«Вугілля, сажа, спалена земля – ось медіум війни, який нам підказав час. Інтуїція художників дуже чутлива до навколишніх вібрацій і подій. Цей медіум виникає в роботах, але навіть із цього попелу художники намагаються робити проєкцію майбутнього. Що довше і ближче митці живуть до лінії зіткнення, то більше в них бажання працювати на відродження. Це історія про фенікса, який, згорівши, має відродитися», – переконаний Богдан Мисюга, директор «Центру інтелектуального мистецтва Меркурій» і куратор проєкту «Моя територія».
Виставка, яку відкрили 28 червня, об’єднала 90 робіт. Вона триватиме до 11 серпня і матиме супровідну програму лекцій та дискусій. Про яку територію мовою мистецтва говорять творці проєкту і чому на ознайомлення з ним варто відвести принаймні кілька годин, розповідаю для «Львівської Пошти».
Адаптація
Чекаю колегу-фотографа на площі Міцкевича. «То де саме буде відкриття?» – запитує він у телефонній розмові. Пояснюю: «Шукай будинок-«унітаз». Що поробиш, саме так у народі прозвали те одоробло, в якому колись був банк, а тепер «Центр інтелектуального мистецтва Меркурій». Є в цьому якась іронія, хіба ні? Навіть місто з часом, здається, підлаштовується під незворотні зміни й дарує нове життя своїй території.
Фотограф добіг. Заходимо в будівлю і наче потрапляємо в інший світ. У холі бачу початок проєкту «Моя територія»: велетенські – з цілий поверх заввишки – артоб’єкти. Вони схожі на каменюки, з яких де-не-де пробивається зелень чи то лишайників, чи невеличких рослин із малесенькими листочками. На них грають відблиски світла. Придивившись, помічаю, що це наче й не каміння, бо артоб’єкти зшиті з різних великих шматків чогось – тканини чи банерного полотна – грубими нитками і широкими стібками. В голові одразу виринають образи з доісторичних часів про життя печерних людей. Зауважую на стіні ліворуч від входу відеопроєкцію – руки, які зшивають тканину. Ага, значить правильно зрозуміла.
Виявляється, що це інсталяція «Адаптація», створена 29-річною Богданою Пацюк, художницею з Луцька. Вона про страхи кожного з нас, що трапиться щось і воно стане кінцем світу, далі життя не буде. «У мене такі теж є. І тут перед нами постає вибір: пристосовуватися чи просто якось змиритися. Моя інсталяція про процес адаптації, коли ти трансформуєшся і приймаєш нову реальність. Тоді починаєш щось додумувати, стаєш іншим і живеш далі, хоч і інакше, – пояснює авторка. – Хто б колись міг уявити все те, що трапилось з нами за останні п’ять років? Спочатку епідемія ковіду, потім – війна у ХХІ столітті. Для мене це точно було кінцем світу. І до якоїсь міри це справді так. Але ми продовжуємо жити попри все і навіть адаптуємось до нової реальності».
«Моя територія» у кожного своя
Піднімаюсь сходами на третій поверх. Тут в одному із залів починається презентація нового виставкового проєкту центру. Наразі маю до нього більше питань, ніж відповідей, тож вслухаюсь у пояснення куратора. «Наші два попередні проєкти стосувались ретроспективи інтелектуального мистецтва, це була трошки інша публіка, художники іншого віку. Тож вирішили, що в наступному проєкті маєм дати голос молодим. Вероніка Чередниченко стала тою, що об’єднала всіх, хоч в той час була за кордоном. Тож я тут ситуативний куратор, навіть більше координатор. Ми всі зібрались в зумі, кожен мав свою візію сьогодення. Адже молоде мистецтво як правило рефлексує про те, що робиться довкола», – розтлумачує Богдан Мисюга.
Все ще не розумію, до чого тут «Моя територія». «В час нашого спілкування тривав наступ на Харків. Мені тоді найбільше боліла територія, яку ми втрачали кілометр за кілометром. Наша територія – це проблема, яка нас об’єднує. На мій подив кожен художник давав проєкцію «Моєї території» у свій спосіб. Для когось це його особиста екзистенція, для когось – жалі, болі. В одного це віртуальний закуток, куди можна втекти від тривоги, проблем, війни, у іншого – середовище, куди він потрапив під час примусової евакуації. Кожен художник отримав тут свою територію – окремий зал, тому в проєкті кілька авторських експозицій», – веде далі директор центру.
І признається, що навіть для нього чимало з побаченого стало несподіванкою. Тож не поспішайте з висновками. Наратив проєкту влучний для сьогодення, бо ходячи залами і розглядаючи роботи ви зрозумієте і відчуєте, що зараз робиться довкола.
Голоси постаментів
Це передпоказ проєкту «Моя територія», тож маю нагоду почути тлумачення його творців. Для 29-річного львів’янина Андрія Роїка це перша масштабна експозиція. В першому залі полотна з зображеннями людських фігур. Замість рук у цих тіл – дротяні гаки. На одній з робіт обіймаються чи то борюкаються два герої. Поруч – невелика кольорова фотокартка, де в такі же позі зазнимковані два хлопчики.
«Оце серія «Голоси постаментів», до якої ввійшли графіка і полотна. Часто на моїх роботах постаю я. Є портрети, роботи з фотографіями з сімейного архіву. Наприклад фото 2003 року зі Скадовська, де я з молодшим братом. Під час війни він відслужив більше року. Ця серія передає коротку історію співпереживання, переживання особистого і колективного досвіду. З архівних фото і відео я намагався скласти пазл потенційний втрати», – розповідає автор.
Ліворуч від входу проєктується відео. У ньому юнак з розбігу стрибає у воду. Вода бризкає навсібіч, світить сонце… Молоді люди дуркують у водоймі. У мене по тілу бігають мурахи, бо це наче флешбек із іншого життя, яке не повернути. Поволі сюжет історії, яку оповідає «Моя територія», виструнчується. Андрій Роїк потверджує мої думки: «Відео записане в 2021 році в Шацьку, де ми раніше щороку відпочивали з друзями, один із яких зараз служить. Я створив роботу, на яку воно проєктується, в березні 2022-го поміж тим, як вивозив людей із небезпечних територій. Ця історія базована на відчутті внутрішнього спокою, миру, який панував у 2021 році. Тепер це все утопія».
У другому залі бачу продовження серії. В центрі – постамент, на якому розставлені керамічні фігурки людей у стилістиці полотен. Тут же барельєфи і горельєфи на піщанику. Їх створення було безпосереднім руйнуванням і символізує те, що відбувається зараз. У третій залі – два полотна, створені до повномасштабного вторгнення, вони супроводжують глядача до інсталяції: тюль – символ злагоди, спокою, домашнього побуту, миру, на ньому – уламки скла і каміння, що зупиняють все навколо роботи «Карт-бланш». Вона – про безперервне навчання і готовність людини вчитися за будь-яких умов, навіть зараз.
Втілеснення
Організатори події запрошують перейти до творчості наступного автора, точніше авторки. «Глядач може сам обрати послідовність огляду експозицій. Ми обговорювали всі рівні, на яких бачимо тему «Моя територія», але все висіювалося в єдиний регістр, хоча територія кожного унікальна. Та й експозиційний простір у кожного відокремлений, відкритого діалогу з роботами інших авторів фактично немає», – пояснює 34-річна львівська художниця Ольга Кузюра.
Розглядаю роботи в її залі. Більшість картин на сірому потрісканому тлі, немов це стара полущена фарба, кілька – на вугільно-чорному. Авторка розповідає, що вони намальовані на заготовках для левкасу, тому їхня основа нагадує текстуру стіни – певного бар’єра. Це діалог про останню межу: де особиста територія і де вона може бути порушена, як перебудовувати її відновленою і зціленою.
«Ця серія створена рік тому. Це миттєва спроба опрацювати питання етики споглядання, переживання і зображення страждань іншої людини і фізичного болю. В багатьох проєктах я стикалася з новою актуальністю тілесного, повернення до тіла, відчуття ним усього, що відбувається. Понад рік ми всі знаходили свої способи впоруватися із ситуацією, стресом, загрозами. Обирали відмежування від тіла, його відчуттів. Але зрозумівши, що все це надовго, повертаємося до тіла, вивчення його наново, бо тепер по-іншому реагуємо навіть на зображення й ушкодження людського тіла».
На полотнах зображені багато рук. Але що це в них? Скальпелі? Ага, здається до мене таки дійшов посил! «Теперішня візуальна культура перенасичена зображенням фізичного болю. Як ми з ним упораємося, визначає нашу майбутню етику. Я повернулася до основ – підручника з хірургії, завдяки якому вивчала людське тіло, коли починала малювати, – продовжує свою історію художниця. – Це повернення до основи, механічного рисунку, який приносить баланс, спокій, безпеку. І звернення до єдиного допустимого візуального контенту, де с правді етично розглядати процес фізичного страждання людей. Бо це порушення території тіла, але заради зцілення, порятунку».
Херсон- Львів. METAFOREST
Із куратором та учасниками виставки «Моя територія» спускаюся на другий поверх. Тут представлена експозиція 30-річної Вероніки Чередниченко, означеної як авторка з Херсона.Однак під час спілкування з нею дізнаюся, що жінка вже 10 років проживає у Львові. Ба більше, саме наше місто вважає тепер своїм домом. Відчуття Херсона як дому виникло в неї під час окупації, але тепер стихло, бо змалечку прагнула втекти звідти. Колега з іншого медіа дивується, чому так.
«А ви були в Херсоні? Це маленьке місто, я не змогла знайти там близьких по духу людей. Мала амбіції. А коли вже покинула Херсон, виявилося, що там є класна спільнота митців, кураторів. Вони свої квартири віддають під музей сучасного мистецтва. Про цю історію можна більше дізнатися завдяки виставці у Львівському муніципальному мистецькому центрі. Але це не моє покоління, я не була з ними особисто знайома», – відказує Вероніка.
У головному залі її експозиції бачу широчезні горизонтальні полотна і кілька квадратних робіт. Їхнім тлом слугують фотокадри, які, здається, зроблені під час прогулянок лісом. Переважно чорно-білі, але є й тоновані синім, червоним. На першому плані в них незрозумілі яскраві об’єкти. Це наче тканина, яка творить різноманітні об’ємні фігури від нуртування потоків повітря.
«Це серія живописів METAFOREST, 2021, уперше представлена 18 лютого 2022 року. Її супроводжував досвід віртуальної реальності. Тут я порушила тему метавсесвіту, нового цифрового майбутнього. Як нам придумувати нові закони і правила, за якими житимемо в цьому метавсесвіті, і яка роль природи в ньому. Але 24 лютого виявилося, що ми все ще печерні люди і метавсесвіт для нас наразі неактуальний», – з гіркотою в голосі говорить художниця.
INTERMEZZO. Укриття
Після вторгнення погляд Вероніки на мистецьку практику різко змінився: від досить абстрактних тем вона перейшла на більш соціальні, приземлені. Так народилася наступна серія – INTERMEZZO, 2023. Це рисунки та відео, підготовлене та змонтоване під час резиденції в норвезькому селі, куди жінка поїхала на п’ятому місяці вагітності. У відокремленому камерному просторі відеоінсталяція сприймається досить специфічно. Бачу мирні гори, красиві пейзажі. Але вони слугують лише тлом для фігур. Одні схожі на клубок, в якому щось пульсує і не дає спокою (може, це страх?), другі – на густий дим, який ніяк не розсіється (а це тривога?).
«Ця інсталяція – про поєднання особистого і простору, в якому ми перебуваємо. І якщо Коцюбинський утікав із міста в українське село, то я втекла у норвезьке. В тихому місці намагалася віднайти внутрішній спокій, як ліричний герой письменника. Ми жили далеко від Осло, бачили оленів, лисиць, зайців, мандрували в гори. Але там одна людина на п’ять кілометрів квадратних! Порівняно з Львовом це досить дивно», – розповідає художниця.
Третя й остання серія мисткині – TECTUMQUE 2.0, 2024 (лат. укриття). Першу версію цієї роботи Вероніка створила ще в 2021 році. Вона не мала нічого спільного із сьогоденням, але змінилася і стала актуальною для нашої реальності. «На відео і в VR-роботі, які супроводжують експозицію, я використала доволі очевидні символи війни. Ви можете побачити, як до аморфних страхів дитинства додалися реальні сьогоднішні», – каже вона.
Маніфест для сажі
Не встигаю осмислити все побачене. Море почутої та візуально сприйнятої інформації синхронізується в голові з історією про метавсесвіт. Ловлю себе на тому, що вже не зовсім розумію, де я: в реальності чи якомусь мареві. Але це остання експозиція виставки «Моя територія». Треба зробити ще один ривок і можна буде видихнути. Напевно… Заходжу в приміщення і чую якесь бубоніння. На нього накладається пищання протипожежної сигналізації чи, може, охоронної системи – додаткові звукові ефекти через знеструмлення.
«У центрі мого проєкту «Маніфест для сажі» однойменна аудіоінсталяція. Це найвизначніші маніфести ХХ століття, згенеровані штучним інтелектом і зачитані програмою як новий маніфест художника. Я відшукую свою територію і буквально мушу говорити голосніше, бо «конкурую» з голосом програми: «Я, художник, намагаюся віднайти й дослідити нову територію», – твердить 34-річний столичний митець Максим Мазур. – Для мене це важливі речі, пов’язані з функцією мистецтва і можливістю щось казати під час жахливої війни. Люди створюють багато прекрасного – технології, науки, мистецтва. Але це все не зупиняє війни. І в цьому контраст. Не хочеться думати, що людина може бути настільки жахливою, агресивною мавпою і водночас творити прекрасне, розумне, важливе».
Прямо навпроти входу до зали бачу обгорілу віконну раму. Ліворуч від неї – полотно з прямокутними чорними латками. Так виглядають городи чи інші земельні ділянки завдяки аерозйомці. На лівій стіні – інсталяція: три книги, насаджені на кілки, немов розіп’яті. Почуваюся так, наче потрапила на згарище. Не стримуюсь і питаю: «Чому довкола чорнота вугілля і сажі, якщо ти говориш про творчість і нову територію?».
Максим Мазур пояснює: «Я взяв за основу вектор чорної сажі, бо це діалог із редукцією живопису, запропонованою Малевичем у «Чорному квадраті». То була відмова від зображуваності, пошук власних почуттів, їх вираження. Я використовую лише медіум живопису – пластику, фактуру, текстуру і чорний пігмент сажі – як у «Чорному квадраті». Також у моєму залі представлена низка фотографій, які я зробив у різних укриттях. Вони доповнюють маніфест про пошук прекрасного, це як візуалізація жахливого, некомфортного місця. В цьому навіть є певна поетика».
Ще трохи актуального. Нагадування
Ось такою різною та об’єднаною водночас виявилася для мене «Моя територія». Однозначно раджу ознайомитися наживо з цим проєктом і скласти про нього своє враження, а заразом подумати, порефлексувати над своєю територією: яка вона, де її кордони, як ми її випалюємо і рятуємо? Питань загалом дуже багато, і на них треба шукати відповіді.
А поміж тим нагадаю, що до кінця серпня ви можете оглянути ще кілька виставок, які прямо чи опосередковано зображають час, у якому ми живемо, і особливі території: «Вода точить» Миколи Лукіна і «Травить мідь» Василя Дмитрика у Підгорецькому замку та «Барокові інспірації» Ганни Криволап у палаці Потоцьких, які триватимуть до 25 серпня.
