Цей текст для медіа «Львівська Пошта» пручався і ніяк не хотів народжуватись. І це попри те, як багато мені хотілось сказати про прем’єру Івана Уривського і театру Заньковецької «Балада про украдене щастя». Бракувало дрібнички: ідентифікувати уривки пісні на вірш Жадана «Щастя не оминеш». Вони з певного моменту почали пульсувати в моїх спогадах, наче біль від загнаної скалки. Я перерила весь ютуб, винесла мозок ШІ – без толку.
Аж поки провидіння не повело мене до проєкту «13 пісень про любов» Міська Барбари і Юрка Єфремова. Бонус-трек в ньому – пісня про щастя, яке не оминеш, у виконанні Барбари під мелодику. Це напозір просте звучання з музичними рефренами гіпнотизує, ця мантра дає певність – таки не оминеш, як не пручайся. І пазл склався!
Що має одне до іншого? «Балада про украдене щастя» для мене саме про такий фатум. Оглядів вистави з точним переліком всіх її творців і описом процесу створення є вже доста, знайдете їх і без мене. А от рефлексій, що саме торкнуло, як ця постановка заговорила до конкретних людей мені багато не траплялось. Хоч я не маю уявлення, як інакше можна говорити (і писати) про неї. Тож попереджаю: це текст – дуже суб’єктивний. Та на те воно й мистецтво, щоб говорило до кожного з нас через наш досвід, прожите, почуте, побачене.
Трохи історії «Украденого щастя»
Звісно, я читала п’єсу Івана Франка «Украдене щастя». Вважаю проявом неповаги іти на будь-яку постановку, не читаючи текстів. Бо як розуміти роботу постановників і команди, не знаючи основи? Тому постараюсь не втомлювати вас загальновідомими фактами. Напишу лиш найважливіше: Франко створив п’єсу для конкурсу 1891 року, надихнувшись народною баладою про шандаря, записаною сестрою Ольги Рошкевич Михайлиною.
За два роки була листопадова прем’єра постановки в театрі «Руська бесіда» у Львові. Тоді Михайла Гурмана втілив батько Леся Курбаса Степан Янович, спричинила фурор. Ще 12 міст Галичини зробили вистави за «Украденим щастям» ще до кінця цього року. Такий успіх і не снився сучасним драматургам, попри всі розмови про ренесанс українського театру. І отут нам варто задуматись, де недопрацьовуємо.
«Балада про украдене щастя» – четверта театральна робота, натхненна Франковим текстом, яку я бачила. Першою була постановка Данченка з воістину зірковим складом – Стригун, Литвиненко, Ступка. Наступною я побачила оперу Мейтуса з лібрето Максима Рильського.
Потім, вже в часи роботи в культурній журналістиці – прем’єру «Украденого щастя» Федора Стригуна в 2016 році. Там головні ролі виконали Норчук, Сотникова і Кіргач. То було масштабне дійство з танцями, співами, музикою сестер Тельнюк. До слова, в «Баладі» Норчук є, в одному із двох складів він – поліцейський Семенович. Як йому було повертатись до «Украденого щастя» вже не в ролі Михайла?
Уривський: любов до Франка, класики і перший раз з сучасною драматургією
«Балада про украдене щастя» – це історія, де багато вперше, попри стабільність. Іван Уривський тут вперше працював із театром Заньковецької і сучасною драматургією, хоч до цього інсценізував лише класику. Відома й його любов до Франкових текстів. «Перехресні стежки» для львівського театру Курбаса йдуть з 2018-го, а в 2019-му принесли режисеру премію Леся Курбаса. А ще студентське «Украдене щастя» 2016-го для театру «Золоті ворота» – пластичне і містичне – досі на сцені, 24 березня найближчий показ. До слова, там Миколу втілює Дмитро Олійник, який зіграв Акімова в «Будинку «Слово».
До заньківчанського дебюту Уривського театр і режисер ішли три роки. Для нього Людмила Тимошенко (про її «Марію Заньковецьку» тут) написала текст за мотивами Франкового «Украденого щастя». Таланти їх обох дозволили вловити і показати те, що побачив Франко. Актуалізувати в сучасних реаліях історію про бажання щастя, смак якого тобі вже відомий.
Це мій перший досвід з постановками Уривського. Скажу відверто: я йшла на допрем’єрний показ «Балади» зі скепсисом. І не чекала глибини від режисера, який здобув тік-точну та інстаграмну славу. Ну, не люблю я хайп! А історій і срачів довкола інших вистав Уривського хоч греблю гати.
Соромно, що не вловила дзвіночків: тихої і майже непомітної присутності Івана на допрем’єрному показі «Брідських явищ». Та його дещо розгублених відповідей на брифінгу перед «Баладою». Бо, навіть читаючи пресреліз про майбутню виставу, я не уявляла, як мене порве «Балада про украдене щастя».
Нетуристичні Карпати в «Баладі про украдене щастя»
Простіше було б написати, що ж не порвало і не торкнуло, це як винятки з правил (але ніт, не сьогодні). Почну з декорацій, про які вже пліткують: так, вони справді виглядають дорого. Моє знайомство з їх творцем Сашком Білозубом почалось в 2021-му з постановки «Легенди про вічне життя» для Дому Франка. Тепер Сашко – головний художник театру Заньковецької. Саме йому маємо завдячувати шикарними декораціями. Тут модульний будиночок-акваріум, життя в якому перед сусідами як на долоні, оглядовий підйомник, дерев’яні місточки і купи сміття. Все це вкорінює відчуття реальності в «Баладі про украдене щастя».
Творці постановки ледь не з документальною точністю відтворили давній сміттєвий колапс Буковелю. І загальну засміченість Карпат, варварську потворність людського поводження з природою. Сніг, якого так чекають усі герої, бо він впливає на їх заробітки, аж ніяк не зможе прикрити розведеного ними бруду. Начиталась вже про символізм того сміття, але для мене воно спрацювало буквально: ми самі нищимо прекрасне своєю бездумністю, бо можемо. І жодні грінпіси тут не поможуть – вони, як Радбез ООН росіянам, тут до їдного місця.
З акторським складом взагалі суцільний метч. Осучаснена Франкова історія б’є під дих: Михайло вважався загиблим на війні, це потвердив його побратим. Та він повертається і повертає собі своє щастя, хоч і з присмаком гіркоти. Чинному військовому Дмитру Сові, запрошеному Уривським, пасує ця роль. За уривок коляди з Криворівні в його виконанні окрема подяка Уляні Горбачевській. Її робота з баладою про Шандаря, яка червоною ниткою іде через всю виставу, дуже сильна.
Неможливо не вірити сучасному карпатському ґазді, власнику лижного магазину Миколі у втіленні Василя Коржука, який вже відслужив своє. Але найбільше хвалитиму мовчазну Анну у виконанні Діани Каландрішвілі. Вона до останнього тримається тих галицьких порядків, але… щастя не оминеш. Дякую Діані за те, як вона передала неможливість опиратись коханню, як нищівній стихії. В іншому складі Анна – Тоня Хижняк. І отам, підозрюю, головна героїня справді «і ангел, і сука», як пишуть в релізі до вистави. Бонковська в ролі пані Стефи, родина Бабичів (Юлія Коржук і Дмитро Каршневич) такі правдиві, наче вік жили в тих наших Карпатах. А зараз їх просто перенесли на сцену.
«Балада про украдене щастя»: екстракт святої Галичини
Як «Баладу» сприйме свята Галичина з її шануванням традицій і порядків, які з часів балади про шандаря не надто змінились? Це перше, про що я подумала після останніх акордів «Балади про украдене щастя». Ми все ще підглядаємо «а що в сусідів». Тиснемо, вказуємо людям, що їм робити, з ким любитись, кого вбивати чи ні. Наче вони – не живі люди, а створені нами персонажі в грі Sims. Ми й справді досі можемо ляпнути: «Ох, шкода шампана на новосілля – як для себе вибирала», як у виставі. Або: «Хто заплатить за оренду, як Микола – робоча коняка – під судом».
Ми досі виправдовуємо найтяжчі гріхи наших блаженних юрків (Володя Пантелеєв), які спускають мамині заробки з Португалії, а вартувало б придивитись. І повчаємо, підозрюємо, не приймаємо віть-віталіків (Славко Дерпак) з тимчасово втраченого Щастя. В такому виштовхуванні чужих із суспільства святій Галичині нема рівних: ти або наш, або проти нас.
Ми самі смітимо собі під ноги, плодимо купи споживацького непотребу, душачи природу. І самі ж потім жаліємось, які погані оті всі інші, ми ж – сама святість. А раптом ні – то ж життя, часом і вкрасти, і обмовити, і попліткувати треба. Це – найгірше. Бо воно ламає життя, нищить людей. Головне в тому всьому: щоб ми навчились виносити уроки з таких історій і зуміли розірвати зачароване коло цієї історії. Навчились не лише кохати, а й стояти за своє кохання, чути інших, а не лише себе. І основне – не пхати носа не в свої справи, особливо якщо це може нашкодити іншим.
Кому зайде «Балада про украдене щастя»
Пане Уривський, каюсь і дякую за таку тонку, красиву, болісну, життєво правдиву «Баладу про украдене щастя». Я безумовно вірю в цю історію, ці почуття. Розумію всіх, але найбільше – мовчазну Анну, яка ховається в валізу, відчуваючи, що далі їй життя не буде. Знаю, як це, розриватись між мушу і хочу, та дуже хотіти здатись, щоб просто бути щасливою, а не правильною. Але тепер конче треба подивитись «Баладу» з іншим складом акторів, бо видається мені, що то зовсім інша історія.
«Балада про украдене щастя» дуже кіношна. З цієї постановки вийшла б якісна драма не згірш телеверсії «Кайдашів» Ворожбит. Людо Тимошенко, допиши п’єсу з усіма змінами, це скарб! Думаю, вистава сподобається багатьом. І тим, які дивитимуться її просто як цікаву історію, і тим, котрі наважаться пропустити побачене, почуте крізь себе. Для тих, хто любить знімати відео для соцмереж, в «Баладі» є сцена під Prince & The Revolution – Purple Rain. Це ідеальна картинка зі співами акторів, яка залетить в тіктоці чи інсті. І привід посміхнутись.
А от зашореним, які бояться змін, не хочуть дивитись на класику з погляду сучасності «Балада про украдене щастя» не зайде. Нарікатимуть, як посміли посягати на святе – Франка. Франкові, думаю, таке ставлення не сподобалося б. Та про це краще питати в Богдана Тихолоза, а ще краще просити його повторити лекцію про «Урадене щастя». Але й таким глядачам варто побачити прем’єру заньківчан, бо срачі – непогана безкоштовна реклама. Тож приходьте 29 березня та 24-25 квітня, побачите все самі!
