. Вона каже, я читаю її думки, а потім їх прочитають інші в моїх книжках. Я колись приніс мушлю, а всередину папірець заховав з її ім’ям і серце намалював – то весь вечір мовчала й тулилася до мене. А я, Петровичу… Я не знав, що казати, навіть не хотів рота розтуляти – так мені добре в тій тиші було, як у раю. Біля неї добре, з нею добре. Без неї важко.
– Ой, важко… Отак удень роботи стільки, що й угору нема часу глянуть. Да й чого його дивиться – ще прилетить що на голову. А вночі аж серце розривається – так хочеться хоть слово почуть. Навіть сварливе – лиш би було.
– У Сніжанки голос такий м’який, як перший сніг. Співає в хорі, сопрано. На ангела схожа, як співає. На їхніх концертах сльози самі мимо вільно течуть – просто космос. Аж ніби чую той голос її.
– І моя ж співати любить, – аж підстрибує Пе трович. – Да як затягне – душа рветься. Хароша моя Ларіска, хароша. Сварлива трохи, впертюща, але ні на яку не проміняв би. Тридцять год уже ми як поженилися. А ви давно?
– Три буде, – каже Максим, і його наче блискавкою пронизує – у них же завтра річниця! – Завтра якраз, ледь не забув. Дякую тобі, Петровичу. Ми планували, що поїдемо в Грецію святкувати. Вона дуже любить міфи, історію. Обіцяв, що подивимося стару Елладу. І що?
– Звозиш іще, куда ти дінешся. Коли така вона в тебе, як ти оце розказуєш, то пойме.
– Та звісно, що зрозуміє. Просто так хочеться щось для неї особливе зробити.
– Ти вчора три безпілотніка підбив, чим тобі не особливе? По-моєму, це лучче в сто раз, чим якась Греція.
Петрович сміється. Максим сміється. Сніжанка теж би оцінила гідно такий подарунок на річницю. А ще обов’язково додала б, що три – гарне число, символічне.
– Якось ми з нею поїхали до її баби в село, – Максим нарешті всідається біля Петровича, – а там якраз вишні просяться. Ну, нормальні люди як вишню обривають? Драбину ставлять, лізуть, зривають. Чи там дві драбини. Чи по черзі, не знаю. А Сніжанка каже: «Давай разом швидко обірвемо – і спокій голові, погуляємо ще, до озера підемо». Ну, разом то разом. Але двох драбин нема, лиш одна. То я заліз на щабель, а її на гілку підсадив. Головне, що спочатку все було ідеально – рвемо вишні, вона навіть мене ними годує, згадуємо щось, сміємося. А потім… чи то вона потягнулася за ягодою, чи драбина зісковзнула зі стовбура… як полетіли ми обоє з тої вишні, а дзбанки – на нас. Сусідка аж із хати вибігла подивитися, чи світ не валиться, як вона потім казала. Добре, що ми не високо лізли, то й недалеко падати було. Як я тоді спереживався! Думаю, точно скрутила щось собі, бо мала ж, делікатна. Я до неї – Сніжок, Сніжок, ти ціла? А вона лежить і мовчить. Вона крові боїться з дитинства, може й знепритомніти, як палець поріже. Я знову – Сніжок! А вона як засміється! «Оце, – каже, – буде що внукам розказати, як дід із бабою з вишні падали! То кіно можна знімати за однією назвою лише». Ну, і як її зрозумієш до кінця? То плаче весь вечір, бо палець прищемила дверима, то сміється, як із вишні звалилася й добряче так ударилася. Виявляється, ребро тоді зламала, а мені навіть не казала, щоб я не переживав.
Петрович мовчить, усміхається у вуса.
– То вона в тебе непроста, синок… Ти ото – співає, танцює, читає, – а там така сила, що огого. Хароша дівка, хароша. Думав, що зовсім не така, як Ларіска, а вони навіть похожі. Якось ми з моєю пішли до кума помагати дорожку вимощувати таку з каменів, знаєш? От моїй на ногу каменюка впала – з тачки скотилася, як кум віз. То я би заплакав, кажу тобі чесно, бо на нозі одразу ґуля синя, як яйце, вискочила. А Ларіска знаєш що? Скривилася, посиділа трохи і за десять мінут уже знову нам пішла помагати. В лікарню не їздили, бо вона сама собі дохторка, якісь мазі прикладала, колола себе сама. Боліло ж страшно, а вона шкандибає по хаті й мене ще вичитує, що я не так роблю. Отоді я її полюбив іще дужче, бо наче сам сильніший біля неї став. А твоя ж тоже! Ніжна, сніжна… Сильна ж, як мороз у січні. І бачу, що з Ларіскою вони би собі знайшли про що язиками почесати.
Максим насуплює брови.
«Язиками почесати» – це точно не про його Сніжанку. Вона якби таку фразу почула, то змовкла б знову на весь вечір. Вона любить красиві слова і не любить обмовляти, перемивати кісточки. Як щось каже про когось – то одна делікатність. Колись зізналася Максові, що завжди намагається говорити про людей так, наче вони отут стоять біля неї. Чи могла б вона сказа ти людині в очі те, що каже тепер? Ото її орієнтир. Якби могла – добре, серце спокійне, якби не могла, бо соромно, страшно, незручно – замовкає відразу, значить, щось не те.
– Ти чого набурмосився? – Петрович штовхає Макса під ребро. – Сам уже як Сніжанка став – нічого тобі не скажи.
– Та я… Ти тут ні до чого, Петрович, – наче прокидається Максим. – Я просто думаю, що якби не цей треш із лютого, як би все було по-інакшому.
– Що тут думать… «Якби» на війні нема. Тут накази і цілі перекривають кожне «якби». Або ти стріляєш – або по тобі. Знаєш, мені Ларіска сказала, що ніколи не простить, як не вернуся. А вона як не простить – то пиши-пропало. І це мене тримає сильніше за все. А дочка моя, як я мав уходить, зранку каже: «Мама плакала всю ніч». Я перше не повірив, а потім пішов у кімнату – а там подушка мокра, хоть викручуй. Ларіска ж не плаче взагалі. Ще колись сказала: «Як я буду плакать, то що ж моїм пацієнтам робить тоді?» – і реально не плакала ніколи. А тут… Так мені жалко всіх стало, так недобре. І розізлився я тоді не на шутку. Ото злий до сих пор хожу. Поки не виб’ємо їх усіх, злий буду.
– Мабуть, я завтра їй правду скажу, – шепоче Максим. – Так легше буде. І правильно. Не можу більше обманювати, під серцем млоїть від того. Вона там викладає філософію, а я її тут істини позбавляю. Нечесно. Дякую, Петровичу.
– А мені за що? – щиро дивується дядько. – То тобі дякую, що ніч за балачками скоротали. Приїдете колись із твоєю Сніжанкою до нас – познакомлю вас із Ларіскою, посидим. Може, заспівають що разом… Бо моя Ларіска… ех…
***
– Лоро, тут іще один, – Сніжана перекрикує арту на тлі. – Лоро!
– Пульс перевірила?
– Що?
– Сніжок, пульс перевір, – кричить Лариса, – ти ж знаєш, що робити!
– Я не медик, мушу перепитати, – Сніжана не кричить, а говорить спокійно, бо Лариса вже біля неї, оглядає пораненого.
– Давай на ноші – і до машини. Маємо встигнути, поранення сильні, але життєво важливі органи не зачепило. Перекладаємо на «три». Бери!
«Швидка» колихає на польових дорогах, підгицує, витрясає залишки страху й невпевненості. Після таких поїздок не залишається жодних «чому» й «навіщо», які так любить збирати щодня Сніжана, щоб ночами шукати на них відповіді.
– Своєму коли скажеш? – Лора на секунду піднімає на неї очі й знову опускає на руку, якою затискає рану бійцю.
– Завтра, мабуть. У нас річниця. Не можу більше обманювати, серце болить. Він має право знати.
– От і молодець! Так легше жити. Мій якби мені хоч одне слово неправдиве сказав… Ох, краще не думати… Правда страшна, Сніжок, але твоя, розумієш? А брехня – завжди чужа, ворожа. Бач, як вони брешуть усім – і людям, і світу. «Ми здесь нє билі, ми нє зналі, куда єдєм…» – Лариса примружує очі, стискає губи.
Сніжана знає цей погляд. У ньому – злість, упертість і… страшна якась сила. Магічна. Коли Лора так дивиться, Сніжана знає, що доїдуть цілими до лікарні – жодна куля не влучить у машину, жодна краплина дощу не впаде. Якось Лора так дивилася на бійця, життя якого на волосинці висіло. І – доїхав, операцію пережив, уже малу вдома няньчить. Зізнався потім Сніжані, що того погляду боявся більше, ніж смерті.
Хороший погляд. Український.
От би Сніжані хоч інколи таку силу мати, хоч соту частинку. Тоді вона б не хвилювалася за всіх кругом, не боялася б Максиму сказати, що на другий день після нього пішла на курси медиків і третій місяць уже з Лорою… Добре, що хоч він у безпеці. Хай їсти возить – це теж потрібно.
І Сніжанка від того спокійніша. Ну, а погляду Лориного їм на двох вистачить. А після перемоги вона запросить Лору з чоловіком до них і познайомить Лориного Петровича зі своїм Максом – вони такі схожі!
Боєць стогне.
Лора дивиться на нього ще пильніше.
«Доїдемо», – каже собі подумки Сніжана і заплющує очі.
«Швидка» гойдає, витрясає з думок усе зайве, залишаючи лиш дві цілі: вижити і перемогти!
Що ще почитати до теми
Цього року Сreative Women Publishing відсвяткувало п’ятиріччя. У рубриці «Літтред» ми досить часто розповідаємо про їх видання. До прикладу, про книгу Віолетти Кім «Плач, сестро, смійся». Або про книгу Тамари Марценюк «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю» від Creative Women Publishing. У травні її презентували у Львові, раджу почитати матеріал з події. Тамара Марценюк і докторка історичних наук Оксана Кісь є науковими редакторками «Слово на літеру «Ф».Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської і ВСЛ.
Також раджу звернути увагу на перевидання легендарного дослідження витоків та історії розвитку українського жіночого руху Марти Богачевської-Хомяк «Білим по білому. Жінки у громадському житті України, 1884-1939». І почитати мій текст «Сестринство «Першого вінка». Як жіночий рух літературою об’єднав Україну». Бо саме Creative Women Publishing перевидав «Перший вінок» і створив до нього книгу-посестру «Ті, що творили «Перший вінок». Матеріал про презентації обидвох видань у Домі Франка можна прочитати отут.
