Сьогодні й завтра, 13 і 14 липня, прем’єрою «Тартюф» Мольєра театр Заньковецької закриває свій насичений сезон. Певна, що остання, тринадцята новинка, створена литовським режисером Оскарасом Коршуновасом, спонукає обговорювати її всю українську театральну спільноту. Однак вона вже це зробила до показу. І хоч матеріал, який ви побачите, далеко не новий, його актуальність і пережиття саме на сцені театру Заньковецької спонукає впізнати у деяких персонажах наших політичних небожителів і змусить пережити невеликий культурний шок. Чому – розповідаю для медіа «Львівська Пошта».
Третій «Тарюф» для заньківчан…
Почну з передісторії. Це третя постановка «Тартюфа» для заньківчан. До неї були вистави від Бориса Романицького (1923 р.), який працював із Марією Заньковецькою, та Алли Бабенко (1986 р.). Остання зібрала зірковий акторський склад: Федір Стригун, Лариса Кадирова, Таїсія Литвиненко, Володимир Кучинський, Тетяна Каспрук, Олег Драч. Тартюфа зіграв Богдан Козак, який відійшов у вічність цього року. Глядачі тієї вистави казали, що він був народжений для цієї ролі. А виконавиця ролі пані Пернель у найновішому «Тартюфі» Любов Боровська просто під час дійства ділиться спогадами про те, як підглядала за магією постановки 1986 року з-за лаштунків.
Це, здається, третій Мольєровий «Тартюф» для литовця. В 2011 році він ставив п’єсу в данському Aarhus teater, у 2017-му – в Литовському національному драматичному театрі. Наступного року останню демонстрували в основній програмі найбільшого театрального фестивалю в Авіньйоні, ще за рік – на фестивалі «Балтийский дом» у Санкт-Петербурзі. До слова, деякі з моїх колег специфічно сприймають роботу Оскараса у Львові через його постановку «Чайки» Чехова у 2020-му, на шостому році нашої війни, в Московському худтеатрі. Але будьмо відвертими, до повномасштабного вторгнення війну не вважали війною навіть в Україні, що вже казати про Литву чи Європу загалом.
… і третій для Оскараса Коршуноваса
Це перша постановка Оскараса Коршуноваса в Україні. Після повномасштабного вторгнення цей відомий у світі режисер сам висловив бажання зробити щось у одному з наших театрів. «Коли вирішили, що Оскарас ставитиме для заньківчан виставу, я ще не працювала тут. Перемовини тривали з багатьма театрами, але Максим єдиний, хто дуже швидко погодився і був готовий до роботи. Він визнав, що буде складно, зокрема технічно, але ми витягнемо. І витягли», – каже кураторка проєкту Крістіна Кісєльовайте. Вона литовка по батькові, але народилась у Миколаєві. Впродовж року після вторгнення жила і працювала у Вільнюсі, однак більше не могла залишатися поза рідною країною в часі війни. Відтоді активно налагоджує співпрацю між литовськими й українськими театрами.
Наприкінці травня Коршуновас приїхав до Львова і почав роботу над «Тартюфом». Театр замовив новий переклад п’єси, провів кастинг – і понеслося: робота кипіла буквально до самої прем’єри. Перед прогоном 12 липня, який я, власне, й дивилася, режисер ще допрацьовував деякі сцени, технічні моменти, давав настанови зворохобленим акторам. «Це по-мольєрівськи, адже він написав цю п’єсу і поставив її за 13 днів. Ще жодного разу сцена Валера і Мар’яни не проходила так добре, як ви можете, я це знаю. Тут є місце для імпровізації. Але ще не маєте відчуття такого джазового кайфу, яке має ця сцена. А це мус!» – товкмачив він литовською (хоча добре говорить російською), а Крістіна Кісєльовайте перекладала українською. Сподіваюся, це не на показ для медіа, так було впродовж усієї роботи.
«Матеріал для постановки вибрав театр, але мені ця п’єса дуже подобається. «Тартюф» – серед найвизначнішого театрального матеріалу, як «Цар Едіп» Софокла і «Гамлет» Шекспіра. Що більше працюю над ним, то більше розкривається сенсів і розуміння, що насправді це не комедія, а трагедія. Львівська вистава накопичила досвід інших постановок і є найякіснішою з усіх, – переконаний режисер. – Театр Заньковецької робить зараз дуже важливі кроки. Час змінюється і театр повинен змінюватися. Актори це розуміють. Бачу великі перспективи для цього театру».
З XVII сторіччя в теперішні реалії
Спочатку мені хотілося витримати інтригу і не розкривати акцентів та фіналу вистави, щоб не зіпсувати вам яскраві враження від перегляду прем’єри. Але дослідивши історію постановок «Тартюфа» Коршуновасом, я зрозуміла, що нема сенсу щось приховувати – все уже розказали і показали мої іноземні колеги. По суті, у львівської вистави та сама канва, прийоми, декорації, що й у двох попередніх. Оскарас майстерно переносить дію з Франції ХVІІ сторіччя у наші дні. Впродовж перегляду забуваєш, що тексту понад 350 років – він такий же гостроактуальний, як у часи Людовіка ХIV, коли спричинив грандіозний скандал і заборону показу постановки.
На сцені перед глядачем постає мінікопія зеленого лабіринту Версальського парку. Він слугує будинком багатія Оргона, де й розгортається дійство. Закутки лабіринту стають кімнатами маєтку. У них розміщені комп’ютер і офісне крісло, холодильник із шампанським, стелаж для книг, дзеркало, унітаз, лавка і стільці з оргскла.
У версії Коршуноваса Оргон – медіатизований політик. Чи не кожен його крок і слово фільмує оператор, і це все транслюється на великий екран на сцені. Герой ані хвилини не може прожити без соцмереж, у яких демонструє свою «мудрість і добропорядність, відкритість і службу на користь суспільству». В цьому персонажі можна впізнати кожного другого нашого політика – від державного рівня до місцевого. А відео, де він прогулюється Львовом, робить селфі й теревенить із молоддю, клякає перед храмом, хоч уже використовуй як передвиборний ролик. До слова, таку саму агітку, щоправда, з Тарюфом у головній ролі, глядачі побачать під кінець вистави.
Непокаране зло
Прикриваючись правильністю й пуританством, Тартюф (Юрій Хвостенко) втирається в довіру Оргона (Василь Коржук). Політик вирішує видати доньку Мар’яну (Дарина Федина) за нього, розірвавши заручини з гопником-лудоманом Валером (Ярослав Дерпак). Але дурисвіт облизується на дружину Оргона –сексапільну Ельміру (Оксана Цимбаліст), якій так бракує уваги чоловіка, що її особливо й спокушати не треба. Брат господині Клеант (Андрій Козак), служниця Доріна (Марія Шумейко), яка всюди пхає свого носа, а згодом і син-ігроман Даміс (Володимир Пантелєєв) намагаються відкрити Оргонові справжню натуру Тартюфа. Натомість політик виганяє з дому спадкоємця і переписує все майно на облудника.
Лише коли Ельміра на очах у чоловіка начебто (чи й справді?) пристає на пропозицію спокусника, герою відкриваються очі на справжню натуру улюбленця. Але пізно – Тартюф розкриває свою личину: пускає в хід компромат, отриманий раніше від Оргона, і проганяє всю родину: «В ЦНАП ідіть, ставайте в чергу на соціальне житло». А після невеликої промови – й глядачів: «Я готовий пожертвувати дружбою, сім’єю, вами. Ми змінимо все! Шлях, яким ми йдемо, це шлях культури. І поки ми йдемо цим шляхом, культура буде існувати. Хтось хоче про щось запитати? Ні? Тоді йдіть додому. Встали і пішли! Ви що, типу всі п’єсу читали? В нас фінал такий. Які часи – такий і фінал». Коршуновас змінює фінал – зло залишається непокараним.
Ми не перестаємо творити тартюфів
В оригінальному тексті Мольєра Тартюф був церковним діячем. В осучасненому в нього, як і в Оргона, інша «релігія» – соцмережі. Саме в них розкривають «правду» і брешуть нові тартюфи, саме там ми починаємо захоплюватися ними, обираємо їх, а потім вони показують себе справжніх. «Культура робить все, щоб ми стали вільнішими. Натомість соцмережі, які мали дати більше свободи, породили новий пуризм. Риторика Середньовіччя про Бога, сім’ю повертається, її протиставляють європейським цінностям, хоч вони й базовані на гуманізмі», – повторював у численних коментарях іншим медіа Оскарас Коршуновас про свою литовську постановку.
І додавав: «Тартюф» за суттю не релігійна, а політична п’єса. В ній закладена глобальна матриця, яка досі працює. Тартюф перемагає реальність. Було таке графіті, де Трамп і Путін цілуються. Ось вони – два тартюфи. Це триває зараз і це змінить світ». У новинці заньківчан ви теж побачите, як герой послуговується найстрашнішою зброєю – словом. Приблуді вистачає нахабства просторікувати про найвищі цінності і здобувати щораз більший вплив на Оргона. Він іде по головах підлістю, лицемірством і підлабузництвом пробиваючи собі шлях у політику. Фінал цілком логічний: всі дійові особи як зомбовані голосують за Тартюфа, вкидаючи аркуші-бюлетені в імпровізовану урну. Знайома ситуація?
Фініш сезону… і старт нового
Отакий злободенний «Тартюф» стає фінальною крапкою сезону 2023 / 2024. Я свої аналогії провела. Тепер цікаво, як на нього відреагують львівські, загалом українські глядачі. Хотілося б, щоби ми всі зіставили побачене й реальну картинку та зробили висновки. Але повернімося до сезону, впродовж якого я поділилася враженнями про три прем’єри театру Заньковецької: «Я, «Побєда» і Берлін» Вероніки Літкевич на новоствореній сцені «Стрих», «1984. Occupation» Влади Бєлозоренко і «Червона рута» Максима Голенка.
Відверто кажучи, кілька разів била себе по руках, щоб не писати про ще одну новинку заньківчан. Так обділеними оглядами залишилися «Вороги» Максима Голенка, «Тюбік» Назара Павлика, «Доця» Ігоря Білиця, «Буря» Оксани Дмітрієвої, хоч я бачила ці постановки.
На деякі новинки, зокрема «Я буду твоїми очима» литовця Андріюса Дарели за текстами Жадана, я взагалі не пішла. Подивитись, осмислити, не кажучи вже про те, щоб описати 13 прем’єр одного театру за 11 місяців, було б занадто. Але будьмо чесними, керівник театру Максим Голенко задав на цей сезон шалений темп. Театр швидко змінюється і дає так багато інформприводів, що інколи здається, наче мені під нього варто запускати окрему рубрику. Останній на сьогодні: «Вороги» і «Доця» уввійшли до короткого списку Шостого всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА».
Подивимося, що заньківчани запропонують у новому сезоні, який стартує трошки більше ніж за місяць. Першою прем’єрою, яку анонсують на 23 серпня, буде імерсивна вистава «Кайдаші» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького від Ігоря Білиця. Глядачам доведеться обійти три зали театру, щоб її подивитися. Також у першій половині сезону представлять українську версію мюзиклу «Чарлі і Шоколадна фабрика». На кінець сезону в театрі готують постановку про Марію Заньковецьку з нагоди 170-річчя від її народження. А ще заньківчани ведуть перемовини з кількома закордонними режисерами, зокрема німецькими та польськими. Одне слово, є на що чекати.
