На початку великої війни Андрій Посікіра став на захист України як доброволець, долучившись до 103-ї окремої бригади Сил тероборони ЗСУ. На фронті був військовим медиком.
Зараз 56-річний ветеран займається розвитком відомого в місті Лева ветеранського простору «Фенікс». Центру, де ветеранів вислухають, почують, підтримають, порадять і допоможуть.
Найближчим часом очікуємо відкриття центру на новій локації – на Львівському іподромі. «Львівська Пошта» поспілкувалася зі засновником та керівником ветеранського простору «Фенікс» Андрієм Посікірою. Він пройшов навчання в найбільшому реабілітаційному центрі Латвії. Набутий досвід планує реалізовувати у Львові.
«Наша мета – допомогти ветеранам повернутися з війни. Мовиться про соціально-психологічну реабілітацію ветеранів. Будемо сприяти їх поверненню до цивільного життя. Хочемо підійти до цієї справи якісно, фахово, комплексно. Скажімо, плануємо використовувати іпотерапію. Ми будемо все робити для того, щоб у Львові був комфортний простір для ветеранів!» – акцентує співрозмовник.
«У ветеранів завжди було, є і буде загострене почуття справедливості»
Навесні 2024-го ви повернулися з фронту. Чи змінився Львів?
Я повернувся з фронту в березні цього року.Львів для мене кардинально змінився. Від початку великої війни він відіграє важливу роль, зокрема в медичному, соціальному і волонтерському напрямках. Став найбільшим хабом-прихистком для українців з різних регіонів, зокрема для поранених бійців та внутрішньо переміщених осіб.
Я також змінився. У кожної людини, яка побувала на фронті, змінюється світогляд, вона стає іншою. Повернувшись із фронту, я вирішив допомагати ветеранам, як це робив до великої війни. Тобто допомагати їм повернутися до цивільного життя.
Загалом у Львові частина людей не помічають війни, є частина людей, які живуть війною.
А кого більше?
Тих, що не помічають війни. На жаль.
Це болить вас як військового медика, який із початку повномасштабного вторгнення був на фронті?
Болить… Болить усіх моїх військових побратимів, які приїздять додому на відпочинок. Вони бояться вийти з дому і щось не зробити. Вони бояться за інших. На жаль, люди вчаться заново пів року спати. Після війни на Україну ще чекають проблеми. Та й тепер щораз частіше стаються прикрі випадки. І, на жаль, їх буде ще більше.
Хто з цим мав би працювати фахово, грамотно, якісно, щоб ветерани мали куди повертатися. Кажу і про морально-психологічний аспект.
Насамперед мають працювати державні органи, тобто всі інституції. Мовиться і про Міністерство ветеранів, і обласну та міську владу, і районні ради, депутатів, соцзахист, медичні заклади.
Тобто ветеранів потрібно чути?
Саме так. Ветеранів потрібно чути! У ветеранів завжди було, є і буде загострене почуття справедливості.
Пане Андрію, ось вас особисто зараз чують? Чи ви, скажімо, зіткнулися з бюрократією?
Думаю, більшість чує. Хоча й не всі, як я думав. Хотілося б щирішого ставлення до ветеранів, простішого діалогу з владою, щоб влада швидше йшла на контакт із ветеранами. Сподіваюся, що так і буде. Сподіваюся на зустріч із головою Львівської ОВА.
Знаю, що на Львівщині 67 тисяч ветеранів. У найближчі місяці їх буде ще 200 тисяч. Зараз в Україні мільйон 200 тисяч ветеранів. Очікується 4,5 мільйона в державі. Відповідно буде дуже багато праці для всіх. Війна – це травми. А травми ми самі не можемо лікувати. Знадобиться допомога хороших спеціалістів.
На вашу думку, який найкращий вихід із травми? Розмова з психологом?
Перед тим як дійти до діагностики, до лікування, до реабілітації, потрібно створити для ветеранів безпечне середовище, де їх не осудять, а навпаки – вислухають, почують, порадять.
Мовиться про ветеранські простори, де є свої люди, які в темі, кому ветеран довірятиме. І це не лише ветерани, а й волонтери, члени їхніх сімей. В Україні має бути більше таких безпечних середовищ для ветеранів. Звісно, психолог дуже потрібен.
Кожному військовому потрібен психолог чи родина спочатку має вислухати ветерана?
Не всі мають психіатричний діагноз. Ветеран мусить навчитися жити з новим військовим досвідом. Потрібен час, два місяці – пів року, щоби ветеран зрозумів, що він із війною мусить жити далі, рухатися далі. Є категорія, кому одразу потрібна допомога фахівця. Мовиться про ПТСР. Однак деякі ознаки ПТСР у правильному середовищі проходить сам.
Що значить «правильне середовище»?
Толерантність, чуйність, емпатія. Там, де ветерана не осуджують, де вислухають, де приймуть таким, яким він є.
Злом для ветеранів є спиртне, втрата довіри близьких людей, навколишня байдужість, бюрократія.
«Підтримка родини є дуже важливою»
Багато ветеранів кажуть, що для них надзвичайно важливою і цінною є підтримка дружини, дітей, родини загалом.
Особисто для мене дуже важливою була підтримка родини. Це мене тримало завжди. Я й пішов на фронт, зокрема, для захисту родини. Натомість статистика вказує на те, що 70–80% родин можуть розпастися.
Чому? Останнім часом дуже багато розлучень родин ветеранів…
Бо є різні очікування. Дружина чекає на те, що прийде той самий чоловік, який їй з усім допоможе. Вона, поки його не було, все тягнула на собі і зараз чекає підтримки. Але чоловік повертається з фронту з трохи іншими думками і ще не готовий бути тим чоловіком, яким був до війни.
Чоловіку потрібен час, щоби він повернувся до свого попереднього життя і знайшов порозуміння з дружиною. Таке враження, що потрібно заново знайомитися з дружиною, дітьми, друзями. Скажімо, мені важко спілкуватися з друзями, які ще були до війни. Зараз у них зовсім інші інтереси, вони не в темі війни. В нас радше формальні стосунки, але не тісні. Коли вони починають розповідати, що потрібно зробити, щоб не йти воювати, нам, ветеранам, це боляче, це дуже дратує. Всередині все кипить…
«Війна триває, добровольців стає щораз менше і фізично, і морально»
Багато чоловіків у Львові бояться візиту до ТЦК. Хтось, навпаки, йде в рекрутингові центри і готується стати військовим. Що не так із мобілізацією? Інформаційно погано спрацювали?
На жаль, в державі неправильна інформаційна політика: спочатку українцям давали багато марних сподівань, вводили багато разів в оману суспільство. Чомусь думали, що добровольці, які пішли на фронт у 2022-му, розв’яжуть усі питання. На жаль, ситуація не є такою райдужною. Війна триває, добровольців, які стали на захист України навесні 2022-го, стає щораз менше і фізично, і морально.
Суспільство толерантне до ветеранів чи ще цього не навчилося?
Суспільство ніхто не вчить. Це потрібно робити. Це на часі. Потрібні соціальні програми, щонайбільше. Маю на увазі соціальні ролики, а також прості життєві поради. Це постійна праця. Думаю, суспільству потрібно вчитися толерантності. Українці мають зрозуміти, що не можна ховати голову в пісок.
Ми познайомилися з вами ще до повномасштабного вторгнення, коли центр «Фенікс» мав офіс на Кульпарківській, на території психіатричної лікарні. Дякую, що допомогли багатьом воїнам! Ви були перші у Львові. У «Феніксі», як писала «Львівська Пошта», ветеранів завжди чули, підтримували і допомагали їм.
«Фенікс» розпочав роботу в 2014-му. Приємно, що ми є першопрохідцями. І оскільки я за фахом лікар-невролог, реабілітолог, то спочатку допомагав воїнам упоратися з фізичним болем. Згодом працювали психологи. Тішуся, що нас знали, до нас зверталися.
Коли я почав служити в 103-й бригаді ТрО, то зустрів багатьох хлопців, які свого часу пройшли наш «Фенікс». Вони так і казали: «Феніксе, привіт!». Ось так і закріпився мій позивний «Фенікс». Ба більше, тепер я навіть маю на руці татуювання з нашим гербом.
Приємно, що свого часу нас підтримали різні громадські організації, зокрема Перший жіночий ветеранський простір Re:Hub – допомогою, фінансово, ідеями. Зокрема, допоміг з придбанням обладнання. Подяка всім, хто нас тоді підтримав! «Фенікс» пережив умисний підпал, поліція так і не знайшла, хто це зробив. Обіцяли нам нове приміщення, але…
Згодом почалася велика війна. Я пішов добровольцем у 103-ю бригаду ТрО, як і багато моїх друзів. 22 лютого 2022 року, перебуваючи у Львові, вирішив стати на захист України. Родина відреагувала на моє рішення з розумінням – підтримала мене. В цій бригаді я був медиком.
28 квітня 2022-го ми вже були на Донеччині. Контролювали територію від Білогорівки до Бахмута. Відтак нас перевели на Харківщину… Пам’ятаю, кого ми врятували, а кого не змогли врятувати… За два роки і два місяці на фронті вдалося урятувати життя сотням воїнів. Багатьом не врятували… Світла їм пам’ять.
Воїни, з якими я спілкувалася, розповідають, що побратими, які загинули, сняться їм. Вони важко переживають втрату.
Мені не сняться. Я, повернувшись із фронту, спочатку взагалі не міг спати. Це основна проблема всіх ветеранів – навчитися спати. Згодом пройшов хорошу методику з американцями і тепер маю міцний сон. Старатимуся ділитися цією методикою з іншими ветеранами, хоча й розумію, що це не панацея. Найважче, коли повз мене везуть воїнів «на щиті»… Емоційно важко.
Україна мала б перейняти досвід роботи з ветеранами в американців чи в нас має бути власний досвід?
Нас, медиків, на фронті в перші місяці рятував американський досвід. Згодом я зрозумів, що, скажімо, психологічна реабілітація має свою особливість. В українців інший менталітет, аніж в американців. У нас війна інша – ми на захисті своєї держави, а американці воювали не в своїй країні. В них не було таких тривалих війн. Притім вони мали дуже швидку евакуацію, багато техніки. А наші бійці часто втрачають кінцівки…
Чи змінився Андрій Посікіра після повернення з фронту?
Дружина і друзі казали, що так, змінився. Думаю, це й не дивно. Війна змінює всіх. Психологиня вважає, що я маю повоєнне зростання, пішов у позитив. Мені це важливо. Я після повернення з фронту лікувався в госпіталях, звільнився з державної роботи.
Тепер уся моя увага спрямована на відновлення та розвиток центру «Фенікс», який оселився на львівському іподромі. Наша мета – соціально-психологічна реабілітація ветеранів. Будемо сприяти їх поверненню до цивільного життя. Хочемо підійти до цієї справи якісно, фахово, комплексно. Скажімо, плануємо використовувати іпотерапію. Я пройшов навчання в найбільшому реабілітаційному центрі Латвії. Набутий досвід планую реалізовувати у Львові.
Але лікувати треба не тільки тіло, контролювати емоції, потрібно вирішувати й соціальні проблеми ветерана. Тут важливий комплексний підхід.
«До центру «Фенікс» буде запис»
Щоб усе це втілити, знадобиться команда фахівців.
Так. У нас саме така й буде. Команда має розуміти, що саме ми робимо і яка наша мета. Частина команди вже є, частина буде. Серед цих людей є мої побратими-медики, з якими я був на сході. Це люди з досвідом, які знають, що таке війна і якими є її наслідки для ветеранів. Будуть різні джерела фінансування, зокрема донати, гранти. Є і буде співпраця з іноземними фондами.
Які саме послуги надаватиме «Фенікс» ветеранам?
Спочатку консультативний прийом. Діагностуватимемо кожного, хто до нас звернеться, стабілізуватимемо пацієнта. В нас передбачена психологічна й фізична реабілітація. Отже, в нас працюватимуть психологи та фізичні терапевти. Фаховий психолог має бути в темі, мусить розуміти й відчувати ветерана. Найкращий для найкращих!
Скажімо, плануємо 10 безкоштовних сенсів у психолога. Особисто я й далі допомагатиму воїнам, які відчувають біль у спині. Це моя тема. Я це робив колись і робитиму надалі.
Роблю акцент на ветеранах, передусім зі 103-ї бригади ТрО. Надаватимемо кризову допомогу й чинним військовим. Також плануємо працювати з родинами ветеранів, внутрішньо переміщеними особами. Плануємо індивідуальну, групову та сімейну терапію. До нашого центру буде запис.
Скажімо, у ветеранів 103-ої бригади ТрО загострилися хронічні захворювання. Це люди, які досягли 40–50-річного віку. У них з’явилося багато нових недуг, спостерігається виснаження. Отже, їм потрібна фізична і психологічна допомога.
Людині знадобиться в середньому пів року, щоб відновитися після війни і приносити користь суспільству. Їй потрібно буде навчитися спати, знімати агресію, знайти, врешті-решт, нову роботу, бо змінилася свідомість. Із працевлаштуванням буде велика проблема…
«Сподіваюся, ветеранам сподобається наша іпотерапія»
Ви вже згадували про підтримку Першого жіночого ветеранського простору Re:Hub. Плануєте з ним спільні проєкти? Спільні проєкти з реабілітаційними центрами?
Звісно, що плануємо. З керівницею Re:Hub Марією Петришин хочемо втілити багато спільних проєктів. Команда Re:Hub допомагала нам із толокою, за що їм вдячні! Марія Петришин – потужна психологиня. Сподіваємося на співпрацю з нею.
У допомозі ветеранам важливо мати однодумців. Скажімо, на відкриття нашого центру плануємо запросити представників реабілітаційного центру Unbroken, а також Superhumans Center, Першого жіночого ветеранського простору Re:Hub, Львівської обласної психіатричної лікарні.
Ветеран, який пролікувався в Unbroken або Superhumans Center, може до нас звернутися, скажімо, по психологічну допомогу або щоб ми могли попрацювати з його родиною.
У Львові не має бути такого поняття, як конкуренція, має бути створено щонайбільше центрів для допомоги воїнам.
Сподіваюся, ветеранам сподобається наша іпотерапія. Я сам пройшов її в Латвії. Мають бути спеціально навчені коні, сертифіковані тренери. Іпотерапія знижує агресію, стабілізує людину.
А в скільки обійдеться центру реабілітація одного ветерана? Чи це залежатиме від кожної окремої ситуації?
У нас буде кошторис. Я спілкувався з головами деяких громад поблизу Львова. Хтось казав, що в їхній громаді 220 ветеранів, хтось, що 260-ть. Голови громад задекларували, що компенсують вартість їх реабілітації у «Феніксі», підпишуть із нами договір.
Це те, про що ви говорили на початку нашої розмови: що влада має бути зацікавлена в реабілітації воїнів.
Звісно, є потреба в глибокому аналізі, про що я казав на засіданні однієї комісії у Львівській облраді. Ми ще достеменно не знаємо, що потрібно ветеранам. Скільки ветеранів потребують соціальної допомоги, скільки – психологічної та фізичної реабілітації, скільки – духовного відновлення. Також потрібно знати, скільки ветеранів потребують працевлаштування чи юридичних послуг.
Якою ви бачите перемогу України і чи вірите в неї?
Я вірю в перемогу, вірю в закінчення війни, бо не було воєн, які рано чи пізно не закінчилися б. Головне, щоб ми могли достойно повернути людей після перемоги, щоб не втратили кращих, не знецінили їхній військовий досвід.
