Близько 13:00 біля львівської Ратуші збираються люди. На транспарантах видніються написи «Вільна освіта – вільна жінка», «Вона не провокує, це ти думаєш як ґвалтівник», «Немає виправдання насильству», «Універ не Tinder, моє тіло не залікова книжка» та інші.
Цього року феміністичний марш до Міжнародного дня боротьби за права жінок львівські активістки присвятили темі домагань у громадських місцях, закладах освіти й на робочих місцях. Хоч ця проблема далеко не вперше стає нагодою для протестів та суспільних обговорень, цього разу такий вибір має додаткове підґрунтя.
Нещодавня хвиля історій про сексуальне насильство в театральних вишах спонукала до висловлення своєї думки випускниць інших закладів освіти. Зокрема, колишні студентки факультету журналістики ЛНУ розповіли про домагання професора Йосипа Лося.
Розглядаю поліціянтів та поліціянток, які вже також зібралися поряд з активістками. Замислююся над тим, що цього року їх не так багато, як колись. Це можна назвати певним маркером того, наскільки феміністичний рух став звичнішим і здобув більшу підтримку з боку суспільства. Марш уже не намагаються перекрити додатковою щільною колоною з правоохоронців. І ця думка додає оптимізму.
Поки одна з організаторок пояснює в гучномовець, чому і навіщо ми тут зібралися, площа Ринок стає щораз тіснішою для присутніх: навпроти демонстранток зупиняються ті, кого зацікавив марш. Активістка наголошує, що наразі набагато менша кількість жінок може дозволити собі відвідати акцію, оскільки через воєнний стан 8 березня не є офіційним вихідним. У відповідь на це чую перешіптування серед містян:
«А це добре чи погано? Вони все ж хочуть, щоби був вихідний, чи ні? Нічого не розумію».
Англомовна літня пані, яка проходила повз, питає мене, чому присвячений протест. І коли мені вдається сформулювати, що це феміністична акція, задоволено дякує і приєднується до маршу. Пізніше я дізнаюся, що ця пані – американська профспілкова активістка та феміністка Даяна Філі.
Нарешті розпочинаємо ходу, прямуємо до оперного театру. Центром міста лунають гасла «Я вірю їй», «Насильство – не традиція», «Свобода, рівність, жіноча солідарність», «Не звинувачуй потерпілу, не будь як Трамп про Україну». Останнє є такою собі злободенною новинкою, яка ніби наголошує, що тепер ми всі маємо досвід, який є влучною аналогією до того, що суспільство робить із потерпілими від сексуального насильства.
На кожній зупинці маршу активістки виголошують промови. Одна з ораторок зауважує, що більшість жінок так чи інакше стикалися з домаганнями. З натовпу лунає одностайне «так!».
По закінченню акції учасниць просять сформуватися в невеликі групи, щоби безпечно дістатися додому.
Уже вдома відкриваю стрічку соцмереж і переглядаю привітання різноманітних українських брендів та установ. Дописи та відео наголошують на сміливості та силі наших жінок: українське суспільство поступово відходить від совєцького наративу про «свято весни та краси». Нині ми згадуємо важку працю жінок, які відстоювали свої права в минулому, а також розповідаємо про тих, що творять сьогодення.
