Досі вітаєте жінок з 8 березня? Діло, звісно, ваше, хоча це кринжово, бо про «свято весни і краси» згадують щораз менше. Тепер 8 березня повертає собі значення Міжнародного жіночого дня (як і було задумано в 1910 році). І стає приводом поговорити: не про вищість, як часто сприймають фемінізм, а про рівність прав і можливостей. Тому я вирішила 8 березня розповісти в медіа «Львівська Пошта» про жіночий альманах «Перший вінок» 1887 року і чотирьох із 17 його авторок.
В основу цього тексту покладена лекція гідеси й дослідниці жіночої історії Львова Соломії Трильовської, онуки Романа Шухевича. Вона розповідала про сестринство «Першого вінка» на ювілейному «Тлумі&Крамі» минулої неділі (тут репортаж із події моєї колеги Ольги Семенюк). Почуте змусило задуматись, як, попри непросте життя, українки вже півтора століття борються за можливість бути собою і об’єднують Україну.
Перевиданий «Перший вінок» і книга-посестра
Соломія Трильовська розповідає про «Сестринство «Першого вінка» вже не перший рік. Та завдяки Creative Women Publishing, яке перевидало цей унікальний альманах до 140-річчя жіночого руху в Україні, почалася нова хвиля зацікавлення ним. Перший наклад збірки, на відміну від виданої в 1887 році, розлетівся майже відразу. На травень видавництво готує другий і ще одну презентацію у Львові в Домі Франка.
«Теми, які порушують авторки альманаху, знайомі жінкам: економічна незалежність, суспільний тиск щодо заміжжя, очікування щодо материнства та кількості дітей, позбавлення суб'єктності, залежність від чужої думки, тощо. І якщо зважити на те, що всі ці тексти були написані 138 років тому, щоб озвучити й актуалізувати багато важливих питань, стає зрозумілою тяглість українського жіночого руху. Також приходить усвідомлення, що все, що ми маємо зараз, сталося завдяки тим, хто найперше наважився про це говорити ще тоді, в далекому минулому», – розповідає співзасновниця Creative Women Publishing Слава Світова.
Окрім перевиданого «Першого вінка», Creative Women Publishing представило книжку-посестру «Ті, що творили «Перший вінок» під кураторством докторки філологічних наук, дослідниці жіночої історії Алли Швець (11 березня в УКУ можна долучитися до семінару «Мати відвагу бути собою: імена, події й досвіди українського жіночого руху» за її участі). Це збірка есеїв про всіх 17 авторок альманаху – знаних і маловідомих. А ще вона розповідає про історичне тло тодішньої епохи й вагоме значення «Першого вінка». Однією з творчинь книги є наша сьогоднішня оповідачка Соломія Трильовська
«Працюючи нині з книжками, ми ведемо кілометрові переписки в месенджерах, отримуємо море електронних листів і маємо велику папку з вордівськими файлами. Цей процес триває надзвичайно довго. А уявіть, що майже 150 років тому все це відбувалося у вигляді рукописних листів! Виникали певні нюанси, тож у книжці «Ті, що творили «Перший вінок» розказуємо ще й про видавничий контекст і залаштунки створення альманаху. Якби хтось узявся екранізувати такий сюжет, це були б українські «Бріджертони», не менше! Там багато перипетій, складних взаємин між залученими до підготовки видання людьми. Виникали навіть певні обмеження, про які ви зможете дізнатися зі збірки», – розповідає головна редакторка Creative Women Publishing Ірина Ніколайчук.
Про «Перший вінок»
«Перший вінок» побачив світ 1887 року коштом та зусиллями письменниць і громадських діячок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Це перший в історії України жіночий літературний альманах, яким вони хотіли надати трибуну для жіночих голосів. А також долучитися до ідеї соборності України, яка на той час була поділена між двома імперіями: Австро-Угорською та Російською. До альманаху залучили авторок як із Галичини, так і з Наддніпрянської України.
У лекції «Сестринство «Першого вінка» Соломія Трильовська розповідає не лише про феномен альманаху, а й про жінок, які брали в ньому участь: ким вони були, чому доєдналися до цього проєкту, як склалися їхні долі. Вона – про сестринство, єднання жінок, чия праця що тоді, що тепер має велике значення для майбутнього нашої країни.
Альманах вийшов у Львові у видавництві Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Він мав на меті об’єднання й побудову майбутнього країни. «Перший вінок» – ідеальний соціальний проєкт. Серед його авторок аристократки, доньки греко-католицьких священників – тодішньої еліти Галичини, селянки. Цим жінкам від 16-ти до 60 років, але в цьому виданні вони рівні.
Щоби розповісти про всіх, знадобилася ціла книжка. Тому в цьому матеріалі оповідь про чотирьох словами Соломії Трильовської: галичанок Наталію Кобринську та Уляну Кравченко і наддніпрянок Олену Пчілку та Ганну Барвінок.
Трохи про тогочасне життя
Моя знайома після оповіді про творчинь «Першого вінка» сказала: «Я зрозуміла: щоб щось зробити в той час, жінці треба було як мінімум розлучитися з чоловіком, як максимум овдовіти». В певному контексті це простежується у житті всіх його авторок.
Якими були можливості жінки в ХІХ столітті? До заміжжя вона була власністю батька, відтак – чоловіка. Жінка не могла сама відкрити рахунок у банку. Навіть якщо десь працювала, всю зарплату отримував чоловік, бо вона не мала права цими грошима розпоряджатися. Жінка не могла сама купити квиток на поїзд, кудись поїхати. Дівчина не могла сама вийти на вулицю, мусила обов'язково мати компаньйонку для супроводу.
Уявіть собі це! Я пізно почала дивитися серіал «Оповідь служниці», але зрозуміла, що саме так жило жіноцтво в ХІХ столітті, незважаючи на здібності та можливості, навіть заможність.
Першу державну жіночу гімназію з повноцінною програмою, як у чоловічих, відкрили у Львові в 1897 році. Того самого року жінкам в Австро-Угорщині дозволили вступати у виші. Раніше були приватні жіночі гімназії при монастирях, але програма навчання там була спрямована на виховання з жінки доброї дружини.
Учениці вивчали математику в обсязі, достатньому для ведення сімейного бюджету. Географії, фізики, латини, грецької мови в жіночих гімназіях не було – це вважалося непотрібним жінкам. Їх учили читати, писати, грати на фортепіано, рукоділля, догляду рослин і тварин. Але після такої програми жінки не могли вступити у жоден виш. Більшість жінок не мали освіти. Відкриття Львівської вчительської семінарії дало їм можливість самим на себе заробляти. І це були перші кроки.
Наталія Кобринська
Із Наталії Кобринської варто починати історію не тільки «Першого вінка», а взагалі українського жіночого руху. Її постать донині малознана й недостатньо пошанована. Це була жінка неймовірної енергії та передових поглядів, як на ХІХ століття. Донька греко-католицького священника на Станиславівщині отця Івана Озаркевича, посла до Віденського парламенту. Заможна родина Озаркевичів зі шляхетським корінням неабияк доклалася до розвитку Галичини.
Кобринською Наталія стала по чоловікові Теофілу, який рано помер. Її шлях у фемінізм почався після 27 років, коли овдовіла.Щоб розважити Наталію, батько взяв її на сесію парламенту до Відня. Австрійські, чеські, польські посли брали зі собою дружин і доньок. Галицькі ж вважали, що своїх жінок не можна виводити на публіку, бо вони неосвічені й не мають про що говорити.
Кобринська опинилась у винятково чоловічому клубі й почувалася дуже невпевнено. Вона зрозуміла: відсутність освіти спричиняє відсутність можливостей. Тому ідею допуску жінок до освіти протягнула червоною ниткою крізь життя. Але була свідома, що в цьому ніхто, крім самих жінок, зацікавлений не буде. Так постала потреба в сестринстві та об'єднанні.
Після повернення з Відня в Станиславові Кобринська потрапила на виступ Івана Франка. Він підтримав її ідею, прямо сказавши: «Ви повинні цих жінок знайти і зібрати». 3 серпня 1884 року Наталія зібрала в Станиславові 150 жінок, і вже 8 грудня вони уклали статут «Товариства руських женщин». Тоді ж з’явилась ідея виданняальманаху чи газети, щоб знайти однодумниць.
Із цим товариством вийшла комічна історія, якою Кобринська обурювалась і сприйняла трагічно. За зібрані на видання гроші лідерка опозиції в товаристві Емілія Ничай постановила купити… срібну тацю для інавгурації Станиславівського єпископа Юліана Пелеша. Наталія після цього покинула товариство. Але не ідею видати альманах.
Від альманаху «Перший вінок» до смерті
Франко звів Кобринську із Оленою Пчілкою. Вони спільнофінансували видання альманаху на майже півтисячі сторінок. Знайшли й залучили авторок, відредагували видання. «Перший вінок» не був комерційно успішним, продавався дуже довго, бо Кобринську вважали надто радикальною в поглядах. У альманасі вміщені два її оповідання і п’ять статей, зокрема про жіночий рух і первісну роль «Товариства руських женщин».
Планувався другий випуск альманаху, видавчині мали готові твори, але… Іван Франко сказав, що готувати такий великий альманах надто довго, затратно, тож краще регулярно випускати газету. З часом Кобринську усунули від цього процесу. У Львові їй не вдалося влаштуватися. Однак авторка не покинула писати статті, модерністичні казки, оповідання з життя людей. Коли опублікували перше оповідання «Задля кусника хліба», Франко їй сказав: «Чи знаєте ви, що написали річ, якої ще не було в нашій літературі?». За художні твори її цінували значно більше, аніж за громадську діяльність.
Кобринська все життя присвятила жіночому рухові. Жила в Болехові, мала тісні контакти з Наддніпрянською Україною. Вона і чоловік свідомо прийняли ідею бездітності: громадська діяльність займала так багато часу, що на дітей його б не залишилося. Але в старшому віці вона шкодувала про це рішення. Коли захворіла на тиф, перестала виходити з дому. Аж за кілька днів сусіди зрозуміли, що щось сталося…
На могилі Кобринська попросила написати «Мене вже серце не болить». Наталія вважала, що за життя зробила все, щоб донести до наступних поколінь жінок ідею освіти й самозарадності як найважливіших, яких мусимо досягати. Лише по смерті її роль оцінили.
Олена Пчілка
Другу видавчиню альманаху Олену Пчілку (Ольгу Косач, за дівоцтва Драгоманову) знаємо як маму Лесі Українки. Якби вона була німкенею, англійкою чи француженкою, точно була б у переліку найвідоміших феміністок ХІХ століття. Їй просто не пощастило народитися в тих країнах. Зате нам дуже пощастило, бо вона була активнішою за багатьох чоловіків того часу. Євген Чикаленко казав про неї: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».
Радянська влада поширювала міф, що Косачі були небагатими. Однак Петро Косач був статським чиновником четвертого рівня. В російській імперії, зокрема в армії, це прирівнювалося до звання генерал-майора. Тож Косачі були дуже заможними, мали прислугу, помічників. Петро Косач – перший в Україні чоловік, який пішов у декретну відпустку по догляду за дитиною. Після народження Лесі Українки – хворобливої і слабої – Олена Пчілка мала післяпологову депресію. Тому чоловік погодився на три місяці узяти на себе опіку над маленькою дитиною.
Найбільшим проєктом в житті Олени Пчілки стали її шестеро дітей. Двох старших вона пережила – син Микола помер у 1903 році, донька Леся – в 1911-му, а Олена Пчілка – в 1930-му. Микола і Леся здобули домашню освіту, бо їхня мати вважала, що їх русифікуватимуть. Тому сама склала програми і підготувала підручники з історії, літератури, іноземних мов. Казала, що найкращим заняттям для дітей, щоб добре вивчити українську мову, є переклад. Вона сама перекладала Дікенса, Ібсена, Міцкевича, давньогрецьких авторів – Сафо, Овідія.
Олена Пчілка мала багато вільного часу і займалася не тільки творчістю. Не так давно перевидали перший альманах українських вишитих орнаментів, зібраних нею. Крім того, вона зібрала й принесла в літературу чимало віршів і казок: «Солом’яний бичок», «Їде вояк морквяний», «Ходить гарбуз по городу».
Публікації в Галичині і скорочені «Товаришки»
Олена Пчілка не просто підтримала ідею альманаху, а й стала посередницею між Кобринською та авторками з Наддніпрянщини, які доєдналися до проєкту. Її коштом надрукували «Перший вінок». Вона мала редагувати видання, але в листах жалілася, що не правила жодного тексту. Без змін відправляла їх Кобринській.
Вірш Олени Пчілки «Перший вінок» дав назву альманаху, хоча Кобринська вважала, що видання має називатися просто «Жіночий альманах». Найбільше місця в ньому займає повість «Товаришки», яку відредагував і добряче скоротив Франко – негласний редактор збірки. Попри це, авторці довелося доплатити за більшу кількість сторінок. Пчілка казала: «Такого навіть російська цензура не робила з моїми творами. Я платила, була видавчинею, а мій твір обрізали найбільше».
«Товаришки» досі виходять у тій редакції. Олена Пчілка багато років писала Франку, просила повернути рукописний оригінал твору. Але він цього такі не зробив. 3 березня 2025 року у Волинському національному університеті імені Лесі Українки презентували 12-томне видання доробку авторки до її 175-річного ювілею. Знайшли й оригінал «Товаришок». Обіцяють видати повість у початковому вигляді.
А ще Олена Пчілка написала чимало п’єс, оповідань, повістей. Була надзвичайно активною в київській літературі. Через Емський та Валуєвський укази, які забороняли друковані видання українською, почала публікуватися в галицькій пресі. Навіть у 1903 році на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, коли були офіційно заборонені публічні виступи українською, була єдиною, хто виступив рідною мовою.
У 1920-х роках, вже за радянського періоду, Пчілку намагалися усунути від літературної діяльності, хоча вона була членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. У 1930 році відбувся процес над Спілкою визволення України, через який намагалися позбутися української інтелігенції. Олену Пчілку теж звинуватили, але через вік залишили під домашнім арештом, під час якого вона й померла.
Ганна Барвінок
Ганна Барвінок (Олександра Білозерська) народилася в сім’ї очільника дворянства на Чернігівщині. Білозерські були дуже заможною родиною. Коли я проводжу екскурсію про авторок альманаху «Перший вінок», то веду людей до палацу Потоцьких, бо в подібному будинку жили Білозерські.
Старші брати разом із Пантелеймоном Кулішем і Тарасом Шевченком були членами Кирило-Мефодіївського братства, фінансували його. Саме вони запросили Пантелеймона Куліша до маєтку писати перший український історично-пригодницький роман «Чорну раду». Тоді з ним і познайомилася 15-річна Олександра.
Є щонайменше п’ять книжок про любовні романи Куліша. Він часто закохувався, а потім кидав жінок. Найбільшим коханням його життя була Марко Вовчок. Але одружився письменник саме з Білозерською. Батьки не прийняли цього мезальянсу, але кохання Олександри було таким великим, що пішли доньці на поступки.
Куліш і Білозерська мали намір поїхати в Італію на медовий місяць, але вона постановила віддати посагові гроші Шевченку на навчання в Римській академії мистецтв. Коли Кирило-Мефодіївське братство заборонили, Шевченко поїхав у цілком протилежний бік. А родина Кулішів опинилася в засланні без можливості проживання в Україні чи Петербурзі, де Пантелеймон почав робити кар'єру. Фінансове становище родини погіршилося. Цим я собі пояснюю розрив їхніх стосунків. Куліш вважав Олександру малоосвіченою жінкою, яка опустилася, перестала про себе дбати. Думаю, вона й почала писати, щоб довести чоловікові, що варта більшого.
Роль у альманаху і дружба з Кобринською
У середині ХІХ століття, коли почали з’являлися перші літературні жіночі твори, їхні авторки переважно не писали під своїм іменем – брали чоловічі псевдоніми, як-от Жорж Санд чи Марко Вовчок. А Олександра Білозерська взяла жіночий.
До того, як вийшов «Перший вінок», 59-річна Ганна Барвінок була на літературній ниві 40 років. Кобринська вважала, що ця письменниця обов’язково повинна бути в альманаху, маючи найвідоміше літературне ім’я. Ви ж знаєте, як деколи укладають збірки: важливо, щоб там було ім’я автора, заради якого цю збірку куплять. Ганну Барвінок знали і читали. Вона писала романи та оповідання, переважно про жінок та їхні життєві трагедії. Тому її назвали оспівувачкою жіночого горя.
Олена Пчілка до Ганни Барвінок ставилася дуже категорично, як і до Марка Вовчка. Вважала їх жінками старшого покоління, які проповідують не ті цінності. Була переконана, що вони надто слабкі й не дають запалу, потрібного новому поколінню. З цим не годилася Кобринська, вважаючи, що кожна жінка має право на свій голос.
Коли вона започаткувала «Жіночу бібліотеку», то продовжила співпрацю з Ганною Барвінок, повісті й оповідання якої виходили в Галичині саме під редакцією Кобринської. Наталія їздила до Ганни в гості у Мотронівку (Куліш перейменував її на Ганнину Пустинь), що на Чернігівщині. Вони листувалися, підтримували приятельські стосунки аж до самої смерті Ганни Барвінок. Можна сказати, що Кобринська стала в Галичині її першовідкривачкою як жінки з дуже тонкою душевною організацією.
Після всіх своїх любовних романів Куліш на старості років повернувся до дружини. І вона не тільки все йому пробачила: єдине повне видання творів Куліша з’явилося завдяки коштам Ганни Барвінок. Задля цього жінка навіть продала маєток.
Уляна Кравченко
Юлія Шнайдер (Уляна Кравченко) народилася в Миколаєві на Львівщині. Її батьком був повітний урядник німець Юліан Шнайдер. Дівчина рано осиротіла, виховував і опікувався нею мамин брат. Вона мріяла бути піаністкою, але родина не мала на це грошей. Юлія мусила знайти спосіб виживання, ставши однією з перших випускниць Жіночої учительської семінарії, однак могла хіба що вчителювати.
Ще зовсім юною, до навчання в семінарії, Юлія відправила свої перші літературні проби Франку. Її та ще декількох молодих дівчат я називаю «спокушені Франком». У певному контексті на певному етапі вони в нього закохувались і, певно, кохали платонічно до кінця життя. Уляна Кравченко – точно. Всі про це говорять. Колись я вичитала, але так і не змогла знайти, де саме Франко звинувачував Юлію Шнайдер в надлишку еротики у віршах. Мовляв, треба бути більш свідомою і писати патріотичні речі. Цікаво, що ж то були за еротики? Не знаю, я цих віршів не знайшла. Можливо, авторка їх просто не зберегла.
Авторська ремарка: як розумію, мовиться про вірші-«еротики», зокрема про поезію «Він мене не любить». Дослідниця та співавторка «Тих, що творили «Перший вінок» Марія Лапій пише, що Франко на них «відгукнувся злосливо, безцеремонно розкритикувавши надмірну зосередженість на зображенні інтимних почуттів та оспівуванні «леліяної любові». Однак Франко і сам писав вірші-«еротики», тож такі закиди письменника та виправдання себе Кравченко цілком пояснюють становище жінок не лише в тогочасному суспільстві, але й літературі
Особливо мене вразив лист Франка, написаний авторці після їхньої першої зустрічі. Юлія Шнайдер уже працювала в Біберці вчителькою, і він приїхав, щоб нарешті персонально познайомитися з нею. Повернувшись до Львова, того ж дня написав їй листа. Перед тим як зацитую, подивіться на її портрет. Франко писав: «Чесно кажучи, ви мені зовсім не сподобалися. Ріст зависокий, руки завеликі, очі замалі. Але що робити? Кому Бог дав золоту душу, той тим одним і має вдовольнятися». Як вона це мала сприйняти?
Однак в бажанні підтримати Юлію Шнайдер у літературній творчості їхні стосунки таки переросли у щось більше. Згодом Франко писав: «Цілую вас, ваш Іван». Думаю, Юлія щиро сподівалася, що їхнє кохання буде взаємним. Франко допоміг їй знайти роботу у Львові. Пів року дівчина викладала у василіянській гімназії. Однак усе закінчилося звільненням через «аморальну» поведінку: зупинилася поговорити на вулиці зі знайомим, який згодом став чоловіком її сестри. Як це, сама йшла по вулиці і говорила з мужчиною, який не був її чоловіком, братом чи батьком?!
Псевдонім через чоловіка і новий початок кар’єри
Франко допоміг видати Юлії Шнайдер збірку віршів Prima vera, якою захоплювалися всі галицькі дівчата. Книжка була дуже ніжною, хоч, як ярозумію, Франко багато чого в ній відредагував і скоректував. Та в 1985 році ще під справжнім своїм ім’ям вона здобула славу першої галицької українки-поетки.
Юлія Шнайдер була заскочена несподіваним одруженням Франка в травні 1886 року. Вона вийшла заміж у вересні того самого року (за на 17 років старшого вчителя-поляка Яна Немєнтовського, з яким жила неподалік Дрогобича). Маю враження, що вискочила за першого-ліпшого, який освідчився їй. Взяла псевдонім Кравченко («шнайдер» у перекладі з німецької «кравець»), бо чоловік був проти її захоплення літературою. Згодом скаржилася Кобринській на це і те, що муж не дозволяє їй приїхати до Львова на жіночі збори.
До жіночого альманаху її запросили вже як відому авторку. Юлія Шнайдер написала дуже багато для «Першого вінка», дала найбільше віршів. Її «Спогади учительки» про життя перших учительок так і не ввійшли до альманаху (начебто за браком місця через надто великі «Товаришки» Олени Пчілки). Нарис мав бути в другому альманасі, який так і не вийшов. Згодом твір опублікували окремою книжкою.
Коли в 1920 році чоловік помер, у неї відкрилося друге дихання – найбільше розвинулася літературна діяльність. Юлія Шнайдер стала активною членкинею Союзу українок, для якого написала гімн «За нами, сестри, темінь ночі, а перед нами світло дня». Напевно не було жодного номера українського часопису чи газети, де не було б статті, оповідання, спогадів про Кобринську чи Франка, які писала Уляна Кравченко. Вона пережила Другу світову війну і померла в Перемишлі у березні 1947 року.
До 8 березня і не тільки
У Львові центр «Жіночі перспективи» 7 березня провів ярмарок жіночих організацій та (НЕ)конференцію «Жінки змінюють світ». А 8 березня з 13:00 почався феміністичний марш під гаслом «Домагайся справедливості, а не жінок». Він мав привернути увагу до проблеми сексуальних домагань у публічних місцях, закладах освіти й на робочому місці. Репортаж із цієї події пише моя колега Валерія Саранча.
А я раджу цими днями звернутися до теми про силу та роль жінок. Почитайте новинки нашої рубрики «Літтред»: уривки зі «Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок» Ірини Славінської та «Видавництва Старого Лева», «Історії українських митців. Олександра Екстер» Анни Лодигіної та Projector Publishing, Projector Foundation і Фундації ЗМІН, «Золота Роза, або Львівський путівник» львівської гідеси Тетяни Казанцевої та ВСЛ. Книгу Тамари Марценюк і Creative Women Publishing «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтерв’ю».
Зверніться бодай до найсвіжішого – любовного роману «Усі персонажі вигадані. Або ні» Юлії Лаби та видавництва «Лабораторія», який розповідає, зокрема, про любов до себе. Він став утіленням мрії авторки про книжку. Мрійте і ви. Але й робіть щось, не мовчіть, рівність і добробут у наших руках!
