Павло Дьокін – військовослужбовець Третьої окремої штурмової бригади, старший з рекрутингу рекрутингового центру 3 ОШБр у Львові, засновник спортивного клубу ветеранів “Крук”. В проєкті «СВОЇ» Павло розповідає про те, чому прийняв рішення взяти до рук зброю, як ставляться до новобранців в Третій штурмовій, а також – про свою дитячу мрію – спортивний клуб ветеранів.
Далі – скорочена версія інтерв’ю. Розмову повністю ви можете переглянути на ютуб-каналі «СВОЇ».
Про початок повномасштабної війни
Усвідомлення національно-патріотичного духу у мене з’явилося після подій на Інститутській, коли ми обговорювали те, що сталося (Павло – один з п’ятьох активних учасників Революції Гідності, яких пізніше назвали «Янголами Інститутської», – авт). Тоді стало зрозуміло, що щось у країні іде не так, і її потрібно змінювати. З п’ятьох нас, хто був на Інститутській, троє вступили до полку «Азов», а я залишився в цивільному житті, займався сім’єю та роботою.
23 лютого 2022 року я спілкувався з побратимом, який сказав: «Готуйся, може бути щось важливе». 24 лютого я вивіз дружину з дитиною за кордон, а 26 лютого повернувся. Це було свідоме рішення. Я не міг залишитися за кордоном, морально не витримав би.
Про поранення та лікування
Ми готувалися до штурму на Запорізькому напрямку, проводили розвідку. Під час підготовки нас побачив ворожий «Орлан». Був обстріл, і так я отримав осколкове поранення. Це було неочікувано, бо до цього моменту ти, як у нас хлопці жартують, думаєш, що є головним героєм цього фільму, і з тобою все буде добре. І коли ти отримуєш поранення, то розумієш, що насправді, ти як і всі, можеш бути поранений, можеш загинути.
Як воює і шукає новобранців Третя штурмова
Для нас основне в бійцю — це його мотивація. Він має розуміти, чому він прийшов сюди і що він буде робити. А далі – це вже як один великий механізм, який складається з багатьох гвинтиків. Для цього пророблена колосальна робота, починаючи з національно-патріотичного виховання і закінчуючи підходом до постановки задач. На рівні командира батальйону, заступників командирів батальйону, взводу, роти. Ми з ними спілкуємось як з рівними, як з побратимами. Це і є побратимство. Але коли тобі ставлять якусь задачу, ти розумієш, що є субординація, і ти мусиш виконувати ту задачу.
Неважливо, яке в тебе звання, яка в тебе посада, ти – рівний серед інших. У нас бували навіть такі моменти, коли піхоту везли на штурм, командир батальйону міг вести їх у бій. Для мене це як зразок, як далі мають розвиватися Збройні Сили України.
Неважливо, яке в тебе звання, яка в тебе посада, ти – рівний серед інших. У нас бували навіть такі моменти, коли піхоту везли на штурм, командир батальйону міг вести їх у бій. Для мене це як зразок, як далі мають розвиватися Збройні Сили України.
ПАвло дьокін
Важливо, щоб кожен розумів, чому він тут і для чого він бореться. Значну роль відіграють тренування, побратимство і правильна організація роботи в бригаді. Зазвичай до нас люди приходять, бо бачать нашу підготовку, мотивацію та рівень забезпечення.
Яких бійців потребує Третя штурмова
Буває так, що приходять навіть люди з інвалідністю і кажуть, що хочуть саме до нам, але ми їх не можемо взяти. Для обмежено придатних проводимо окремі співбесіди. Їхні резюме відправляються на конкретні підрозділи і там шукаємо місце для них, якщо він вузький спеціаліст.
У нас штурмова бригада, але насправді у нас не лише штурмові чи бойові посади. Спектр посад дуже широкий, тому що треба багато різних людей. Починаючи від кухаря, водія і закінчуючи піхотинцем і штурмовиком. Якщо приходить людина, яка наприклад, працювала в айті, і каже: «я хотів би бути зв’язківцем. Я не бачу себе штурмовиком, я боюсь», то ми його візьмемо на зв’язківця. Якщо коефіцієнт корисних дій його буде більший на тій посаді, ніж бути штурмовиком, звичайно, ми будемо розглядати той варіант, щоб він пішов на ту посаду, де він буде більш корисний.
Є навіть старші чоловіки, які поза 45, під 50 років приходять і кажуть: “Я хочу бути штурмовиком».
Про спортивний клуб «Крук»
Це була моя маленька дитяча мрія. Більшу частину свого свідомого життя я займався спортом, кікбоксингом, виступав у змішаних єдиноборствах. Завжди хотілось мати свій зал. Це як дитяча мрія: ти приходиш, розумієш, що це твій зал і ти робиш, що хочеш. Вона втілилась в життя, ця моя маленька дитяча мрія, але з іншою ідеєю. Колись хотілося просто мати зал, а зараз це для мене спортивний клуб, як спосіб впливати на нашу молодь, на наше майбутнє, на наших дітей, щоб їх заохочувати до здорового способу життя і розвивати в собі характер і національно-патріотичний дух.
В залі є зображення батька мого побратима, який загинув в російсько-українській війні. Це знову також мотивація, щоб і діти, дорослі, які будуть приходити і займатися, бачили одного із героїв, який віддав своє життя за Україну.
Розмовляв Віктор Біщук
