28 серпня 2025 року в Україні дозволили виїзд за кордон чоловікам до 23 років. Це рішення стало несподіваним для багатьох. Особливо для мене, адже 15 вересня мені мало виповнитися 23, тож на роздуми було трохи більше ніж два тижні: їхати чи не їхати?
За тиждень я мав безліч розмов із батьками, друзями, дівчиною. Слухав різні поради, проте рішення мав ухвалити сам. Зрештою, вирішив поїхати до Копенгагена. Ненадовго, просто подивитися місто і повернутися додому. Квитки купив одразу. Виїзд з України запланував на 5 вересня, за десять днів до свого дня народження.
День Х настав. Ми сіли в авто і вирушили до кордону. Нам пощастило – черга була невеликою. Прикордонники перевірили лише паспорт і «Резерв+». На запитання, на скільки їдете, я впевнено відповів: «Через десять днів повертаюся, ось квиток». Прикордонники здивувались, а ми жартували, що я, певно, перший, хто реально збирається повернутися.
Кордон пройшли без проблем. Два дні провели у Варшаві, після чого вилетіли до Копенгагена. Мрія здійснилася – за п’ять днів я побував і в Данії, і в Швеції.
На цьому я б міг закінчити свою розповідь і написати, що повернувся в Україну, як і планував. Але, поговоривши з друзями, вирішив не сідати на автобус, що прямував з Варшави до Львова, і, дивлячись на Балтійське море, вирішив спробувати пожити в Європі.
Прилетівши у Варшаву, ми з дівчиною, маючи зупинку в Празі, добралися до Нюрнберга (Німеччина). Зупинилися на квартирі мого друга, який у той час поїхав вперше за три роки в Україну. Я розминувся з ним буквально на кордоні: я на виїзд – він на в’їзд. Жили ми в Нюрнберзі майже тиждень. Це був найбільш нервовий тиждень за останні роки. Кожен давав мені поради, тому рішення ухвалити було важко. Я схилявся до повернення в Україну і купив уже другий квиток.
Але тут надійшла цікава пропозиція: в центрі Кельна є знайомий з власною квартирою, який погодився прописати мене у себе, пообіцяв допомогти з документами і пошуком роботи. Зробивши ще кілька телефонних дзвінків. я остаточно вирішив, що залишаюся в Німеччині. Провів дівчину на автобус до України (на який я також мав квитки) і за годину з одним рюкзаком відправився на потязі з пересадками до Кельна.
Пропущу довгу розповідь про Deutsche Bahn, але зазначу, що провів у потягах десятки годин, здійснив десятки пересадок і, рухаючись новим вагоном з довжелезними затримками, все ж таки добрався ввечері до Кельна. Спочатку в мене була купа емоцій щодо затримки Deutsche Bahn, але згодом я спокійно, в темпі спортивної ходьби ішов з одного перону на другий, бо не встигав на пересадку. Мої надії на німецьку пунктуальність розбилися вщент.
Погулявши кілька днів у Кельні, сходивши на український концерт і фестиваль, почав займатися документами. Вже за кілька днів я мав німецьку прописку, тож залишилося тільки отримати реєстрацію біженця. Потім переїхав жити на тиждень у маленьке містечко Бедбург і звідти поїхав оформляти документи на біженство в Кельн. Прийшовши до їхнього «ЦНАПу», почув, що ні Кельн, ні Північна Рейн-Вестфалія (земля, де я жив) більше не приймають біженців. Мені порадили їхати в Бохум і вже там дізнаватися більше інформації.
Наступного дня я прямував до Бохума. Приїхавши туди, відвідав табір для біженців, щоб оформити документи. Табір виглядав неприємно: поліція, колючий дріт, нестерпний запах. Але я зміг знайти там українку, яка з усмішкою простягнула мені документ, який я мав підписати. Я не планував нічого підписувати і перепитав, що конкретно на мене чекає після підписання документа. Мені відповіли, що спочатку я їду в маленьке містечко, в іншу землю, у табір і що там як мінімум місяць мушу чекати на документ про біженство. Після цього в мене з’явиться примарна можливість жити в Кельні, але курси німецької я проходитиму за місцем реєстрації, в іншій землі. Або ж мене взагалі скерують у табори під Франкфуртом чи Берліном. Жити в одному місті і щодень їхати в друге мені взагалі не подобалося. Я пішов із табору з поганим настроєм, не підписавши жодного документа.
Після цього в мене потроху почала зникати ідея будувати своє майбутнє в Німеччині. Були пропозиції жити в Польщі або Молдові, але я не наважився на таке рішення. А оскільки перебував у Німеччині, то вирішив помандрувати нею. До цієї подорожі я був у Німеччині тільки проїздом, а тепер проїхав її всю. Подався на північ: Кіль, Гамбург, звідти 14 годин їхав на самий південь і знову з пересадками та затримками приїхав до друга в Нюрнберг. Після цього ми разом подалися до Мюнхена. Провівши майже тиждень із друзями, я приїхав у Кельн з твердим наміром повернутися в Україну. Купив уже третій квиток до Львова і почав збирати речі.
В Україні на мене чекала сесія в університеті, робота, квартира та інші побутові справи. Можливо, я не був готовий спонтанно все це кинути й будувати нове життя в чужій країні без власного житла, роботи і знання мови. Я взяв квитки до України і випадково переплутав дати. Стоячи на платформі, зрозумів, що мій автобус відправляється аж наступного дня. Проте це мене врятувало: виписатися з квартири в Кельні онлайн не було змоги, тож я за день зробив це і наступного сів на автобус до Львова.
Отже, за місяць я побував у Кельні, Бедбурзі, Ессені, Дюссельдорфі, Бохумі, Гамбурзі, Кілі, Нюрнберзі та Мюнхені. Проїхавши у автобусах та потягах десятки годин, побачив усю Німеччину.
При перетині кордону не відчував радості. Хоч ідея жити в Німеччині у таборі для біженців або ходити на завод у Польщі мені не подобалась, я розумів усі виклики щодо повернення в Україну. Жити в стадії невизначеності майже два місяці мені набридло – треба було ухвалювати рішення. І я його ухвалив. Не знаю, чи добре воно, чи погане – час покаже.
Не буду казати, що в Європі на нас ніхто не чекає, що неможливо стати своїм, що складно жити за кордоном. На кожен приклад невдалої еміграції можна знайти вдалий приклад. Проблеми у всіх різні, кожна історія суб’єктивна й унікальна. Люди приїжджають у різні міста, країни, мають різний рівень підготовки й обставини, які склалися на батьківщині. Їхати чи не їхати – вирішувати вам, відштовхуючись від своєї готовності та можливостей. Я свій вибір зробив.
