20 квітня християни всіх конфесій відзначатимуть Великдень. Видавництво Vivat до свята підготувало лімітовану збірку оповідань і поезії «Великодня класика» із серії «Vivat Класика». У цьому випуску рубрики «Літтред», в якій «Львівська Пошта» ділиться уривками найновіших книжок, розповідаємо про створення збірки. І публікуємо ексклюзивний уривок з неї – оповідання Людмила Коваленко «Великдень, що прийде». Сьогодні-завтра новинка з’явиться у книгарнях, тож поспішайте її придбати. Бо віватівську «Різдвяну класику», яка вийшла кількома місяцями раніше і стала раритетною, уже ніде не знайти.
Що пропонує «Великодня класика»
Антологія «Великодня класика» – це ключ до розуміння Великодня як явища. Воно сягає далеко за межі церковного календаря та ритуальних традицій. Новинка Vivat об’єднує 49 оповідань 33 авторів та 14 поезій 12 українських класиків – від Григорія Сковороди й Тараса Шевченка до Віктора Петрова і Леоніда Первомайського. Їхні тексти охоплюють різні аспекти великодньої тематики – від сакрального та містичного до соціального й екзистенційного.
«Великодня класика» – це не лише змістовне, а й естетично вишукане видання, пропрацьоване ілюстраторкою Ладою Касьяненко. У книжці три кольорові розвороти, які створюють особливий візуальний настрій. Це 400 сторінок, що допоможуть відчути дух Великодня крізь призму української класики.
«Це видання розширює горизонти розуміння Великодня як не лише релігійного, а й культурного, національного, філософського феномену. Книжка стала логічним продовженням «Різдвяної класики». Вона допоможе осягнути краще наші традиції та перейнятися духом свята напередодні Великодня», – певна СЕО видавництва Vivat Юлія Орлова.
Як обирали твори для антології «Великодня класика»
Упорядницею збірки «Великодня класика» є літературознавиця і кураторка серії української класики видавництва Ярина Цимбал. Я розпитала її, як працювалось над антологією, де шукала твори і чому зупинилась саме на цих. «Я гортала книжки та шукала тексти про Великдень. Щось само згадалося, як-от Підмогильний, щось гуглила. Переглянула великодні випуски газети «Рада», вичисляла, під якої датою був Великдень від 1901 до 1917 року, знаходила потрібне число і дивилася, що там за тексти. Дещо колеги підказували», – пояснює упорядниця.
Віршів Ярина Цимбал знайшла дуже багато, тому обрали тільки знакові тексти або ж знакових авторів і авторок. Встановили числові рамки: 33 персоналії в прозі і 12 в поезії «по віку Христа і кількості апостолів, вигадали таке, бо треба було таки зупинитися». «Ми задумували антологію «Великодня класика» частиною великоднього кошика. Люди святять хліб, м’ясо. То чому б не посвятити книжку – духовний харч? Це, звичайно, умовно, бо навряд чи хтось покладе книжку в кошик у прямому сенсі», – веде далі вона.
«Великодня класика» актуальна ще й як такий історичний зріз. Тут багато довколавоєнних історій. Ярина розповіла, що під кінець роботи навіть вилучила оповідання Докії Гуменної заради тексту Осипа Маковея про Першу світову. А от оповідання Катрі Гриневичевої про табори для переселених українців в Австро-Угорщині в часі тої війни залишила. «Свідомо залишала воєнні тексти, коли переходила межу в 33 автори», – додає літературознавиця.
«Великодня класика» в подарунок
Передмову до книги «Великодня класика» написав директор Дому Франка, франкознавець Богдан Тихолоз. До «Різдвяної класики» він теж писав передмову, з дружиною Наталією Тихолоз за потреби консультували упорядницю, з якою товаришують і співпрацюють давно. Богдан каже, що дарувати книжки на Різдво більш усталена традиція, ніж на Великдень. Але маємо шанс започаткувати нову: дарувати не тільки писанки, крашанки, а й добру книжку.
«Коли почав працювати над текстами, був подивований, що маємо їх цілий корпус, тож можемо говорити про різдвяний і великодній тексти української літератури в широкому сенсі. Є певні вічні історії, які розказують різні автори і авторки, кожне покоління по-своєму перевідкриває їх. Вони вбирають прадавній код, фольклорні джерела, але й відображають сучасність», – переконаний співрозмовник.
«Великодня класика» не тільки про Великдень, а й про життя українців в різні періоди історичних випробувань. Не тільки про світлі, а й про складні сторінки історії. Кожен читач вибере у цій антології своє. Окрім Богдану Тихолозу подобаються поетичні тексти: «Люблю Антонича, там такі вірші гарні. А ще я наполіг включити Сковороду в перекладі Назара Федорака. Багато хто не знає, що поезія Сковороди релігійна».
Саме він з-поміж іншого порадив звернути увагу на оповідання «Великдень, що прийде» Людмили Коваленко (зі збірки Vita nova Нью-Йорк, Баунд Брук, Видання Української православної церкви в США, 1957 рік). Його авторка народилась в Маріуполі, мала непросту долю, емігрувала в США, де працювала на радіостанції «Голос Америки». Була першою членкинею Української Православної Консисторії у США. Писала на феміністичні теми (тут раджу почитати про початки жіночого руху текст «Сестринство «Першого вінка»), привертала увагу до екології і чітко стояла на ідеї єдиної незалежної України.
Дозволю собі зацитувати уривок з тексту Олександри Животко-Чернова «Українські письменниці на еміграції» з часопису «Наше життя» (за березень 1959 року) Союзу українок Америки: «Коваленко знаходить діялоги зайвими, бо ж вони досі не помогли й доказів розуму ніхто не слухає. Так є, а як так, то треба йти на ворога з ножем у зубах. Питання співвідносин України й Московії ніхто ще тут так сміливо й одверто не поставив. Доки існує та країна і народ — спокою не буде. Отже треба знищити гніздо загарбників, які не слухають жодних доказів. Таке сказати в Америці, де прийнято думати, що поганих народів немає, а є тільки погані уряди, з якими також прийнято церемонитись! Отже ніяких урядів — Москви немає. На землі настали мир і благодать».
Людмила Коваленко
«Великдень, що прийде»
Великдень того року був пізній. Круті праві береги Дніпра вкрилися веселою і ніжною першою травою. Травичка проколювала землю, де тільки була її сила, а сили вона в той рік мала багато. По лівому низькому берегу, над широким плесом дніпрової повені випинались білі убори розквітлих вишень. Природа розкішно і радісно зустрічала той Великдень. І не диво. То був перший Великдень вільної і незалежної України. В родині баби Опанасихи була велика метушня. Більша, ніж буває звичайно на Великдень: баба намірилися везти святити паски аж у Київ, до Софії. Обидва сини – Іван, що недавно повернувся з Америки, і Степан, що його тільки пів року повернули за мирним трактатом, як і інших українських засланців, із Наримського краю, – без слова взялися готувати човен, щоб везти бабу. Внучка ж Оксана сама не знала, чого їй більше хочеться – чи лишитися вдома і похристосуватись із сусідським Петром, чи їхати з бабою і подивитись, який Київ у Великодню ніч. Та баба її не питала. – Поїдеш, Ксаню, зі мною, – сказала рішуче і твердо. – Це раз на віку буває такий Великдень, будеш мати, що дітям розказувати. Ксаня побігла до перелазу у Петрів двір і, злякано розкривши очі, сказала Петрові: – Мушу, Петре, їхати! Там баба такі сердиті… Побачивши, як посмутніли Петрові очі, вона швиденько кинула йому на потіху: «Дітям буду розказувати!» – і шугнула поміж кущами своєї левади, поспішаючи убрати нову сукню, як годиться для Києва і для Великодня. За пів години човен уже повільно і безшумно плив проти води під дужими помахами весел у Іванових руках. Степан ще не видихав заслання і сидів біля стерна. Чим ближче до Києва, тим частіші ставали човни, тим більше вогників від ліхтарів мерехтіло у тихих водах. Часом веселий, заквітчаний пароплав швидко шумів повз них. І тоді ліхтарі весело стрибали на розгойданих хвилях, а вогники розлітались по воді, ніби запалювали її. – Ех! – раптом з болем зітхнув Степан. – Був у мене товариш у Наримі, теж наш, українець. Так той, було, як почнеться літо, а літом там сонце й не заходить, так він усе за українським темним небом сумував. «Хоч би, – каже, – дожити та раз глянути на наше небо… Воно темне-темне, а зорі чисті та ясні і все підморгують тобі згори, ніби дражняться…» Не дожив, бідака. Упав на дорозі, там його й дострелили. – Царство йому небесне, – перехрестилася баба. – Мертвим царство небесне, а нам радіти – і за тих, що дожили, і за тих, що не можуть цього побачити. На пристані довго довелося поплавати, доки знайшли місце, де причалити човен. Народ сунув угору Щекавицьким узвозом. У світлі ліхтарів барвилися убрання і зникали у темінь. Тихі голоси шепотіли ніби у щасливому сні, хтось безжурно сміявся, десь несміливо дзвеніла почата й обірвана пісня. Ніч бриніла волею і урочистістю. Коли прийшли до Софії, то ледве змогли пройти у велике подвір’я, заповнене народом. – Ну, ви стійте тут, коло пасок, а ми з Ксанею підемо до церкви, – сказала баба Опанасиха синам. – І я з вами, – сказав Степан. – Вже коли дожив, то хай побачу. Вони доходили вже до широкого проходу, який берегла міліція, як почався якийсь рух, і гамір живим шерехом перекотився через натовп. – Приїхали. Ідуть у церкву. – Хто приїхав? – спитала баба. – Уряд приїхав. Он, бачите, вже сюди підходять… оно, посередині проходу. Натовп гойднувся вперед і викинув бабу з Ксанею на саму доріжку, геть на переднього, що схопив бабу за руку і притримав, щоб не впала. – Тихо, бабо, тихо, – сказав сміючись. – Упадете. – Тепер вже всто́ю, голубе, – сказала баба. – Як стільки років устояла, так тепер вже не впаду. – Ого, та ви бойова, – засміявся той, а міліціонер, покинувши стояти на струнко, вже одводив бабу з Ксанею назад. – Біда з вами, жінками, – покрутив він головою. – Вже й старі, а стрибаєте, – докорив він бабі. Але Опанасиха не зважала. Вона була задоволена і переможно озиралася навкруги. – Бачив? – спитала вона Степана. – Перший раз після миру до Києва приїхала, і вже мене уряд за руку піддержав. А того Сталіна – стільки через нього витерпіла, а й у очі не бачила. Тільки й того, що у сільраді на стінці люлькою смердів. В натовпі знову зробився рух. – А це ж іще хто? – Українці з Америки, – не обертаючись, відповів міліціонер. – Приїхали спеціально на Великдень. Аж трьома літаками. – Ну, то й я з ними, – сказала баба, рішучо одсуваючи міліціонера. – Мій син також з Америки приїхав. Отам стоїть, з пасками. І вона, потягнувши за собою Ксаню і Степана, важно пішла за гуртом американців до церкви. Коли хресний хід вийшов із церкви, Опанасиха з своїми не пішла за ним навколо церкви, а зупинилася коло дверей і тут чекала, аж поки владика на чолі хресного ходу не підійшов до дверей. Темний перед тим, величний храм раптом спалахнув сяйвом вогнів, і могутній хор розкотив над затихлим майданом перше щасливе: – Христос воскрес із мертвих… В юрбі почулися зітхання і плач. Жіночий голос рвонув старим горем: «Ой, Господи!» – та хор вів далі своє непереможне і вічне: – Смертю смерть подолав… Процесія зайшла назад до храму. А баба Опанасиха пішла до пасок, щоб відпустити й Івана до церкви. Подвір’ям, передавані через голосники, котилися ті самі переливні звуки одвічної перемоги: – І тим, що в гробах, життя дарував. Через деякий час почувся голос владики: – Христос воскрес! Радійте люди: воскрес наш Бог, воскресла Правда. Зник страх, воскресла наша воля. Зник страх перед людиною, тільки страх перед Богом з нами. Зник страх – і лишилася злагода і пошана. Шануйтеся, люди, і дякуйте Богові, що змилувався над нами. Христос воскрес! Степаном раптом струснуло, і він, ухопившись за голову, викинув з грудей страшне, хрипке чоловіче ридання. – Плач, синку, плач, – поважно сказала баба. – Це твої останні сльози від кривди. Виплач їх… Коли рушили додому, був уже ранок. Сонце тільки вибивалось крізь хмаринки на сході – і вони червоніли, ніби скапуючи на землю останню кров. Над Києвом передзвонювали дзвони, посилаючи до Дніпра і на кручі певне і переможне: «Христос воскрес! Воістину воскрес!».
