Що бачить відвідувач театру, переступивши його поріг? Інтер’єри, працівників, що перевіряють квитки, зали, де ось-ось згасне світло й розпочнеться вистава.
Але що відбувається за сценою, куди ви не можете зазирнути? Відповідь на це питання «Львівська Пошта» отримала на ювілейному «Тлум&Крам», який організували в стінах театру Заньковецької. Окрім вінтажного ярмарку й лекції про жіночий альманах «Перший вінок», відбулася перша екскурсія залаштунками. Й з нагоди Міжнародного дня театру, який припадає на 27 березня, пропонуємо дізнатися, як функціонує цей великий театральний механізм.
Театр Скарбека колись був розважальним центром
Таку екскурсію заньківчани проводили у тестовому режимі для донаторів, які відкрили допоміжні «банки» на пристрій РЕБ, щоб підтримати збір в межах «Тлуму&Краму». Подорож театром починаємо з короткої історичної довідки на першому поверсі біля фотозони ліворуч від входу.
Тетяна Батицька, театрознавиця, керівниця літературно-драматургічної частини, розповіла, що ідея збудувати на цьому місці театр належить графу Скарбеку. Він не мав дітей й родини, тож вирішив вкласти свої гроші в культуру. Навіть на той час – а від відкриття минуло понад 180 років – такий задум був напрочуд авантюрним.
Задля майбутнього театру Скарбек пожертвував дубами зі свого маєтку. Місцевість у цій частині міста була болотистою, тож під час будівництва в ґрунт ввігнали 16 000 дубових паль, які досі тримають споруду.
В будівлі площею близько 7000 квадратних метрів було буквально все. «Тодішній театр можна порівняти з сучасним розважальним центром. Тут працювали готель, лікарня, були покої господарів, панства й слуг, покої для приїжджих труп, бари, ресторани, казино. Скарбек намагався заробляти як бізнесмен і розумів, що театр сам себе не окупить», – каже Тетяна.
Спочатку будівлю театру ділили дві трупи – польська й австрійська. В ті часи Львів був багатонаціональним містом, проте на сцені й за лаштунками працювали й українці. А от трупа театру Заньковецької зародилася у Києві у 1917 році й продовжила свою діяльність у Львові вже у 1944-ому.
Графські покої, що стали сценою
Після вступного слова про театр Скарбека потаємними коридорами, який працівники відкрили зовсім недавно, ми виходимо на другий поверх у Блакитну залу. Деякі глядачі тут були на виставах «Паливо» та «Кайдаші».
Історики стверджують, що колись це були покої графа Скарбека. Зручно вмостившись на стільцях, слухаємо Тетянину розповідь про його першу дружину Софію Яблоновську: «Він побрався з молодою дівчиною, яка вразила його на балу. Шлюб не був вдалим. Згодом Софія стала дружиною драматурга Олександра Фредра, комедією якого урочисто відкривали театр». До слова, Софія Яблоновська є рідною бабусею митрополита Андрея Шептицького.
На сцені й під нею
Перепочивши трохи у Блакитній залі, наша група крокує до театральної сцени. Точніше, під неї. Цими ходами бігають актори й працівники, щоб не заважати творчому процесу. Тут стоїть механізм, який допомагає обертати сцену. Тетяна говорить, що його колись привезли сюди зі шахти.
З підвального приміщення виходимо на головну сцену. Тут щойно завершили монтаж декорацій для постановки «Червона рута». Ловлю себе на дивному відчутті: я наче й в залі, але водночас там, куди глядачів не пускають. Тут усе прилаштовано під акторів. На планшеті сцени в чітко визначених місцях розставлені стільці, стіл, піаніно, радіола. Саме серед цих декорацій цього вечора для глядачів «Червоної рути» розігруватиметься життєва драма Володимира Івасюка. Тут він творитиме свої безсмертні хіти.
Тетяна зауважує, що на сцені все конче має бути на своєму місці. Якщо якийсь папірчик чи яблуко лежатиме не там, це може стати проблемою для актора. Інколи оформлення сцени можуть змінювати двічі на день. Та є й такі постановки, встановлення і розбір декорацій для яких у працівників займає цілий день майже до ночі.
Атмосфера сприяє спогадам, тож наша екскурсоводка ділиться однією з театральних бувальщин, що старші актори роками переказують молодшим колегам. «Один з корифеїв нашого театру, Богдан Козак, який помер минулого року, казав, що Марія Заньковецька буцімто любила визирати з-за куліс у зал й примовляти: «Ви всі мої, ви всі мої», – пригадує Тетяна.
Розповідає вона нам і про давній конфуз з оркестровою ямою: «Коли оркестр не бере участі у постановці, ми закриваємо яму. І якось одна місцева зірка після вистави вийшла на сцену, прикликала до себе глядачів. Балки не витримали й люди з’їхали в оркестрову яму».
Малярка
Ще на початку екскурсії Тетяна зауважила, що театр є великим виробництвом. Йдучи коридорами цієї без перебільшення чималої будови переконуєшся в цьому щораз глибше. В нього стінах працює понад 300 людей, з яких творчий склад налічує сотню осіб.
У театрі планують свою роботу на рік-два. Коли готують нову виставу, керівник театру, головні режисер і художник обирають творчу команду для майбутньої постановки, запрошують режисера. Найпершим до роботи стає художник, який робить макет вистави.
Коли його ухвалили, розпочинається робота в театральних цехах, зокрема у столярці, де виготовляють дерев’яні конструкції. Туди ми не заходили, натомість потрапили до малярки. У центрі великої зали саме сохнуть свіжопофарбовані декорації до прем’єрної постановки «Камінний господар». На підлозі й стінах тут оздоби зі старих вистав, які вже стали історією. Коли на сцені монтують декорації та виставляють світло, у малярці можуть зробити й прогон вистави.
Перуки та костюмерна
Далі йдемо до цеху, де виготовляють перуки для постановок. Дзеркала, столики, на яких лежать гребінці, шпильки, стоять баночки з лаком для волосся, роблять ці дві суміжні кімнати схожими на салон краси.
І водночас асоціюються з музеєм через перуки у високих вітринах та химерні для сучасників залізні плойки для накручування волосся.
Перуки тут чи не в кожному закутку. Вони пронумеровані, адже, як не раз під час екскурсії наголошувала Тетяна, порядок у театрі надзвичайно важливий. Мені це видовище здалось трохи моторошним й цікавим водночас цікавим. Працівниці цеху переповідали, що в театрі досі зберігають перуки, які заньківчани привезли зі собою ще в 1944 році.
Та найбільше нас усіх вабила костюмерна. Ця кімната буквально завішана різним одягом й заставлена взуттєвими коробками. Проте працівники точно знають, де знайти той чи той костюм. До прикладу, нам миттєво знайшли і показали проколоте шпагами вбрання з вистави «Сірано де Бержерак». Чоловічі та жіночі одежі шиють у різних цехах. Деякі речі можуть купувати, як це зробили для «Червоної рути». Проте штани для цієї постановки таки довелося шити, бо її дія розгортається в 1970-ті – еру кльошу.
Святая святих – кабінет Федора Стригуна
Поки ми чекали відкриття костюмерної, зазирнули до кабінету Федора Стригуна, колишнього головного режисера театру Заньковецької. З вікон цієї кімнати чудовий краєвид на оперний. На столі у центрі бачу старі афіші й фото з вистав. Тетяна зауважує, що це нагадування про новий виток історії театру – 1970-ті роки, коли головним режисером був Сергій Данченко, а актори Богдан Ступка й Анатолій Хостікоєв грали в його постановках.
В куточку сховалась давня афіша до вистави «Марія Заньковецька». Цього року заньківчани готують прем’єру нової постановки про патронесу. Тетяна показує нам фото з тої вистави, де головну роль зіграла Лариса Кадирова: «Ця постановка про театральних корифеїв. Її текст цензурували, забороняли, бо для тодішньої влади було незручним саме існування власне українського театру».
Серед світлин є й кадри з вистави Данченка «Прапороносці» за романом Олеся Гончара. Музику до неї створив Володимир Івасюк й, подейкують, нею він «витягнув» постановку. Історію створення музики для цієї вистави ви також можете дізнатись з «Червоної рути».
Скульптура на даху і непрохана порада
Виходячи з кабінету, в коридорі за склом зауважую невелику копію колісниці, яка з самого відкриття прикрашала будівлю театру. Але їй не судилося довго простояти на його вершині. Досить швидко вітер зірвав з даху дерев’яну скульптуру. Можливо, її колись відновлять у повному розмірі й встановлять туди, де вона мала б бути увесь цей час.
Звісно, розкрити увесь світ заньківчан впродовж годинної екскурсії нереально. А от трішки ознайомитися з тим, що робиться за лаштунками, зануритися в історію й зустрітися з людьми, які щодня творять магію театру цілком можливо.
Сподіваюсь, що такі екскурсії організовуватимуть частіше, щоб всі охочі змогли прочинити для себе цей світ. Однак дам непрохану пораду: оберіть для прогулянки театром зручне взуття. Будьте мудрішими за Олю, яка годину проходила сходами на дев’ятисантиметрових каблуках.
А от як подивитись театральні хіти заньківчан за невеликі гроші й що впливає на ціну квитків у більшості театрів Львова читайте у матеріалі моїх колег за посиланням.
