Як дивитись кіно і чому я його сприймаю саме так? Якщо ви ще не задавали собі це питання, тоді неодноразово це зробите, читаючи сьогоднішню новинку з рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших українських книжок.
Бо це «Як це дивитися: українське кіно незалежності» кінокритика Юрія Самусенка і видавництва Stretovych. Передзамовлення на неї триває до 22 грудня, усі передзамовлені книжки автор підпише, тож кожен отримає свій примірник із автографом.
Якою задумана «Як це дивитися: українське кіно незалежності»
«Як це дивитися: українське кіно незалежності» – путівник українським кіно з аналізом 34-х фільмів, списками рекомендацій та ексклюзивними свідченнями режисерів, продюсерів, акторів та учасників знімальних груп, які творять нашу кіноіндустрію. Автор провів понад 30 ексклюзивних інтерв’ю і зібрав унікальні свідчення учасників знімальних груп: від режисерів, продюсерів та акторів до кастинг-директорів, художників-постановників та операторів. Вони розповіли зсередини, як створювався той чи інший фільм.
Кінокритик Юрій Самусенко розповідає найцікавіше про те, який шлях проходило кіно за час нашої незалежності. У фокусі 34 українських стрічки, створених у період 1991–2025 років. Серед них – і зовсім забуті, і переможці найпрестижніших світових кінофестивалів, включно з першим в історії «Оскаром». Також автор додав перелік із понад ста українських фільмів, з яких можна почати чи продовжити знайомство з українським кіно.
Книжка розрахована на максимально широке кола читачів і глядачів. «Як це дивитися: українське кіно незалежності» – це навігація українським кінематографом, яка допоможе вам краще на ньому розумітися, а від того й сильніше любити.
«Як це дивитися: українське кіно незалежності»: як це задумував автор
Юрій Самусенко – український кінокритик, журналіст, редактор. Майже ровесник української незалежності. Писав рецензії та тексти про кіно у Moviegram, DTF Magazine, Skvot Mag, Lb.ua, Forbes Ukraine та «Суспільне Культура». Представляв фільми на Docudays UA, Київському тижні критики, Фестивалі американського кіно «Незалежність».
Автор та співавтор подкастів «Баланс білого», «Нове німецьке кіно», «Області кіно», «Додивитесь в кіно», продюсер архівів для документального фільму про Кузьму із гурту «Скрябін».
У 2022-2023 роках служив у складі Прикордонної служби України, учасник бойових дій.
Коли взимку мені надійшла пропозиція від видавництва написати книгу про кіно незалежності – зорі остаточно зійшлися. Здається, так складається лише у фільмах з мрійливими гепі-ендами, такими не характерними для нас. Відтоді почався пошук тих стрічок, які можуть показати, наскільки різне, часто дуже неочікуване, іноді справді погане, а час від часу – вау яке круте українське кіно. Працюючи над книгою, нам хотілося зрозуміти, що ж відбулося в українському кіно за останні чотири десятиліття і дати цікавий список різних фільмів. Описати, як з’являлися нові жанри, як і на які бюджети знімали конкретні фільми і що з ними іноді не так. Зібрати ексклюзивні свідчення й спогади режисерів, акторів, монтажерів. Те, що ви не прочитаєте ніде більше. Перед вами 34 фільми. Вони мають показати повноту картини кіно в Україні за останні 34 роки. Один фільм може похвалитися касовими зборами, інший – фестивальними успіхами, третій відкриває досі невідомий в Україні жанр, а четвертий якнайкраще окреслює епоху, в якій створювався. Це різне кіно – фільми- рекордсмени, фільми- першопрохідці, фільми- винахідники і фільми-невдахи. Деякі з них бачили, а про деякі говорять мало. Ця книга – спостереження про відкриття цих стрічок, про внутрішню кухню їх створення і про їх слід в історії кінопроцесу. Сподіваюся, ви будете не згодні з моїм вибором… Пишіть відгуки в моїх соцмережах, подискутуємо. В ідеалі наш план такий: читачі беруть книгу як путівник українським кіно періоду незалежності й рухаються разом з ним. Відкривають нові назви, читають щось додаткове про фільм, шукають це кіно на стримінгах, просять режисерів у соцмережах надіслати посилання на нього, якщо не вдалося знайти самим. І, звісно ж, залишають нотатки на полях, щоб за кавою чи пивом згадати про них і вразити співрозмовника.
Чому я раджу «Як це дивитися: українське кіно незалежності»
Читаючи «Як це дивитися: українське кіно незалежності», я подумки спілкувалась з автором – сперечалась, погоджувалась, дякувала і бурчала – найбільше з-поміж усіх новинок «Літтреду». І ви будете, це я вам обіцяю. Звісно, якщо хоч щось знаєте про українське кіно. Бо тим й прекрасне кіно, як мистецтво, щоб кожен із його глядачів бачив його по-своєму і ділився цим баченням з іншими (або ні, тут вже воля ваша).
Не всі частини книги мені зайшли однаково. Та й не зі всім вибором фільмів погоджуюсь. Але тут, як кажуть, на колір і смак товариш не всяк. Зрештою, це суб’єктивний погляд на українське кіно незалежності. Та й Юрій Самусенко надивився його вдосталь, будучи кінокритиком і маючи досвід співпраці з кінофестивалями.
Особливо цінними для мене стали саме закулісні історії по той бік камери. Ці внутряки, роздуми і пояснення творців кіно про те, як щось йшло не так і як стрічки змінювались впродовж їх створення – сам смак. Це наче випити пива і провести чудовий вечір з друзями. Лиш тут замість друзів ті, що творять кіномагію. Погодьтесь, після такого вже неможливо дивитись на їх роботи відсторонено, холоднокровно критикувати чи беззастережно захоплюватись. Тож «Як це дивитися: українське кіно незалежності» точно змусить зняти вас рожеві окуляри. І водночас допоможе зрозуміти, як непросто робити кіно.
Я довго вагалась, який же з уривків обрати для «Літтреду». Бо більшість фільмів таки дивилась. Через теперішню співпрацю Юрія Самусенка, як продюсера архівів, з студією Knife! Films оминула «Яремчук: Незрівнянний світ краси». Бо сама трохи зачепила стрічку в тексті «Що не так з фільмом «Океан Ельзи: Спостереження шторму».
Та й автор книги «Як це дивитися: українське кіно незалежності» працює з архівним відео для документального фільму студії про Андрія Кузьменка (того що Кузьма Скрябін). Тому не ризикнула брати цей текст, бо навіть якщо робота почалась після виходу кіно про Яремчука, це було б не зовсім чесно.
Я шукала в цій книжці те, що відгукується. А ще хотіла обрати саме той фільм, про який і сама писала, щоб ви, раптом що, могли співставити наші з Юрієм враження і роздуми. Тому зупинилась на уривках з тексту про «Будинок «Слово». Нескінчений роман» (мій огляд на нього можете почитати ось тут).
«Будинок «Слово». Нескінчений роман»
Кіно як спосіб передачі інформації дозволяє здійснити те, чого не можуть запропонувати інші види мистецтв, – показати видозмінену історію в аудіовізуальній формі. Ідеться про історію минулих часів: в альтернативному всесвіті кіно Гітлера можна було б розстріляти на показі пропагандистського фільму, а акторку Шерон Тейт – врятувати від вбивства. Гратися періодами минулого – це нормальна практика для будь-якого ігрового фільму, адже повністю й точно відтворити історичні події нікому не під силу. Чомусь об цю тезу завжди ламаються коментатори в соцмережах, які після перегляду фільму пишуть, що все було не так. Часто це відбувається і з критиками з фахової спільноти, які створюють додаткове обговорення про те, що має місце бути, а що ні. Але зустріч з інтерпретацією – це найцікавіша подія, що стається в залі кінотеатру, коли гасне світло. В Україні теж граються з ходом історії, але найбільш вдала й показова гра відбулася у фільмі «Будинок «Слово» Тараса Томенка, який вийшов з підзаголовком «Нескінчений роман»(...)
Акторська точність
Попри вигаданого персонажа (Володимира Акімова) в центрі сюжету, актори все ж таки були заточені на точне відтворення своїх прообразів. Про це говорить Геннадій Попенко, який зіграв Михайля Семенка. Після перегляду фільму він не був задоволений своєю грою: окремі сцени (зокрема конфлікт із Миколою Хвильовим у їдальні) викликають у нього сором. Вже після зйомок Геннадій, прочитавши більше про Семенка, почав бачити його в менш привабливому світлі – і радий, що не зобразив його ще жорсткіше, як зробив би зараз.
«Старший брат» часто був одним з головних героїв в українських фільмах про репресії. Це можна було спостерігати в історичних драмах «Голод-33» Олеся Янчука, «Червоний» Зази Буадзе, «Заборонений» Романа Бровка. Це фільми, в яких система намагається знищити протагоніста різними способами й врешті-решт долає його, адже так написано в історії. Звісно, режисери додають від себе світлий промінець надії у вигляді пам’яті про загиблого, але солодше від цього після перегляду не стає.
«Будинок «Слово» теж грає за цими правилами, але антагоніст в історії – не лише збірний образ всіх поганців, але й повністю вигаданий персонаж.
На відміну від інших історичних трагедій, фільм Томенка підкупає глибоким дослідженням теми, яке проявилося в його однойменному документальному фільмі про той же будинок. За словами Попенка, режисер занурився в тему «Будинку «Слово» з максимальною серйозністю. До початку зйомок він добре знав історичний контекст і мав напрацьований сценарій у співавторстві з Любов’ю Якимчук. Водночас він залишався відкритим до діалогу. Під час знімального процесу Томенко неодноразово сідав з акторами й розпитував їхню думку про героїв, про нові факти, які вони відкрили, про інтерпретації.
Ця невпевненість у кожній сцені не була свідченням слабкості – навпаки, це був доказ режисерської відповідальності. Такий підхід іноді затягував зйомки й викликав занепокоєння у другого режисера, але кілька хвилин обговорення на знімальному майданчику можуть уберегти фільм від помилок, які потім буде видно десятки років. Особливо в умовах, коли в українському кіно зазвичай немає змоги на тривалу репетиційну підготовку. Тож в ігровій версії письменники здаються людянішими, емоційнішими та подеколи контраверсійними, бо над ними був час попрацювати. Це ніби хрестоматію української літератури написав Тімоті Снайдер – всі зв’язки між мешканцями будинку чіткі, логічні й зрозумілі глядачу (…)
***
(…) Робота композиторки Алли Загайкевич та оператора Михайла Любарського не додають історії банальності й плоскості, що можна було спостерігати в інших фільмах на тему репресій. І найголовніше – це відсутність будь-якого пафосу й патетичності (чим було трохи хворе українське кіно у 2000-х). Нарешті не доводиться дивитися на блискучий плакат з ідеальними геніями української класики й мружитися від їхніх промов, коли вони беруть листочок до рук і читають свої вірші.
Карта з пафосом бита ще й через досвідченість Тараса Томенка, який працює в кіно з кінця 1990-х. Так, «Нескінчений роман» – його повнометражний ігровий дебют, але до нього вдалося потренуватися у створенні фільмів у проєктах «Терикони» та тому ж таки «Будинку «Слово», в якому із запалом Індіани Джонса досліджують життя й записи мешканців великого дому в Харкові.
Коли ігрова стрічка Томенка виходила у 2024 році, то запит на українське кіно значно зменшився після початку повномасштабного вторгнення. І тому з бюджетом у 60 мільйонів гривень вдалося зібрати 18,6 мільйона.
Це і близько не блискучий показник, але сарафанне радіо відгуками в соцмережах таки зробило фільму хорошу послугу. Фільм навіть вийшов у повторний прокат у 2025 році – рідкісне явище не лише для українського кіно в Україні, але й для світового.
Це кіно ще й викликало дискусію про те, чому точність не може існувати в ігровому кіно, чому у фільмі вигаданий Акімов перетягує на себе всі покривала. Такі питання чув у залі на одному з показів зі знімальною групою, але на все відповідь одна – вимоги драматургії. Але через ці вимоги всі персонажі письменників часто губляться на фоні Акімова, а глядач навряд чи дізнається щось нове про них. За цим треба йти в документальну версію. Все ж героям не вистачає екранного часу, щоб розкритися й зіграти активну роль.
Що ще подивитися? «Будинок «Слово» (2017) Тараса Томенка; «Нескінченність за Флоріаном» (2022) Олексія Радинського; «Шелест кроків» (2022) Ксенії Кравцової.
