В часи цифровізації ми якось розучились дарувати листівки. Для мене вони досі залишаються особливою магією. Малою любила розглядати старі батьківські листівки і читати, що ж там люди набажали одні одним. А свої, отримані в юності за різних нагод, зберігаю досі. Бо вони бережуть пам’ять і особливі емоції, не те що картинки, якими так люблять вітати старші родичі чи перекидаються в вайберівських садочкових чи шкільних групах.
Тож не дивно, що я пишу для медіа «Львівська Пошта» саме про листівки з усього величезного артпроєкту «Дочекатися Різдва: історії незнищенного Свята» пам’яті Ярослава Рущишина у Mercury Art Center. Точніше про історії довкола різдвяної та новорічної частини колекції історикині архітектури і пам’яткознавиці Оксани Бойко. Збірка перейшла їй з донькою у спадок від чоловіка Юрія, він був галерейником і мистецтвознавцем. А завдяки знайомству з Богданом Мисюгою, який зараз служить, близько 100 листівок пані Оксани можемо побачити на виставці до 1 лютого.
«Ми були зав’язані з митцями, то було наше коло, та й досі всі мої колеги – творчі люди. Це різні привітальні листівки, якими вони нас вітали впродовж багатьох років. Всі вони оригінальні. Деякі створені в єдиному екземплярі, деякі в кількох. Часто це графіка, яка множиться залежно від того, скільки автор надрукував робіт, вона може бути не тільки в нас», – пояснює пані Оксана.
Але мені цього недостатньо. Тому прошу її вирушити в подорож часом і пам’яттю, та поділитись історіями цих листівок, за якими так багато всього. Тож далі – тільки спогади Оксани Бойко і пряма мова.
Історії з дитинства і малюнки Сельського фломастерами
Історії важать так багато. Я народжена в кінці 1950-х, мій дідусь потерпів від НКВДстів, після катувань оглух на все життя. З дитинства я чула оповіді про три криївки на подвір’ї. Від них були такі враження, що ніяке кіно не зрівняється, хоч не було ще ні телевізора, ні телефонів.
Чи як прабабця з нами йшла до лісу по гриби, а насувались хмари, починало рокотати, і вона казала: «О, бачиш, то Святий Ілія їде на колісниці і грохоче». І ти думаєш: «Де ж той Святий Ілія? Треба його побачити в тих хмарах». То була казка, але така гарна і сприймалася як реальність. Моя донька вже цього не мала і внук не матиме, якщо я не придумуватиму.
Від дитинства знаю, що таке творчість, бо мій тато – художник-керамік Григорій Кічула (серед його вчителів – Дмитро Крвавич, Роман Сельський, Зеновій Флінта), який в своїх роботах відзначав наші свята і найбільш яскраві епізоди з життя. Тато викладав рисунок на архітектурному факультеті Львівської політехніки, який закінчила і я, вчив мене вдома, та я ту науку не дуже сприймала, як і всі діти від своїх батьків. Як була мала, не дуже любила кераміку, мені того було забагато. Лиш в інституті, після візиту товаришки-росіянки і її слів: «Ой, какая красивая чашечка» задумалась, що це подобається, бо ті чашки були оригінальні, всі інакші.
Маю дуже дорогу мені листівку Наталії Доробан-Петрук, намальовану аквареллю в одному екземплярі. Оправлена вона зазвичай висить в мене вдома. Наталія була дуже талановитою, викладала мені рисунок в дитячій художній школі. Як і її чоловік Роман Петрук. Мені пощастило, бо виросла в такому середовищі. Також мене вчила Леся Крип’якевич. Вона показувала нам багато мистецтва. Водила у місто вчити стилі в цьому музеї просто неба. То мене вразило аж так, що я потім своїх студентів водила на такі заняття.
Листівки були традиційним явищем в нашій культурі з дитинства, попри заборони одні одних вітали. Особливо на Різдво і Великдень – найбільш знакові, світлі свята. Ми знали від маленького: тримаєш язик за зубами і не маєш права говорити, що вдома було, як виходиш за двері. Товаришку, з якою 10 років провчилась і сиділа з однією партою, в вважала цілком совєтською людиною. Аж в 10 класі тато випадково зустрів її маму вночі на освячені паски. Хоч товаришка в школі гарно декламувала совєтські вірші, та виявилось, що вони такі самі люди, як ми.
Люди мали традицію вітати одні одних. Листівки приходили поштою або передавались з рук в руки. Маю дві ще татові листівки 1970-х Романа Сельського, намальовані… фломастерами, які тільки з’явились, були дуже новомодними і ще геть непоширеними.
Чоловік, Лобода і його вплив
Мій чоловік за фахом інженер-теплотехнік. Хоч був гуманітарієм, та в університет не міг поступити, бо стрийко був в дивізії «Галичина» і всі про це знали. Він працював на атомній станції, в «Південьтехнерго». Рятувало Юрка те, що не мав доступу до реакторів. Потім кинув ту сферу і переключився на творчість. А я більше з творчого середовища, йому це імпонувало.
Він був дуже начитаним, книголюбом, читав багато і швидко, мав свою систему – бачив водночас дві сторінки. Колись навіть здобув першість на всесоюзному конкурсі читання. Я на нього за те вміння все злостилась, бо я грубу книжку читала тиждень, а він один вечір. Ще й мав добру пам’ять та вмів правильно відчути мистецтво.
В нас велика бібліотека, та зловити щось краще було тяжко, бо така література видавалася російською в Москві. Люди їздили купувати по кілька примірників, а потім обмінювали чи перепродували книжки на книжковому базарі. Саме там Юрко познайомився з художником Володимиром Лободою, який переїхав до Львова з Дніпра.
Лобода вмів підносити Україну, оповідав так, що ти закохувався в неї. То вже зараз розуміємо, яка вона. А колись я любила її по-своєму, знала наче й багато, а виявилось, що це зовсім нічого. От тато читав нам Шевченка, я любила його образні вірші, глибину в тих словах розуміла від маленького. А Лобода говорив про Шевченка, як про Бога. І говорив дуже сучасно. Називав імена наших і підносив їх. Казав, що Гоголь написав Україну. Досі думаю, чому ми так легко позбуваємося свого. Лобода не мав комплексу меншовартості, який досі сидить в нас. З будь-ким міг говорити на рівні, змусив нас дивитися на світ іншими очима, поважати себе.
Ми, галичани, стримані, не дуже допускали когось. А то був інший чоловік, він хотів вчити і ми були вдячними слухачами. Повірили тому буревію, який вносив сюди рух, експресію, ввірвався і все тут критикував. Був дуже розумним, ерудованим. Низеньким, та з міцним хребтом. А дружину пані Людмилу мав високу.
Художникам він накидав свою манеру, хотів мати адептів. Зокрема Остафійчук, Петро Гуменюк потім дуже тяжко виходили з-під того впливу. Але коли ми вирівнялись, то вже могли сперечатись на рівних. Так дискутували про мистецтво, що книжки літали по хаті. Якось до нас прийшли Лобода і Кауфман. Повертаюсь з кухні, де робила каву, а в кімнаті мовчанка і в кутку книжка лежить. То Лобода під час суперечки жбурнув виданням про Сезана в Кауфмана.
Початок листівкового буму
Найбільше тут представлені листівки періоду 1980-1990-х років. Тоді то було дуже популярно, а тепер згасло, бо простіше надіслати електронну чи купити розтиражовану, ніж малювати свою. Я навіть злощуся, коли отримую від когось по інтернету ті штамповані листівки. Мене це не гріє так, як гріли наші, бо в них вкладена душа і вони оригінальні, навіть як таких листівок надрукували 10 чи 20. Та зазвичай вони робились тільки для тебе і з думкою про тебе, що дуже приємно.
До середини 1980-х все дійшло до такого абсурду, що ми лиш чекали якогось вибуху. Найбільшою подією того часу було те, що… нічого не відбувалося. Змінювалися генсеки, але гайки закручувалися, КГБісти працювали і знали, хто де зустрічався. Колеги підозрювали один одного, бо хтось же мусив доносити. Та ми мали свої середовища, в яких були впевнені. Всі пересікались в мистецькому товаристві «Шлях» і здавалось, що навіть дихали однаково.
Зліва направо: Влодко Кауфман, Юрко Бойко, Опанас Заливаха, Петро Гуменюк, Оксана Бойко, Юрко Кох, Микола Крицький, Андрій Гуменюк, Юрко Юркевич.
Коли вибухнув Чорнобиль, була перестройка, Союз розпадався, то був знаковий період. Ми ставали більш відкритими, збирались на каві, вдома чи в майстерні, обмінювались графікою. Десь тоді почалась ця листівкова історія. Лободи малювали цілою родиною, різали і виготовляли листівки кожний день, були дуже працьовиті. Володимир залучив і дружину Людмилу, і доньку Соломію, яка ще вчилися в школі. Робили по кілька варіантів на свято.
Всі почали робити листівки. Отут бачите листівки Остафійчука, де чітко читається вплив Лободи. Є Опанаса Заливахи, який робив графіку і не тільки. В кожній роботі він шукав Україну, думав про неї і хотів, щоб його й взагалі українське мистецтво впізнавалося. Наче й листівка-вітання з Новим роком, а вглядаєшся – і Мамай з бандурою сидить. Є листівки авторства реставратора ікон Яремчука. Я й не знала, що він робив їх. От як зле, коли роботи не підписані. Юрко пам’ятав, де чиї, а я багатьох не можу ідентифікувати.
Онде витравлені голкою, дуже цікаві – гуцула Василя Семенюка. А ось роботи Юрка Коха, більшість новорічні. Та він же графік, вчився в поліграфічному. Отут видрукувана Кохом листівка Кауфмана, він її вирізав. Я навіть не знала, чия вона, поки Влодко не признався: «Тут і моя листівка, вона не підписана». Дівчата підписали вже на виставці.
Це перетворилось на змагання серед нас, необов’язково художників – хто краще, цікавіше, оригінальніше зробить. Збереглась навіть Юркова листівка, виготовлена в техніці ліногравюри, яку видрукував Петро Гуменюк. На ній зображена зірка і ми, як в «Маленькому принці».
Гуменюки і коляда
Батьки близнюків Андрія і Петра Гуменюків познайомилися в таборах, не бачачи один одного. По 12 років сиділи. Побачились аж як вийшли. Пані Іванка вже мала двоє дітей, її перший чоловік був в русі. Вони були борці, дуже патріотичні люди, тож і дітей виховувалися інакше. То були зовсім наші люди. Ще до незалежності на листівках писали «Небо і земля».
Згадую собі, як ми в 1987-1988 році ходили колядувати. Тоді Андрій і Петро зробили вітальні листівки на Різдво, а Андрій нам змайстрував зірку. Було поміж нас трохи акторів, зокрема Таня Каспрук і Володя Кучинський, який марив театром і таки створив його – театр Курбаса. А Юрко мій цей театр пробив і був першим його директором.
Зібралось нас трохи, взяли ту зірку і пішли з колядою. Ходили до знайомих, друзів, в майстерні до тих, з ким контактували. Пізно ввечері йшли Кастелівкою вже збуджені, щасливі, бо нас гарно приймали, люди плакали. Бачимо, що в Стригунів і Козака вікна світяться. Кучинський каже, що треба іти. Стукали, та нас не пустили. Не маю це за зле, бо люди тоді дуже боялися, а як мали яке становище, то дорожили ним.
Зараз дуже легко звинувачувати, та розумію, що не можна. Мій дідусь дуже потерпів, та не здав нікого. Йому сказали: «Николай, если бы все такие были, как ты, жизнь была би другой» і відпустили. Але дідусь казав, що не кожен би міг це витримати. Та й Калинці казали, що також не звинувачували людей, бо це дуже тяжко і завжди про вибір.
Якось в 1970 чи 1972 році в спілці художників робили вертеп. То була трохи відлига. Тато мій мав привезти троїстих музик. А він з-під Рогатина, з Фірлеїва, народ там дуже співучий. Тато знав колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, то з нього просто лилося. Поїхав в село, винайняв машину, зібрав музик і привіз. Потім не розказував, що робиться, лиш бурмотів: «Страшне, що відбувається. Мене посадять». А пізніше вже й сталось – Стуса арештували (за три дні після вертепу, як Калинець та Шабатуру).
Андрій Гуменюк дуже цікавий графік, та чомусь це закинув. Петро працював реставратором, в його живописі ікона виникає дуже часто. Моя дисертаційна тема – синагоги, але об'їздила багато пам'яток і церков, де вкрадені ікони. Це дуже болюче питання. Ми не змогли поцінувати те, чим цікаві світові. Наша народна ікона неканонічна, як в росії, а дуже унікальна… Вона зробила дуже великий вплив на художників.
А ота зірка з тризубом Петра за 1990 рік. Тризуб тоді ще був заборонений. Пригадую, як собі на Великдень на яйці його першою намалювала. Зробила лиш одне і всі собі захотіли, бо прагнулось, щоб той тризуб десь фігурував.
Царуки і тиражовані листівки
Подивіться, яка каліграфія. Ці тексти писав Олесь Царук. Від нього ми вперше почули про Заливаху. Царук був його учнем – страшенно цікавим, харизматичним, характерником. Часто згадую його дружину латвійку, прекрасну художницю Еву Маркевичус. Ми познайомились в 1980-х. Вони вчились в інституті прикладного мистецтва, який тепер ЛНАМ. Були прекрасною парою, вродливі обоє.
Евка мала делікатну вишиваночку, а Олесь носив гарасівку. Я в той час любила вбирати вишиванку до джинсів – майже ніхто так не ходив. То ми так кидали виклик, показували, які ми незалежні, хоч за пильнували. Ева вивчила українську, говорила не м’яко, а такою твердою мовою, як галичанка. З часом пара розійшлась, вона поїхала до Латвії, ми втратили зв’язок. Та недавно вона кинула мені запит в друзі на фейсбуці.
В 1990-му ми були в Канаді. Тоді Мирон Левицький, Гніздовський, Гординський – всі робили листівки. Може то й був їхній заробіток. Рідко, та якась листівка попадала звідти сюди. З тих наших, що друкувалися на заході, то хвиля 1940-х. Тоді виїхала еліта і перфектні художники, яким вдалося продовжити працювати там.
На Різдво старалися купити кращі тиражовані листівки, на які потім щось дописували, чи домальовували на конверті. Та в «Художнику» були й оригінальні – офіційно новорічні, але зі сценками і натяками на Різдво. Хто знав, той впізнавав. То на Заході релігійні тиражували в друкарні, а ми не могли таких друкувати, хіба самі робити. Зате тепер можна все, що хочеш… і де воно?
ЖЕлання мусять бути!
Особливо цінними в листівках є тексти, чи як у нас казали – жЕлання. Саме так наголошувала те слово моя свекруха. Я часами сперечалася з нею, спершу думала, що то російське слово. Та виявилось, що старші люди казали желання і воздух, а не повітря. Бо повітрям вони називали чуму, яка з ним переносилась.
Думаю, традиція писати желання була й до совітського часу. Нам не залишилось нічого, одному діду спалили хату німці, в іншого вона також згоріла, бо тато малим патронів наскладав під стріхою. Але мої сусіди – поважна родина Собчуків – зберегли гімназійний зошит своєї бабці, яка знала кілька мов. В ньому дівчата записували такі желання, малювали щось і кожна хотіла зробити краще (хто пам’ятає анкету друзів, то було щось таке).
А от свекруха, з якою ми 13 років прожили, мала неймовірні збережені тексти. Але коли деменція почала прогресувати, багато чого повикидала. Шкода мені за тим, бо ті вітання завжди були патріотичні. Чогось згадала історію, як Юркова бабця – донька поважного священника – виходила заміж, то всі грошові подарунки потім інвестували в українську справу. Та жертовність просто вражає. Зараз маємо схожу ситуацію – молодята вкладають подарунки в підтримку війська. Але тепер ми маємо державу, а тоді її не було і під це закладалися подарунки.
Ті желання мені дуже подобались. То все робив мій тато, а коли свекор помер, то й свекруха почала. Ми писали дуже рідко, хіба як було бажання то комусь відправити, бо більше бачились з близькими і друзями. А в старших був цілий ритуал писати желання, навіть коли вже телефоном можна було привітати, бо то було не те. Це про зв’язок з родиною, розкиданою по Україні і закордоном. Та я все вітала вуйка, а він мені писав листи.
Експозиція артпроєкту «Дочекатися Різдва: Історії незнищенного Свята» поділена на два часові блоки. Перший блок – від 1920-х років до здобуття Незалежності – проводить вас крізь досвід Різдва в умовах заборон і переслідувань. Тут ви побачите, як традиція зберігалася всупереч страху й тиску: у свідченнях жертв радянського терору, артефактах, фотографіях святкувань у засланні, родинних реліквіях, а також у роботах Якова Гніздовського, Олени Кульчицької, Богдана Сороки, Михайла Дзиндри та інших.
Другий блок – від Незалежності до сьогодення – розкриває повернення Різдва в публічний простір і його сучасні прочитання. Тут зібрані документації перших міських вертепів, Різдва під час революцій і на фронті, а також мистецькі інтерпретації Тіберія Сільваші, Ольги Кузюри та інших авторів. Частина робіт створена спеціально для цього проєкту.
У артпроєкті беруть участь понад 30 авторів і авторок із колекцій Mercury Art Center, Львівської національної галереї, музею «Територія Терору», приватних і родинних колекцій. Ви також маєте змогу переглянути відеоінтерв’ю з митцями, дослідниками та носіями традицій і поділитися власною різдвяною історією.
Проєкт присвячений пам’яті Ярослава Рущишина, тому 30% від вартості кожного квитка буде спрямовано до стипендійного фонду його імені в Українському католицькому університеті.
