Із 19 лютого на вул. Коперника, 17 у підвальному приміщенні етногалереї двері для всіх охочих відчинить Музей приватної колекції Роксоляни Шимчук. За 35 років етнографиня створила унікальну збірку українського народного одягу з кількох тисяч експонатів. У музеї вона виставила на огляд дві третини колекції. Набагатше у експозиції представлені вишиванки. Тут ви побачите строї з 12 регіонів України, а також рушники, взуття, прикраси, головні убори, череси та інші речі.. Є експонати, відомі медійно, наприклад вишитий бісером кептар, у який Роксоляна вбрала Олега Псюка з Kalush Orchestra для виступу на Євробаченні-2022. Або шикарна, хоч і не автентична весільна пір’яна корона Марічки з фільму «Довбуш», яку вдалося викупити для колекції. Є й менш примітні, зате дуже близькі серцю авторки збірки, як-от її перша придбана вишиванка.
Що саме можна побачити в музеї; як він розвиватиметься найближчим часом; чому тут виставлений на показ такий неоціненний скарб у час війни, коли всі, навпаки, ховають найцінніше, Роксоляна Шимчук розповіла «Львівській Пошті».
Що побачите в музеї
Тут представлені вишиванки з 12 регіонів України: Львівщина, Покуття (Городенківське, Снятинське, Коломийське), Буковина, Гуцульщина, Поділля, Волинь, Бойківщина, Подніпров’я і Лівобережна Україна. Остання така велика і красива, але всього не помістити. Через брак місця мусили поєднати Волинь і Західне Полісся, бо не було іншого варіанта. Можливо, нас критикуватимуть за це, але я могла б заповнити всю експозицію лише експонатами з Буковини і Західного Поділля, точніше Тернопільщини. Тому довелося вибирати, які речі демонструвати, а які ні. Кожна сорочка як дитина, як з-поміж усіх шедеврів вибрати, яку показати людям, а яку заховати в скриню? Тому робитиму тимчасові експозиції. Мій чоловік каже, що забагато всього, треба трохи познімати: «То якби у Луврі виставили кошик із яйцями Фаберже – просто скинули всі докупи і нате, дивіться».
Важко сказати, яка сорочка найстаріша. Ми, етнологи, орієнтуємося на дати. Найдавніші вишиванки в нас датовані ХІХ століттям, бо датується те, де можна відстежити історію. А перші дослідження українського етнографічного одягу робила наша інтелігенція, до цього ніхто цим не займався. Однак є багато недатованих, які людям дісталися в спадок від мами-бабусі, може, ті отримали їх від предків – невідомо.
Які вишиванки є в колекції
У колекції чимало весільних сорочок – впізнаєте їх за пишною вишивкою. Переважно вишиті нитками, рідше бісером, який у ті часи купували наперстками, бо був дорогий, і сухозліткою. Вишиванки зі щільно зашитими рукавами носили дівчата або молодиці. Також є уставкові сорочки 20 – 30-х років ХХ століття.
Вважалося, що старшим жінкам не пасує носити сорочки з надто яскравими орнаментами. Дуже часто борщівські весільні вишиванки їхні власниці тримали собі «на гріб», тож чимало шедеврів народного мистецтва буквально пішло в землю. Сама бачила, як найрозкішніші сорочки жінки зберігали аж до смерті – «у чому під вінець, в тому й у гробівець». Щоправда, така традиція, як на Тернопільщині, була не в усіх регіонах.
Є у колекції й кілька буденних сорочок чоловіка та жінки з одної хати, вишитих одним орнаментом, скромних, але неймовірно естетичних. Завжди кажу, що на гарній сорочці не варто багато вишивати.
Дитячих сорочок мало збереглося, тож свого часу навіть виникла дискусія, що таких не шили. Однак у моїй колекції є «борщівочки» на однорічних-дворічних малюків. Маю навіть таку червону, бачила щось схоже лише раз у житті. Напевно, її на хрестини справили. Такі вишиванки могли дозволити собі хіба дуже багаті люди.
Як працюватиме музей
Важко передбачити потік охочих оглянути колекцію. З 19 лютого працюватимемо в тестовому режимі з 12:00 до 18:00 щоденно. Згодом воліли б мати один вихідний посеред тижня. Вартість вхідного квитка – 150 гривень, для дітей до п’яти років – безкоштовно, до 12 років – 75 гривень. Пенсіонери, військові та їхні родини матимуть безоплатний вхід. Раз на місяць впродовж двох годин буде вільне відвідування, бо не кожен має можливість заплатити за квиток.
Із досвіду знаємо, що ходитиме сюди багато вишивальниць, тих, які пізнають український одяг. У державних музеях робити це проблематично. Створимо для них піврічний абонемент за 900 гривень, щоб вони могти відвідувати музей скільки завгодно разів, вивчати, фотографувати експонати. За вишиванками з моєї колекції вже розроблені багато схем, зокрема Лідією Бебешко, «Леліткою». Маємо співпрацю з різними людьми.
Завідувати тут буде Уляся. Вона надзвичайно закохана у вишивку та український етнос, є ученицею Юрія Мельничука, сама вишиває. Я вже давно цього не роблю, бо бракує часу, але захоплююся тими людьми, які продовжують цю справу, відроджують майже втрачені техніки.
Колекція почалась з вишиванки
Я належала до хвилі молодіжного визвольного руху України, була в Товаристві Лева, Студентському братстві Львівщини. В складі цих організацій ми поїхали на першу українську акцію – «Червону руту» в 1989 році. Не пам’ятаю, хто саме нам підказав: «Дівчата, мрієте про автентичний стрій? На Буковині такий є». Ми вирушили в перше-ліпше село, і поки фестиваль ще не почався, сіли в автобус, і я купила на студентські гроші свій перший стрій. Він був надзвичайно красивий, розкішний, мені здавалося, що це просто неперевершено. Ця сорочка в мене досі є, вона скромна, тьмяніє перед шедеврами, які вдалося назбирати за десятки років, але дуже дорога мені, я б із нею ніколи не розпрощалася.
Я допомагала багатьом консульствам і посольствам організовувати Дні української культури, ще до війни мала запрошення показати колекцію за кордоном. Але почалося повномасштабне вторгнення, і я сховала її, не знала, що буде далі. Пропонували навіть вивезти її для сховку за кордон, але я відмовилася. А коли якось адаптувалися, вирішила, що війна війною, а я починаю ремонт.
Щоб люди відчули українську естетику без слів
На старій локації ми мали експозицію, приймали людей. Зареєстрували тут неприбуткову організацію, це вже музей. Тепер дуже тішуся, що він у підвальному приміщенні, бо це убезпечення, хоча спочатку це видавалося недоліком: у приміщенні було вогко, довелося купувати промисловий прилад для контролю температури й вологості. Зараз триває перший етап. Ще далеко не все зроблене, але до нас приходить стільки людей зі сходу України, приїжджає з-за кордону, що вже час відкрити головну експозицію.
У Львові легко бути патріотом України, закоханим у етнографію. У мене це з діда-прадіда. Однак на Донеччині, Луганщині, взагалі Лівобережній Україні є неймовірні люди, які бережуть ці традиції, хоча там це все було винищене. Це титанічна праця. Від початку повномасштабного вторгнення до дуже багатьох людей прийшло переусвідомлення, за це заплачена дуже велика ціна. Напевно, Україна тільки зараз починається. Але ми переможемо! Жертвуймо гроші, допомагаймо військовим, живімо й бережімо це для наступних поколінь.
Хочу, щоб люди відчули українську естетику без слів. Коли я беру автентичну річ, не розумію, як це може не захоплювати. Ще до повномасштабного вторгнення прийшла жінка із Запоріжжя, пробула кілька годин, вийшла і почала плакати. А дорого вдягнута пані з Тернопільщини, яка шукала український стрій доньці на конкурс краси, чотири години оглядала експозицію і сказала: «Донині українська вишивка – це було щось смішне для мене». Але ж Тернопільщина, як і Львівщина та Івано-Франківщина, є краєм вишивки! І отакі емоції в людини… Що вже казати про змоскалену Донеччину?
Які плани у Роксоляни Шимчук
Передусім матимемо аудіогід чотирма мовами завдяки гранту від USAID. Я начитаю українською розповідь про кожний регіон, після цього зробимо професійний переклад іншими мовами. Планую кураторські екскурсії, щоправда, не дуже багато часу на це маю. З тим трохи справлятиметься аудіогід, але, звісно, цікавіше показати конкретні вишиванки, розказати про них історії.
Зараз на кожному стенді є цифрова позначка – так у нас пронумеровані регіони (таблицю з розшифровкою регіонів побачите одразу при вході до експозиційної зали). Під кожним номером буде штрихкод, зісканувавши який, відвідувачі зможуть прочитати всю інформацію про регіон, доступну в аудіогіді, також чотирма мовами. Таке рішення буде помічним для слабочуючих і нечуючих відвідувачів.
Кожен музей має бути доступним. У нас дуже стрімкі сходи, тому звичного пандуса не можемо зробити. Плануємо податися на грант, щоби поставити пандус-електропідйомник. Якщо не вдасться, збиратимемо кошти власними зусиллями, з квитків. Це одне з перших завдань.
Також організовуватимемо відеопокази, як у європейських музеях. Буде екран і проєктор, демонструватимемо 10-хвилинні ролики про різні регіони та елементи одягу. Мрію організовувати тут поетичні читання для друзів поетів – львівських і не тільки. Можливо, будуть майстерки.
Нові і змінні експозиції
Намагаємося зберегти кожен елемент. Навіть клаптики вишивки чи мережива, вправлені у рамочки, демонструватимемо на стінах біля сходів, що ведуть до входу в експозиційні зали, бо кожен орнамент – шедевр. Ці витвори народного мистецтва повинні залишитися в історії України..
Для всієї моєї збірки у цьому приміщенні місця замало, третину експонатів не вдалося розмістити. Довелося відкладати цілі колекції – дитячі борщівські вишиванки, розкішні буковинські намітки, полтавські і кролевецькі рушники (кілька таких рушників таки представлені в експозиції). Та це дозволить згодом робити змінні експозиції та подарує нагоду знову і знову відвідувати наш музей.
Багато хлопців тепер на фронті, тож маємо затримку з роботами. Планували відкрити музей ще в листопаді. Не встигли вчасно виготовити меблі, захисне скло і зробити підсвічування, щоб виставити мою колекцію дукачів. Маю такі ще з Київської Русі, датовані Х – ХІІ століттями. Будуть майже всі, які можете побачити в книжці про них. На жаль, у Львові про дукачі знають не так багато, як про зґарди та інші гуцульські прикраси. Але цю надзвичайну естетику жіночих прикрас треба розвивати, показувати їх містянам, туристам, усім тим, що до нас завітають.
Кожен фініш – це старт
Я вже думаю про наступний етап. Покійний Тарас Лозинський мріяв про величезний музей приватних колекцій. Казав: «Як ви того не рушите, то ніхто не рушить. Робімо!» Тож я починаю з малого: спочатку виставляю частину своєї колекції, а там, дасть Бог, втілимо цю мрію в життя. Хоча насправді музей – складна річ. Якби було так, як у державному музеї, що хтось дав зарплату хоч одній людині, гроші на оренду приміщення чи бодай на ремонт… Те, що можна здвигнути з допомогою держави, одній людині важко. Але, думаю, якщо ми – колекціонери, знавці народного мистецтва, етнографи – будемо гуртуватися, то можемо зробити дуже багато.
Навіть спротив у цій війні показав, що наш народ неперевершений. За найоптимістичнішими прогнозами нам пророкували два тижні існування після вторгнення величезного війська, але ми вистояли, бо згуртовані. Неймовірно звитяжна нація! Вірю, що на культурному фронті ми теж себе покажемо. Спочатку треба вигнати ворога зі своєї хати, а вже потім наводити лад.
Хочеться зробити такий простір, щоб людина, далека від української етнографії і взагалі від українства, прийшла у галерею і захопилася естетикою нашого народу. Вірю, що ми переможемо дуже скоро. Зараз це звучить досить наївно, але мені легше вірити в чудо. Ми ж усяких пригожиних також не сподівалися. Але ж може статися так, що прокидаєшся вранці, а уже все змінилося, наші хлопці не гинуть. Ми співпрацюємо з кількома бойовими підрозділами, і декотрі наші бійці, які зуміли вирватися, теж тут побувають.
