Видавництво Vivat днями оголосило про передпродаж лімітованої збірки оповідань «Любовна класика» із серії «Vivat Класика». Тож у цьому випуску рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, розповідаємо про її створення. І першими публікуємо ексклюзивний уривок зі збірки – оповідання Михайла Івченка «Шлюбний день», якому понад сто років і яке вперше публікується.
Читайте і прередзамовляйте книжку на сайті видавництва. Поки її не розхапали, як то було з «Різдвяною класикою» і «Великодньою класикою», уривок з якої ми публікували в рубриці отут.
Чим особлива «Любовна класика»
Видавництво Vivat представляє нову книжку «Любовна класика», антологію української любовної прози ХІХ–ХХ століть. Це вже третє спецвидання в серії української класики, до якої раніше увійшли «Різдвяна класика» та «Великодня класика». Воно продовжує ідею книжок для читання, колекціонування й подарунка. «Любовна класика» об’єднує тексти українських письменників і письменниць різних епох, стилів і світоглядів – від сентименталізму й романтизму до модернізму та реалізму. Усі вони по-різному, але однаково глибоко осмислюють незбагненну, суперечливу й багатовимірну природу кохання.
«Ми задумували цю книжку як продовження серії подарункової класики, але також як розмову про любов без спрощень і кліше. Українська література говорить про кохання надзвичайно чесно: як про світле і радісне почуття, так і про болісне, втрачене, руйнівне. Саме ця поліфонія робить «Любовну класику» живою й актуальною сьогодні», – зазначає CEO видавництва Vivat Юлія Орлова.
«Любовна класика» і літературне відкриття
У збірці представлені твори Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Франка, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Агатангела Кримського, Івана Нечуя-Левицького, Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича та багатьох інших. Разом вони творять емоційно й філософськи насичену мапу любовних переживань, у якій поруч співіснують ерос, дружба, родинна прив’язаність, одержимість, жертовність і самоприйняття.
Упорядниця видання Ярина Цимбал, кураторка серії «Vivat Класика», зібрала тексти, що хронологічно охоплюють ціле століття й разом формують цілісне бачення еволюції любовного наративу в українській літературі. Книжку відкриває передмова літературознавця Богдана Тихолоза. Він окреслює спільний концептуальний мотив антології та пояснює, як різні автори й авторки говорять про любов – як досвід, виклик, пристрасть і випробування.
«Ця антологія запроваджує в активний культурний обіг не тільки напівзабуті імена (кому з нас відомі Сидонія Гнідий, Віра Нечаївська, Дмитро Борзяк, Володимир Гадзінський?), а й просто-таки цілком незнані твори! Оповідання «Шлюбний день» Михайла Івченка в «Любовній класиці» друкується вперше, з архівного рукопису, датованого 1920-м роком. А це таки літературне відкриття! Твір понад століття чекав на те, щоб опинитися на «високій полиці» класики!», – твердить Богдан.
Хто я така, щоб з ним не погодитись? Тож саме «Шлюбний день» сьогодні в «Літтреді». Читайте і відкривайте для себе досі незнані глибини української літератури.
Михайло Івченко «Шлюбний день»
Лишенько моє… Бризнув ранок світом. На вікнах моїх розквітли сині квіти. Час до праці поспішати. Як же я сьогодні приберусь? Одягну я краще вбрання, що зосталось у мене, бо милого зустріну сьогодні в останній раз.
Скажу йому:
– На добридень, коханий! Зустрічай свою наречену, що розквітла осінньою трояндою, що прибралась у біле вбрання.
Вибаню я руки шматочком мила, що дістала недавно, та й скажу йому:
– Поцілуй востаннє мої білі руки, бо вже більш не побачиш ти їх!
Хутенько, хутенько! Час до праці поспішати! Та ні… Не до праці. До милого на останній шлюбний поцілунок.
Моя сестриця Іра зовсім маленька ще дівчинка.
Прокинулась, як я банила руки, висунула з-під важкої ковдри свою кучеряву голівку та й усміхається блідими губами.
– Ой, як зимно, сестрице! – капризно цідить вона.
– Зимно, дуже зимно, моя любенька! – кажу я.
А проте вона хутко вдягається, студячи руки з холоду.
– О, які вже квіти розпустились у нас на вікнах! Білі троянди й конвалії. А там, за ними, густий сад білими зорями вкрився. Правда, сестрице?
– Правда, моя любенька! Це тому, що в нас зимно, а надворі іній осів.
– О, та вже зима настала, – плаче Ірочка. – Я зовсім не хочу! Не хочу, не хочу!
– Нічого, нічого… Білі квіти розквітнуть, пишні сади зацвітуть.
Гарно буде, Ірочко!
– Я не хочу… Я зовсім нічого не хочу… Хай ліпше морок на землю сяде, щоб нічого не бачити.
Вона трохи помовчала.
– А в нас палива зовсім нема?
– Нема, Ірочко.
– То як же ми будемо?
– Може, дістанемо якось…
– Ні, не дістанем. У місті зовсім нема палива. Мені сказали ще вчора.
Іра наблизилась до вікна.
– Чому такі ясні троянди розвинулись?
– Тому, Ірочко, що в останній раз! Вона здивовано подивилась на мене.
– А ти куди так вистроїлася сьогодні?
– До милого, Ірочко, на побачення!
– Ти так хочеш щастя?
– Тому що в останній раз!
Іра глибоко замислилась, задивилась у вікно.
– Степи білі та широкі! А тими степами коники воронії вигравали! Їхали козаки-вояки брати собі в подруженьки дівчат молоденьких!
– Ні, Ірусю, треба поспішати! Бувай здорова, моя хороша!
Іра радісно простягає свої маленькі рученята, а сама плаче. Ах, моя рідна, погризла б твої руки та рожеве личко, щоб не віддати до рук старої лютої відьми!
– Будуть великі червоні пожежі, – шепоче Іра, – та насунуть важкі криги, згасять пожежі, нас зітруть! Правда, сестрице?
– Ні, ні! Зовсім не правда! Не думай цього!
– Ти вже тікаєш? Так хутко?
– Я йду, вже йду! Бувай, бувай здорова! – та сама хутчій тікаю.
Мій милий чекає мене в сквері. Поміж деревами густими китицями посідав іній.
– Це ти, моя Матінко, прибрала так пишно себе на моє свято! Зціпили зуби, скрегочуть сухі віти! Оце така свашка до шлюбу! Знаю я, все знаю. Та, певне, я мушу скоритись. Ах, чом тебе інії не вкрили, чом морози не побили! Ходиш, як мара! Невже ж ще не напилася живої крові?
Та даремно. Вона лиш сміється.
Мій коханий мене вже чекає. Він закутаний у якусь стару ковдру. На ногах ріденькі вовняні панчохи та дерев’яні сандалії.
Сидить зігнувшись, як старий ворон.
– Тобі не холодно, мій любий, у ноги?
– Ні, нічого не відчуваю! – байдуже відповідає.
– Який ти чудний у цьому вбранні!
– Тебе це не розхолоджує? – суворо він питає.
– Ні, в ньому ти наймиліший мені!
– Та все одно – одна доля нас чекає!
– Ти дивись, – кажу я. – Навколо земля нас вінчає. Як пишно прибрала панікадила, як яскраво свічки палахкотять!
– І з яким урочистим співом іде до нас остання подруга!
– Що ж робити, мій любенький! Земля з нею обнялася. Небо їх вінчає. Що ж робить?
– Треба тікати!
– Я ляжу тут, хай приходить! Ми спокійно зустрінемо її. Це буде остання шлюбна ніч.
– Ні, ми мусимо тікати, – рішуче він каже.
– То ж я тоді приведу маленьку сестрицю. Раніш одгризу їй рученята, покусаю їй личко. Хай цілує тоді в прекрасні уста! Хай цілує! Ха-ха-ха!
– Ні, підемо звідси, в очі зорям заглянути. Тоді зможемо спокійно повернутись.
І він силоміць тягне мене за собою.
Над глибоким яром сині іскри інею сідають. Співають нам сухі билини.
А на долині зорить в криниці, виграває сріблом синя тепла вода. Над крижаними горами розперезались густі сиві хмари. Знизу хтось підпалив їх пуком червоного полум’я.
– Благословіть нас, сиві хмари, до шлюбу! – кажу я. Вони ж важкою валкою посунули вдалечінь.
Над самою криницею розпустився густий кущ калини. Червоні очі його зазирають у синю глибінь.
– Калино, калино, – питаю, – повідай правдоньку серцеві! На що нас хмари благословили: чи жити, чи вмирати?
Та закивав він квітами, засмутився.
Хтось голосно, моторошним сміхом заскиглив у степу.
Ми ж тиснемось одне до одного, вслухаючись у хвилі вітру. Тануть сиві хмари в небі. Палає захід. На долину поволі сідає морок.
Повертаємось додому.
– Ти дивись: он там великі крижані гори насувають. Та вони хутко розтануть. Встане дорога, до самих зір простелиться. І ми підемо нею.
– Слухай, мій любий. Ходімо до мене цю останню ніч зустрінути.
– Ні, не можу, – похмуро відповідає він.
– Чому ж то так?
– Не хочу брати кохання, як жебрак. Чим я маю заховати лахміття й брудноту тіла?
– Лишенько моє. Хіба ж в тому сила? Ляжемо втрьох укупі. Разом зустрінемо її.
– Ні, ні! Краще прощай! Навіки!
– Ну чого ж – прощай! Ми, певне, зустрінемось, може, десь в просторах чи на іншій зорі! Напевне, там легше буде.
Він радіє й міцно цілує мене.
Сміється зоря з неба, рясними смугами шмагає. Ірочка давно вже зачікує мене. Та я поспішаю.
Вона зігнулась у куточку, вся посиніла й тремтить. Хукає в руки.
– Ти нічого не принесла сьогодні, – з розпукою питає, – ні їжі, ні палива?
– Нічого, Ірочко…
– Яка ти жорстока!
– Не турбуйся, якось перебудемо цю ніч, а завтра легко, зовсім легко буде.
– Ти дивися: буйно сад мій розрісся. Цілі клумби поросли. Білі квіти квітнуть навколо. Білі троянди й конвалії. Зимно, сестронько, зимно!
– Нічого, любенька Іро, ти притиснись ближче – стане тепліш! Ось-ось білими степами на сивім коні приїде наш милий. Пригріє нас, закутає в тепле хутро. Поцілує солодким холодним поцілунком. Та й понесе далеко-далеко звідси. Буде там тепло нам! Правда, Ірусю?
Вона ж тихо засипає.
А я встаю й іду до вікна.
Притулилась до шибки – поволі, покірно чекаю.
– Та невже сьогодні, сьогодні? – шепочу собі.
Мої ж любі! Я цього не хочу…
Я ще зовсім молоденька дівчина…
І/ХІІ 1920 р.
м. Маріуполь
