Сьогодні у рубриці «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших видань, «Культурна колонізація: страх, приниження і опір України в радянській імперії» Радомира Мокрика від «Локальної історії». Раніше ми вже публікували уривки з книг цього видавництва, зокрема «Сила опору. Українці в радянських таборах», співавтором якої також є Радомир Мокрик.
Ще завтра можна передзамовити новинку «Культурна колонізація» за зниженою ціною. До слова, сьогодні «Локальна історія» анонсувавла, що готує до друку книжку «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» Лесі Бондарук. Думаю, уривок з неї впродовж найближкого місяця також опублікуємо в «Літтреді».
Чому ви не можете оминути увагою новинку «Культурна колонізація»
«Культурна колонізація: страх, приниження і опір України в радянській імперії» – це розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.
Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про «братні народи» та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.
Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею
Радомир Мокрик: «Москва впроваджує на окупованих територіях жорстокіші форми політик, які імперія століттями застосовувала щодо України»
Радомир Мокрик – історик, культуролог, дослідник модерної історії Центральної та Східної Європи. Вивчав історію та культурологію в Карловому університеті у Празі та Львівському національному університеті імені Івана Франка. У 2021 році в Інституті східноєвропейських студій на філософському факультеті Карлового університету захистив дисертацію та здобув науковий ступінь доктора філософії.
Автор книжок «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» (2023, вийшла також чеською і німецькою мовами) та «Чеські історії ХХ століття» (2024). У співавторстві також написав дві книжки чеською мовою: Hovory o Ukrajině (2023) і Ukrajina: osobní svědectví a geopolitické pozadí rusko-ukrajinské války (2023). Дописує до низки українських та закордонних видань. Викладає у Львівському національному університеті імені Івана Франка та Українському католицькому університеті.
Ось що Радомир Мокрик розповідає про свою нову книжку: «Культурна колонізація: страх, приниження і опір України в радянській імперії»:
«Культурна колонізація» передусім про історію, пам’ять і український досвід російсько-радянської колонізаторської політики та спротиву їй. Можливо, щось з цього буде реалізовано й у нових виданнях цієї книжки. Оскільки ця праця написана тепер, вона мала метою не розкрити всі нюанси культурної колонізації України у ХХ столітті, а радше пунктиром позначити стратегії, за допомогою яких це відбувалось, і показати, наскільки важливою є площина культури, як нею можуть зловживати й до чого може призвести нехтування її.
«Культурна колонізація» ґрунтується на трьох основних джерелах: записаних інтерв’ю, архівних документах та опрацюванні вже опублікованих досліджень та книжок. Частина матеріалів вже була використана в моїй попередній книжці «Бунт проти імперії: українські шістдесятники», яка побачила світ 2023 року в київському видавництві Івана Малковича «Абабагаламага». У цій праці я вже торкався теми культурного колоніалізму, тож у книжці, яку ви тримаєте в руках, обґрунтовую багато гіпотез, які в мене виникли, працюючи над «Бунтом проти імперії».
Ще 2023 року, готуючи матеріали для західних газет та інтернет-порталів, я мав нагоду поспілкуватися з декількома українськими дітьми, яких росіяни викрали в час окупації, але яких вдалося повернути в Україну. Відсоток таких поверненців, на жаль, вкрай низький, але кожна врятована дитина – це скарб. А також джерело інформації. Описи досвідів цих дітей у таборах Росії чи Криму зазвичай збігаються в багатьох речах: навчання російської історії, примусове виспівування російського гімну, але водночас перманентне принижування з боку російських однолітків, мовляв, «хохли – це не люди», а «Україна – не країна». Таке «перевиховання» є також одним з ознак геноциду. Акцент на дітях, яким росіяни намагаються змінити ідентичність, лише побільшує усю безпринципність російської державної машинерії.
Варто розуміти, що всі ці стратегії, які Москва впроваджує на окупованих територіях чи щодо викрадених людей, є іншими, часто жорсткішими і навіть жорстокішими (аж до фізичного знищення «незгодних») формами тих політик, які імперія протягом декількох століть застосовувала щодо України. Ця книжка – аж ніяк не вичерпний огляд таких політик. Така робота мала б мати багато томів і потребує років історичних, політичних, культурологічних досліджень. Однак це спроба бодай пунктирно вказати на ті, можливо, часто не такі виразні чи відчутні тенденції в російсько-українських відносинах, які можна визначити як впровадження колонізаторської політики через культуру. Сучасна війна є особливо брутальною формою все тієї ж логіки.
Найімовірніше, що на момент, коли ця книжка потрапить на полиці книгарень, геополітична ситуація виразно не зміниться. У наш час дуже важко передбачати розвиток подій. Однак можна впевнено стверджувати, що прагнення росіян підкорити Україну не зміниться і що культура й надалі відіграватиме в цьому прагненні одну з головних ролей. Так само можна бути впевненим, що яких би форм не набуло в майбутньому російсько-українське протистояння, український опір триватиме. Так само, як тривав декілька століть поспіль.
Левіафан на сторожі імперії
Історичні теми проявлялись у діяльності КҐБ по-різному. Знайдена при обшуках в Івана Світличного книжка про Січових стрільців була проблемною тому, що, з точки зору радянської влади, Українські січові стрільці були силою «націоналістичної буржуазії» і, відповідно, ворожим елементом. Тому і вшановувати пам’ять Січових стрільців було вкрай небажано. Водночас ця тема стала однією із багатьох ліній конфлікту між дисидентами та радянською системою. Епіцентром конфлікту стало поховання на Янівському цвинтарі у Львові, де тоді спочивало понад шість сотень Січових стрільців, а також колишній командувач УГА Мирон Тарнавський і прем’єр ЗУНР Кость Левицький. Влітку 1971 року агентура КҐБ звітувала в ЦК КПУ:
«9 червня 1971 року № 371-І КҐБ при РМ СРСР інформував про те, що в м. Львові на Янівському цвинтарі 6 червня 1971 року в день релігійного свята «Трійці» було зафіксовано зборище націоналістично й релігійно налаштованих елементів, які вшановували січових стрільців. […] Наявні матеріали свідчать про те, що окремі націоналістично налаштовані особи використовують ці зібрання для того, щоб вести націоналістичну пропаганду й розпалювати антирадянські настрої у політично незрілих елементів. Враховуючи ці обставини, Львівський обком КПУ 11 червня 1971 року прийняв спеціальну постанову, якою, зокрема, зобов’язав Львівський міськвиконком вжити заходів, «щоб поступово ліквідувати на цвинтарях могили українських буржуазних націоналістів та інших ворогів радянської влади».
У цьому ж повідомленні було зазначено, що місцеві «націоналісти» Чорновіл, Осадчий та Ірина Калинець намагаються з допомогою своїх київських друзів Павличка, Драча й П’янова добитися скасування цього рішення. Протягом літа 1971 року частина цих могил таки була ліквідована. «Органи КҐБ вживають заходи задля уникнення небажаних ексцесів і виявлення конспіраторів». Однак напруга не спадала. Вже в наступному звіті восени було зазначено:
«31 жовтня і 1 листопада в районі захоронень січових стрільців в денний час збиралось до 200 родичів похоронених і релігійно налаштованих осіб. Окремі особи похилого віку й неповнолітні діти покладали квіти та запалювали свічки на могилах січових стрільців. У присутності наряду міліції, дружинників та представників громадськості ті, що зібрались, утрималися від співання націоналістичних і релігійних пісень».
Якщо нав’язати правильне трактування історії можна було за допомогою пропаганди, а, якщо потрібно, й фізично знищивши пам’ятки, то загальна культурна політика мала багато граней та вимагала різних інструментів тиску. Загальну логіку пояснював, наприклад, перший секретар з ідеології Валентин Маланчук:
«Проведена певна робота з усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлено серйозні упущення в питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного. Підготовані й опубліковані у пресі директивного характеру статті, що мають принципове значення в цих питаннях. Переглянуті та відповідно скориговані поточні й перспективні плани видавництв, наукових закладів, організацій і підприємств системи Держкіно, Міністерства культури, Державного комітету з телебачення і радіомовлення, творчих спілок і товариств. Внесено зміни й уточнення до планів спорудження пам’ятників і монументів […] В ході підготовки до відзначення 50-річчя СРСР здійснено ряд заходів, спрямованих на подальше зближення і взаємозбагачення культур соціалістичних націй, які позитивно позначилися на ідейному згуртуванні творчої інтелігенції республіки, вихованні її в дусі інтернаціоналізму та дружби народів. У більшості областей України відбулися дні братніх літератур. У Києві проведено вечір дружби за участі письменників усіх республік союзу РСР та зустріч літераторів братніх республік з членами політбюро ЦК Компартії України».
Те, що описав Маланчук, – це певна рамка, загальний напрям. Найдієвішим методом був тиск на конкретних митців і письменників. Документи свідчать, що за діяльністю українських митців, яких зараховували до «неблагонадійних», постійно стежили, їхні зустрічі часто прослуховували, а розповіді доносили відповідним органам. Це відбувалось приблизно так:
«Доповідна записка про факт антигромадянської поведінки деяких членів Спілки письменників України» за грудень 1973 року повідомляла в ЦК КП України, що «26 листопада ц. р. на поминальному обіді в квартирі В. Підпалого член КПРС І. Драч у присутності Л. Костенко, М. Коцюбинської, С. Плачинди, що відомі своєю антигромадянською поведінкою і поглядами, зробив заяву непартійного, антисуспільного характеру. Як злобні антирадянські вихватки слід розглядати й окремі репліки Л. Костенко».
У тій самій записці було повідомлено, що взагалі «вірші Костенко пронизуються трагічністю і розпачливістю індивідуалізму, хворобливим самозаглибленням, вони ідеологічно неприйнятні для нас тенденційним осмисленням історичних тем». Однак у випадку Ліни Костенко це не було новиною – її поезію партійні цензори не сприймали фактично від початку – вже 1958-го її збірку «Вітрила» критикували за «цвєтаєвщину» і «гумільовщину». Ліна Костенко взагалі часто фігурувала в переліках ворожих або «націоналістично налаштованих» елементів – поряд, наприклад, з Аллою Горською чи Михайлом Брайчевським.
Залежно від конкретного періоду та контексту того чи того «проступку» митцям і письменникам доводилось публічно «каятися» на партійних зборах і в такому разі вони могли обійтися лише доганою. Саме так ситуація розвивалась у випадку із згаданою доповідною запискою щодо Івана Драча. Перші суворі «заморозки» після смерти Сталіна настали вже в 1962 році. «Гоніння на формалістів» безпосередньо торкнулося молодих шістдесятників: але якщо Миколі Вінграновському навесні 1963 року вдалося обійтись лише каяттям на партзборах, то Ліні Костенко знищили вже готовий набір книжки «Зоряний інтеграл». Наступного року в Шевченковому університеті знищили вітраж «Шевченко – Мати», який підготувала команда Алли Горської, а саму Горську на деякий час вилучили зі Спілки художників, оскільки «Горська не вперше у своїй творчості виявляє формалістичні тенденції».
Після приходу до влади в Москві Леоніда Брежнєва, і тим паче коли першим секретарем ЦК КПУ 1972 року став Володимир Щербицький, культурна політика все виразніше поєднувалась із репресивною. На зламі десятиліть, у проміжку між придушенням Празької весни і арештами 1972-го, тиск посилювався, «викривальні» партійні збори йшли суцільною чергою одні за одними, однак далеко не завжди досягали потрібного «покаяльного» ефекту. До прикладу, восени 1971 року на розширеному засіданні правління Львівської організації Спілки письменників УРСР обговорювали збірку поезій Ігоря Калинця «Поезії з України», Брюссель, 1970. Партійні цензори переймались, що поезія Калинця «ідейно незріла» і «в окремих своїх творах автор заявляє, що він взагалі не визнає сучасного життя, в ряді навколишніх картин і образів навколишнє життя виступає похмурим, непривітним, чужим. Через це і «полюбляють» І. Калинця різні реакційні буржуазно націоналістичні видавництва». Ігор Калинець не прийняв критики, зухвало заявивши, що оскільки його творів «в нас не друкують», то він сам їх друкує і роздає друзям та знайомим. Через декілька місяців Ігоря Калинця заарештують і засудять на шість років ув’язнення в таборах суворого режиму і трирічного заслання. Радянська система вміла добиватися правильних поглядів і творчості від своїх митців і письменників.
