З 28 листопада у прокаті стартував фільм лауреата Шевченківської премії і артдиректора фестивалю Docudays UA Романа Бондарчука «Редакція». Я очікувала цієї прем’єри майже рік. Приблизно уявляла собі, чого очікувати від кіно про регіональну журналістику, але й досі не можу оговтатись після побаченого. Чому наполегливо раджу й вам піти на «Редакцію», розповідаю у тексті для медіа «Львівська Пошта».
Про що «Редакція»
Світова прем’єра сатиричної комедії «Редакція» відбулась на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі в програмі Forum у лютому цього року. Для мене це радше драма, та чимало глядачів сприйняли її як трагікомедію. А от чим стане «Редакція» для вас, залежить перш за все від вашого бекграунду. Те, на скільки ви розумієте роботу локальних медіа, нюанси місцевих виборчих кампаній і бізнес розбірок, й визначатиме, сміятиметесь ви чи втискатиметесь в крісло.
Починається «Редакція» з того, що молодий науковий співробітник природничого музею Юра з товаришем шукають диких степах і лісах Херсонщини бабака степового. Але замість бабака Юра застукує на гарячому двох паліїв лісу. Їх фото і статтю про побачене він несе до редакції місцевої газети, сподіваючись, що це допоможе зупинити підпали.
Хлопця беруть на роботу. Але в редакції ні природа, ні справедливість майже нікого не цікавлять. Тут займаються серйознішими справами: клепають «правильні» новини і заказухи. Ця перекручена правда і брехня допомагає захоплювати владу, приміщення і землі, навіть людський розум. Чи вдасться Юрі, який виявився представником зникаючого виду «людини справжньої», розповісти правду і розкрити людям очі? Питання риторичне.
Як народилась «Редакція»
Роман Бондарчук знає, про що знімає: його батьки працювали в херсонських медіа, та й він сам спробував журналістського хліба. «Пам’ятаю, як після відряджень в колгоспи і на ферми батько привозив дари ланів. Іноді й живих курей, які бродили по квартирі до приїзду дідуся. Коли навчився знімати, мене брали за оператора, бо телегрупа ділила здобич на всіх, – згадує він. – Знімав безкінечні інтерв’ю про надої і врожаї, а провідний журналіст просив: «Ромчик, знімай мені сонце щоранку». Це допомагало відрізнити один запис від іншого, бо знімали все на тригодинну касету».
Потім Роман працював у двох газетах, які критикували цей весь абсурд. Згодом зав’язав з журналістикою. Та коли в 2019-му повернувся в рідний Херсон, зрозумів, що старі газети існують досі. Понад те, що вони мають вплив на суспільну думку. «Мене тривожило, що ці люди вибрали нам колаборанта Сальдо. Він зробив дуже успішну кампанію і був переобраний завдяки двом газетам. А ще були десятки маленьких медіа, які захищали бізнес їх творців. У деяких «журналісти» були озброєні і з ними не можна було вступати в дискусії», – згадує режисер. Саме тому він вирішив зняти кіно «Редакція» про те, як такі медіа маніпулюють людьми, хоч і помирають в конвульсіях.
Зняти матеріал в Херсоні і Олешківських пісках встигли в 2021-му. А ось монтували його уже коли Херсонщина опинилась в окупації. «Редакція» сповнена абсурду, хоч все це реальні історії, які на голову не налазять. Чого вартує лише виборча кампанія мера в комі (посилання до ситуації «Гепи» Кернеса). Виконавець ролі Юри професійний журналіст Дмитро Багненко, який зараз воює, та й загалом увесь акторський склад майстерно втілює історію. Згадуєш, що це не документалістика хіба перед фіналом в уривку про магічний ритуал і смерч.
«Редакція» і війна
Фільм «Редакція» просочений передчуття великої війни і змін. Оця пророчість часто змушує мене задуматись про недооцінену нами силу мистецтва. І про те, як варто цінувати кожного, бо ж не знаєш, кого саме перемеле ця війна. Із команди кінострічки «Редакція» вона забрала щонайменше двох. Режисер монтажу Віктор Онисько загинув 30 грудня 2022-го під Соледаром. Актор Василь Кухарський не видужав від важких поранень і помер 7 грудня 2023-го. Його персонаж бджоляр у цьому кіно говорить: «Коли над кожною хатою висітиме український прапор, тоді це й буде Україна».
Червоною ниткою через увесь фільм тягнеться тема волонтерства. Це історія невеликої, але міцної волонтерської спільноти, яка робить і знаходить все. Від маскувальних сіток і сухпаїв до дронів і зброї. Щемлива історія про людей, які знають, що таке війна і що треба стояти за правду. Лякає лиш, що волонтери запасаються зброєю для хлопців, які не терпітимуть цього бардаку після повернення. Задумуєшся, що ж має статись, щоб ми зрозуміли: не треба чекати, кожен з нас і є влада. І відповідальність за цей безлад на нас.
«Редакція» і журналістика
«У 2020-му для сценарію ми говорили з десятками журналістів з регіонів, щоб зрозуміти, чому в медіа час ніби застиг і в них суцільний день бабака. Чому реальність одна, а пишуть про неї інше. З початком вторгнення ігнорувати її стало неможливо. З’явилося ще більше каналів поширення інформації, ворожих фейків та інформаційних диверсій. Тож мені цікаво зустрітися з журналістами, які зараз протистоять цим викликам і разом відрефлексувати минуле, яке живе в нашому фільмі», – твердить Роман Бондарчук.
Для цього з середини листопада до 9 грудня творці фільму «Редакція», дистриб’ютор «Артхаус Трафік» та Львівський медіафорум організували в 10 містах України спецпокази. Після перегляду за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та проєкту «Трансформація комунікацій» USAID відбувається дискусія про локальні медіа як рушії суспільних змін. У Львові я була її учасницею, та чергове повідомлення про замінування локації трохи обмежило наш таймінг.
Так от, за два десятки років в регіональних медіа я набачилась всякого. «Редакція» змусила згадати початки журналістської роботи з виїздами, фуршетами і інформприводами, про які не розумієш що й писати. На щастя, методи роботи, вплив медіа і на медіа змінюються, хоч нам ще рости і рости. Мене дивує інше – нестерпне почуття втоми і непотрібності в цій боротьбі. Журналістка Лєра, яку втілює Жанна Озіріна, каже: «Ти пишеш цю правду, але її ніхто не чує». Я часто почуваюсь як вона. І мені, як їй, потрібен ще хтось з цього вимираючого виду «людини справжньої», щоб було на кого опертись.
Бо відверто говорити про важливе з суспільством, яке живе в тік-тоці і телеграмі, надскладно. З реальністю достукатись можна хіба до тих, що готові чути і визнавати. Але зараз критично важливо говорити про непрості рішення, втрати, болючі зміни. А ще про пересічних людей, які насправді роблять усю роботу. Як два роботяги, які в фіналі фільму «Редакція» садять саджанці за віпів, котрі розбіглись з галявини одразу після вимкнення камер. Тому нагадаймо собі, що ми і є влада. Що змінювати свою спільноту – це редакція, місто чи країна – саме нам, а не комусь іншому. Вже зараз, не чекаючи, що військові прийдуть і порядок наведуть.
