«Я цінності ті марні давно перецінила і знаю: головне в житті є тільки віра, праця, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…». Ці чесні слова, викарбувані на намогильному пам’ятнику художниці свідчать, що львів’янка Софія Караффа-Корбут чудово розуміла, як працює цей світ. 23 серпня цього року відзначаємо століття від її народження. Недооцінена за життя мисткиня знову повертається у виставкові зали проєктом Дому Франка «Софія Караффа-Корбут. Повернення». Виставка робіт до її ювілею – лише невелика частина важливого подарунку інституції, про який сьогодні розповідаю для медіа «Львівська Пошта».
Софія Караффа-Корбут знову в Домі Франка
Останні дня серпня у Львові перенасичені надважливими культурними подіями. Мені, як і багатьом учасникам мистецького життя міста, довелось робити непростий вибір. Але бути всюди і ще й написати про це – неможливо. Довелось пропустити відкриття кількох виставок і навіть нового музею Патика. Але не побачити і не розповісти вам про відкриття виставки до 100-річчя від Дня народження цієї художниці я не могла.
Тішить, що на презентації виставкового проєкту «Софія Караффа-Корбут. Повернення» у залах Дому Франка яблуку ніде було впасти. Я бачила не одну виставку в цьому музеї, але роботи пані Софії дивляться у цих стінах так, ніби створені саме для цього місця. В певному розумінні Дім Франка був домом і для неї. В 1994 році тут демонстрували останню прижиттєва виставку робіт мисткині до її 70-ліття. Та й в останню путь у листопаді 1996-го художницю проводжали звідси.
Тож до ювілею малярки музей знову повертає її у цей дім. Тут у фондовій збірці зберігається частина її багатої спадщини. 110 графічних ілюстрацій та акварелей, 13 ліногравюр, живописний ескіз до вітражу «Каменяр», велике живописне полотно. Але мати скарби і ділитись ними – різні речі. Дім Франка за підтримки фундації ЗМІН вирішив зробити подарунок пані Софії і нам усім. До 5 вересня маємо унікальну нагоду насолодитись її геніальною франкіаною – відреставрованою і оцифрованою.
Що побачимо на виставці
У меншій залі одразу навпроти входу в музей розмістили ілюстрацій до поеми-казки «Лис Микита» (1973). Ці яскраві роботи з першого погляду повертають у світ дитинства. Багато відвідувачів виставки, як і я, впізнали ці малюнки. Що й не дивно – свого часу Софія Караффа-Корбут ілюструвала кожну четверту (!) дитячу книжку, яка виходила в Україні.
Велика виставкова зала ліворуч від входу, де й відбувалось відкриття проєкту, провадить у зовсім інші світи. Основа експозиції у ній – ілюстрації до поеми Франка «Іван Вишенський». Це шедеври національного графічного мистецтва. Над ними Софія Караффа-Корбут працювала з 1971 по 1983 рік, але публікації видання так і не дочекалася.
У правій частині зали бачимо її масштабні роботи – сім ліногравюр, створених в 1966 і 1969 роках до різних Франкових творів. Також тут у виставковій вітрині розміщено ті самі видання «Лиса Микити», «Івана Вишенського». А на екрані демонструють відео про процес реставрації представлених на виставці експонатів.
Вільна і україноцентрична
Дослідник творчості художниці професор Роман Яців зауважує: «Софія Караффа-Корбут надзвичайно глибоко відчувала інтонації часу. Вона прискіпливо працювала над естетичними проблемами. В обставинах тоталітарного контексту всупереч заборонам і канонам доносила національні ідеї до суспільства».
Він переконаний, що представлена на виставці частина її творчого спадку дуже значима. Бо Франко був суголосним її мисленню, україноцентричній поставі. Її ставленню до фактів в історії, розвитку подій через літературу і історію.
«Софія Караффа-Корбут вела діалог з вільним світом в обставинах закритості. Творила такі шедеври, які в іншій пластичній концепції поза Україною творили Яків Гніздовський, Мирон Левицький, Едвард Козак, – пояснює Роман Яців. – Від ілюстрації дитячої літератури вийшла на такі масштабні проєкти, як «Іван Вишенський», який став шедевром світового значення. Їй вдалося знайти спосіб бути вільною людиною і відстояти українську ідентичність в актуальних мистецьких формах. Маємо цим пишатись!».
Здійснення мрії
Софія Караффа-Корбут – неймовірно славне ім’я в історії українського мистецтва ХХ століття. Це креативна особистість, яка своїм хистом і працьовитістю створила цілий графічний всесвіт. Він рідний для Дому Франка, зокрема й тому, що поважне місце у ньому посідає графічна франкіана. Директор музею Богдан Тихолоз зауважує, що у цей день здійснилась одна з його музейних мрій.
«Настав час всім українським музеям думати про презентацію їх мистецьких колекцій. Ми маємо прекрасні приклади, як це робити. До прикладу, колеги з Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, які зреалізували не один проєкт. Їх виставкові проєкти навіть в часі війни користуються шаленим попитом. Хочемо, щоб наша праця зі спадщиною Софії Караффи-Корбут і інших митців вивершувалась не лише виставковими, а й науковими проєктами. Тому стежте за анонсами», – пояснює він.
З директором погоджується й керівниця проєкту, очільниця науково-експозиційного відділу музею Марта Волошанська. «Дуже трепетно брати до рук ці роботи. Вони – скарб, який пролежав кілька десятиліть у нашому фондосховищі. А скарби треба демонструвати, ділитись ними з людьми. Представлене на виставці – лише частина нашої багатої колекції. Реставрував роботи Руслан Бондар, оцифровував їх головний зберігач фондів Віктор Мартинюк. Обрамлення робіт і художнє оформлення виставки зробив Олександр Дворський. Також ми надрукували кілька варіантів листівок, які підготувала Богдана Мелих», – пояснює вона.
Окрім виставки Дім Франка запланував ще й просвітницьку програму. Це кураторські екскурсії виставкою від Марти Волошанської і Руслана Бондара, майстерка з реставрації від нього, презентація процесу реставрації окремих графічних творів. А ще – велике обговорення проблем реставрації та зберігання мистецьких творів з паперу.
Секрети реставрації
Спеціально для «Львівської Пошти» Руслан Бондар розповів про специфіку відновлення експонатів: «Я лише зараз побачив усі відновлені роботи разом. Працював над ними місяць. Це був цікавий, але непростий досвід. В чомусь новий, в чомусь – перевірений. Кожен із трьох блоків виставки мав свою специфіку, бо це три різних техніки.
На жаль, минулі покоління не мали естетики збереження музейних одиниць, особливо паперових. Відновлювати ілюстрації до «Лиса Микити» було непросто через те, що вони намальовані гуашшю. Ця фарба сипуча, тож експонати потребували механічної сухої очистки, відновлення навколишнього середовища робіт.
Блок ліногравюр був непростим в роботі через розміри. Дещо було в плачевному стані. Та їх можна мити від бруду, тож тут працював дещо сміливіше. Складність цих робіт в їх розмірі. Плюс є проблеми з якістю паперу, який в СРСР був надто перероблений. Волокна в ньому дуже короткі, тож папір може просто розлізтися від води. Тому ми прийняли рішення очищати ці роботи спеціальною технікою – між двома зволоженими аркушами, а не мити в спецванні, як це звично робиться. Через попередню некоректну реставрацію доводилось дещо перереставровувати.
Третій і найбільший блок експонатів виконаний тушшю, пером і посрібленою фарбою на ґрунтованому картоні. З кольорового тут лише шрифтові вкладки і обкладинка, все інше чорно-біле. Ці експонати також потребували очищення. Я зіткнувся з відпаданням шару ґрунтовки. Тож самі ілюстрації оминав, лиш тонував середовище навколо них. Основна робота була з відновленням втрат, виведенням забруднення.
Я поспішав зробити все вчасно, працював дуже інтенсивно. Бо роботи мали оцифрувати ще до виставки, в часі війни це просто необхідно. Скористайтесь нагодою побачити ці експонати наживо. Виставку готували рік, а експонуватимуть до двадцяти днів. Ці роботи не можна довго виставляти, бо папір дуже вразливий до сонця, тепла, зміни вологості. Після виставки вони мають повернутись в темноту, у фонди і час до часу доглядатись».
