Сьогодні для медіа «Львівська Пошта» я розповім вам історію про проєкт «Одіссей. Повернення. Шукаючи шляхи додому». Цей текст я написала на запрошення ЛКП «Львівське радіо» та громадської організації «Львівський Культурний Центр», які реалізовують проєкт за фінансової підтримки Українського культурного фонду. Коли погодилась на цю співпрацю, то навіть не уявляла, якою особистою для мене виявиться ця розповідь. Але інакше не можу. І ви не зможете, коли почуєте її.
Проєкт складався з трьох етапів. В липні відбулось кілька майстерень-переходів та сторітелінгу з ветеранами та ветеранками зі спільноти UNBROKEN за модерації психоаналітика, письменника та перекладача Юрка Прохаська. Після цього стартувала творча майстерня, яку очолив режисер, драматург, актор та діючий військовий Павло Юров. Він разом із колегами, зокрема драматургом Андрієм Бондаренком, працювали над створенням імерсивної аудіопрогулянки «Позивний Одіссей» на основі ветеранського досвіду. Вона має стати терапевтичним аудіо і допомогти в адаптації ветеранів та ветеранок.
Далі напрацьований текст на студії записали актори Ростислав Колачник (голос «Варяга»), Володимир Пантєлєєв (голос «Експерта»), Сергій Литвиненко (голос «Діда»), Назар Павлик (голос «Лютого»), Марія-Галина Павлик (голос «Мавки»). А 27 вересня відбулась презентація аудіопрогулянки «Позивний Одіссей» і її обговорення за участі автора та ветеранів-співтворців. І саме про свій досвід проживання цієї прогулянки я розповідатиму.
Просимо повернутись з прогулянки за годину
27 вересня. Заходжу у Дім Звуку, місце-простір ЛКП «Львівське радіо», на вулиці Князя Романа за кілька хвилин до обумовленого часу. Люди неспішно реєструються. Я теж заповнюю форму, залишаю контакти, отримую великі навушники і йду за невеличким плеєром. Молодий чоловік видає його, папірчик з написом «14» в файлику (то номер плеєра, який маю повернути після прогулянки) і коротку паперову інструкцію з описом станцій прогулянки. Пояснює, як зупинити чи перемотати запис, змінити гучність. Далі короткий інструктаж для всіх учасників і прохання повернутись за годину.
Одягаю навушники, вмикаю плеєр і виходжу через інший вхід на вулицю Нижанківського. Вуличка тиха, в очі світить яскраве сонце. В навушниках ще з хвилину чую попередження про те, що «матеріал передає напруження і вразливість воєнного досвіду». І ще щось про можливість зупинити запис і передихнути за потреби. Але я твердо пообіцяла собі прослухати все без зупинки. І, забігаючи наперед, скажу – це реально. Основне – добре вчитатись в опис станцій прогулянки на папері. Тоді ноги самі вас поведуть куди треба.
Опис станцій прогулянки тут.
Станції прогулянки:
1. Вулиця — можеш обрати власний маршрут або ж рухатись вулицею Нижанківського у бік проспекту Свободи, а тоді до пам'ятника Данилу Галицькому.
2. Кав'ярня. Візьми кави в одній із кав'ярень та рухайся далі. Віднови прослуховування.
3. Прогулянка кварталами – покружляй кварталами довкола площі Ринок, не поспішай.
4. Ресторан/кафе/літній майданчик — рухайся туди після вказівок головного героя.
5. Меморіальні стенди, Алея Слави. Такі місця є на площі Ринок та у сквері на Валах.
6. Парк чи сквер. Можеш залишитись у сквері на Валах або ж підійти до скверу біля церкви Андрія.
7. Скупчення людей — повернись на пішохідні вулички.
8. Вітрина магазину.
Поки іду до переходу навпроти пам’ятника Данилу Галицькому в навушниках шипить рація. «Лютий» викликає «Діда» на зв’язок. Перший з майбутнього передає другому і всім, хто на каналі, інформацію. І вона солодка, мов мед: росію розбили, Захід перестав її боятись, імперія розвалилась. Викручую звук на максимум і відчуваю фізичну насолоду від почутого.
Заходжу в книгарню-кав’ярню ВСЛ на Галицькій по каву. Світла нема, тож швиденько купую лимонад в жестянці і слухаю другу частину, завернувши на Староєврейську. «Лютий» розповідає, що шукає побратима зі свого підрозділу, який ніяк не може повернутись з війни. Раптом в навушниках звук КАБу… та ні, то кондиціонер шумить. Заспокоюємось із «Мавкою», яка заземляє психологічною вправою (таких буде ще декілька впродовж «Позивний Одіссей»). Виявляється, що побратим «Лютого» поборов армійську бюрократію. Чую чудеса про майбутнє української армії. Де нарешті порядок. І нема журналів обліку журналів. Я в це не дуже вірю, як і військові з оповіді. Але чого би не помріяти. Сміюсь. Чоловік за столиком дивиться на мене, як на неадекватну.
Одіссея нема ні серед цивільних, ні серед загиблих
Нарешті оповідач каже, що ми шукаємо побратима з позивним «Одіссей». «Мене це лякає. Я вже відвик від таких скупчень людей», – чую в навушниках. Я й сама відвикла і лякаюсь. Що вже казати про військових, які повертаються в великі міста з бліндажів. Дихаємо по квадрату з «Мавкою» – справді заспокоює. Слухаю оповідь про цивільних, які не розуміють, що треба захищатись. І йти воювати. І всіляко підтримувати військових, бо «пропетляти все одно не вдасться». Розуміють хіба свої, такі ж, як і ти. Курвить це все.
Виходжу на площу Ринок. А «Лютий» якраз говорить, що його бійця тут нема і треба йти до меморіального простору. Поволі бреду до стендів з інформацією про загиблих біля ратуші. Короткий відтинок шляху розтягується на вічність, бо у вухах лунають історії, від яких кров стигне в жилах. Про смерті побратимів, про розмови з Богом перед лицем смерті і те, як один з ветеранів виторгував життя товаришу, бо «поміняв одну кінцівку на одну людину».
Вчитуюсь в інформацію про тих, з кими прощаються сьогодні у Львові. Їх «всього» троє. Одному – навіки 25. Ох ти ж, а в навушниках про Пашку, який загинув за два тижні після 26… Про інших, які «вже звільнені від цього всього». Знаю про це з розповідей брата. Він теж ветеран. Морозить. Ноги несуть подалі від людей. Загортаюсь щільніше в куртку, хоч сонце жарить добряче. Чую: «Доля мене зберегла, значить я для чогось потрібен не тільки в армії, але й після армії». І мого зберегла…
«Лютий» каже, що по Одіссею є наведення і треба висуватись до «зеленки». Під сповіді живих, їх синдром вижившого і провину, що не врятували своїх суну через площу Коліївщини до Валової. На словах «я помер ще в Білогорівці» зашпортуюсь і матюкаюсь вголос. Люди зглядаються. Мені не до них. Бо мій же ж брат там дивом вижив у травні 2022. В вухах шумить і наче здалеку долітає: «Раптом от мене там убило. Моя душа перемістилась у паралельний світ і моє паралельне життя триває». А далі про дружину, яка не розуміє. І про ВЛК. Про Серебрянський ліс, Куп’янськ, про «я тепер зараз тут, але я реально себе поховав ще там». Мені бракує повітря.
Брак комунікації і розуміння себе
В навушниках: «Психологи кажуть: «У тебе все нормально». А що ти їм скажеш? «Тебе щось тривожить?», – питають. Я їм: «Ні». О, скільки я наслухалась про тих далеких цивільних психологів… Мене тіпає. «Мавка» констатує про «провтик з обох боків», як дратують люди, які не розуміють, і ще щось про ресурс та вміння зрозуміти. А от як розуміти, якщо ти не слухаєш і не чуєш. Я емпатка, але якби брат не розповідав багато чого, то й сама б не розуміла. Та й не всі готові говорити. Вперше ловлю себе на думці, що ця аудіопрогулянка – один з виходів із ситуації для обох сторін.
Тим часом хлопці в навушниках діляться історіями про втрати ноги, руки. Таким спокійним голосом. Розповідають про протези і «все, що я роблю у житті, я все роблю однією рукою». Добре, що в аудіо «Позивний Одіссей» саме час вийти на траву і торкнутись до дерева, заземлитись. Хух, видихаю. «Лютий» каже, що треба іти до людей, бо Одіссей має бути серед них. Не хочу… але йду. Під історії про адекватне і не зовсім ставлення до ветеранів в суспільстві. Переді мною паркується пані на модній тачці. Раптом здає назад з широко розкритими очима, і повз машину проходить розлючений чоловік з високою ампутацією. Чорт! Ага, ось воно – адекватне ставлення.
«Та що вони розуміють», – проноситься в голові. «Знати щось із чужих оповідей те саме, що прочитати пару книжок з психології і вважати, що ти там на вершині психології», – чую в навушниках. Нормальний такий холодний душ. Дякую, зрозуміла. А як же ж треба? Ага, ось і підказка з «Позивний Одіссей», історія про дуже класний смолток з продавчинею. Яка ж вона молодець! Хоч просто спитала, як справи і сказала, що дякує за службу. Мені легшає на душі. Ветерану з аудіопрогулянки теж, бо нагадує собі і мені: «Ми насправді в цій війні багато що зробили, нам є чим пишатись».
Нарешті остання станція. А я саме зачепилась поглядом за вітрину, в якій такі гарні капелюхи. Кажуть, треба подивитись в вітрину. Дивлюся ж! Щоб зосередитись на історії дивлюсь уважно, бачу своє відображення у склі. І що? «Це Одіссей, – лунає у моїх вухах. – Це людина, яка готова до нових задач і нових цілей. Власних задач і власних цілей. Нових задач, нових цілей, нового життя. Коли з’явиться можливість, коли ти відчуєш бажання». Все, 35-хвилинна аудіопрогулянка «Позивний Одіссей» закінчилась. Думаю про те, що насправді побачити і віднайти себе так непросто і так просто водночас. Навіть мені, цивільній, навіть під час цієї прогулянки.
То чи можливе повернення?
Я поволі поверталась в реальність і на локацію ЛКП «Львівське радіо» для обговорення пережитого і почутого з автором та співтворцями тексту. І думала, багато думала… Про те, як добре, що ось він – шанс побачити не лише ветеранів, а й місто їхніми очима. Почути їх, навіть тих, які не готові поки говорити про пережите. Розмірковувала про те, що конче треба розповісти про «Позивний Одіссей» колегам і знайомим з інших міст. Бо насправді ця аудіопрогулянка не прив’язана конкретно до Львова, хоч тут і творилась. Прикидала, як випробувати її в Луцьку, Франківську чи Чернівцях. Та будь-де.
Задумалась, що «Позивний Одіссей» – ідеальна нагода, щоб нам, цивільним почути тих, які боролись за нас ще вчора. Почати з ними діалог. Підтримати їх вже сьогодні. Бо в аудіопрогулянці описаний досвід десятка. А схожий мають тисячі, які вже не на війні. І в десятки разів більше тих, що ще воюють. Ми, львів’яни, українці до цього ще не готові. А маємо бути. Нам разом жити, одружуватись, виховувати дітей, працювати. Нам же разом відбудовувати країну, коли прийде оте описане на початку розповіді майбутнє. Разом повертатись у спокійне мирне життя.
Але стоп. Чи можливе це повернення? Це ми намагались проговорити на обговоренні «Одіссей. Чи можливе повернення» з ветераном Ольгертом Сєровим, Павлом Юровим, Андрієм Бондаренком, Богданою Брилинською і повним залом людей. З Андрієм я дискутувала, бо вважаю «Позивний Одіссей» потрібним не лише ветеранам, а й цивільним. Історією Ольгерта, який зараз вчиться в рідній Одесі, мистецтва та реставрації, захоплювалась. А з Павлом ми дійшли висновку, що повернення можливе і неможливе водночас. Бо ані ветерани, ані цивільні не можуть знову стати тими ж, що були, після пережитого. Ми вже інші. І найцінніше, що ми можемо зробити одні для одних – більше спілкуватись, більше розуміти і не ховатись в свої бульбашки, як би добре нам там не було.
;
